Header Image

    Дитячі мрії, як метелики. Зароджуються гусеницею, починаючи з малого та зеленого рішення, а незабаром кокон, що закривається у собі. Приходить інший момент, що змусить тебе розправити крила і злетіти.

    1 день для цієї мрії. Серйозна реальність ламає волю.

    Вона не пам’ятає своїх батьків, пам’ятає лише мерзенних трупних хробаків, які роз’їдали совість її рідних.

    Крізь завісу забуття вона чує своє замилене ім’я.

    — Морі Нейське,— піднявши голову, сірі очі швидко схаменулися.— Давай свою руку, ідіотко.

    6-річна дівчинка подала своє зап’ястя, яке сильно стиснули та ввели чергову таємну рідину.

    — Що це, ви мені відповісте?

    — Ти питаєш це щодня, поганка. — відповідає грубий чоловічий голос і дає їй потиличник.

    Точно, Морі 3 роки гниє в цьому місці. Отримуючи рідкісні побої, міру голодування та дозу.

    Двері зачинилися.

    Сльози швидко навернулися на очі, але також швидко пішли, залишаючи гірке відчуття в роті.

    На ній був чистий білий халат, що нагадував її сорочку в батьківському будинку.

    “Мамо.. навіщо ти мене сюди віддала?..”

    Маленькі долоні стиснули тканину.

    “Я не хочу бути мішенню для експериментів..”

    У центрі камери засяяло коло світла, що кидала звичайна стельова лампа.

    “Точно. Сьогодні жахлива середа.” – пригнічено промайнуло в голові.

    Нейське підвелася з колін і пройшлася в коло світу.

    Почувся глухий голос. Перед нею була скляна стіна з людьми у білій формі.

    – Що ж. На честь ще одного експерименту, ми вкотре переходимо до стадії “Шокер”.

    За однією назвою можна було зрозуміти траур цієї ситуації. У цей день, протягом 3 років, кожну дитину (так, Морі була не одна) напували препаратами, кололи дозу, а незабаром, зрештою, вели на процедуру “Шокер”. На жаль, ніхто з дітей не повертався. І саме цього року настав момент Нейське, відчути заряд 320 вольт.

    Зі стелі припали дроти і встромилися в її руки, рот і голову.

    “Я не хочу бути мішенню..” – скривилася дівчинка, ковтаючи сльози.

    – Заряд через: 5

    “Мамо. Навіщо ти це зробила?!”

    – 4

    “Я хочу бути вільною від цього пекла.”

    – 3

    “Хочу прожити життя, що стоїть, в любові і турботі.”

    – 2

    “Хоч би хтось… Адже я…”

    – 1..

    “Я не хочу бути мішенню для експериментів..”

    Дівчинка від’єднала дроти і навколо неї все сповільнилося.

    Її здібність…

    — Вона з’явилася!

    Персони за склом повільно сунули свої пальці до керування.

    Добре розігнавшись Морі розбила скло і опинилася за людьми.

    — Треба тікати!

    Вперше Нейське відчула таку швидкість. Ту свободу, до якої вона мчала.

    Дія квірка зненацька зупинилася.

    — Біжіть за нею!

    Голі стопи брязкали по сірій кахлі. Коротке блондинисте волосся майоріло від бігу. Ось ось, чоловіки з електрошокерами спіткають малу. Паніка іскрилася в очах, а дихання уривчасто стрибало в різні боки легень.

    — Допоможіть хтось!

    Стеля проломила чиясь нога, і стеля, що відвалилася, перегородила шлях охоронцям.

    Електронний голос закричав.

    – Вторгнення! Вторгнення!

    Перед дівчинкою постала накачана постать із жовтим волоссям та двома кучерями зверху, що нагадували вушка.

    — Всемогутній?! — злякано видавили чоловіки і відповіли на запитання Морі. Нейське помчала з ще більшою силою.

    “Краще бігти, а то мало…”

    Охоронці перестали очкувати, тим самим напавши на чоловіка.

    Шлях їй перегородила чиєсь тіло і дівчинка швидко впала.

    – Ай!

    Очі розширились і піднялися вгору. Над нею знаходився юнак 21 років з чорними, середньої довжини, волоссям та сонними очима.

    — Здрастуйте. Як тебе звуть? — спокійно спитав хлопець, підводячи дівчинку.

    — Привіт.. Морі Нейске.. — тихо промовила та.

    — Що ж, ходімо.— той узяв її долоню і повів до виходу.

    * * *

    — Айзаво, ти де її знайшов? — спитала Північ.

    — Можливо, вона дочка когось із тих лікарів,— подумав Всемогутній.

    – Треба дізнатися.

    — Ти є кимось цієї компанії? — запитала Півноч, поки Айзава стояв під стіною.

    — Ні-ні…— відповіла Морі і голосно ковтнула.— Ніхто з них не є моїми батьками…

    — А де тоді твої батьки? — спитала Північ.

    На очі навернулися сльози і Нейську одразу затулила обличчя руками.

    — Нема… Для мене їх нема… — схлипувала Нейське. Як вона не любила плакати. Ненавиділа.

    Всемогутній і Північ смутно зітхнули.

    На її плече лягла чиясь рука.

    – Не плач. Ти ж тепер з нами… — спокійно промовляв чорнявий Айзава. Він змахнув сльозинку дівчинки з її щоки.

    Його колеги стояли у тотальному шоці. Не часто побачиш Сьоту таким.

    * * *

    Ось така спонтанна місія звела цих героїв разом. Навіть, якщо вони приховано дратували один одного.

    Провівши залишок дня в шпиталі під наглядом героїв і лікарем, Морі відчувала себе хоч комусь потрібною.

    — Дякую..—щоразу казала вона медсестрам, а вони лише сумно зітхали, зі словами:

    що ж пережила ця дитина… бідолаха…

    Її розпитували про все. Про те, в яких умовах вона жила, що було, скільки дітей було поруч із нею.

    — Я бачила тільки 3….— сказала Нейське і надпила кухоль чаю, який їй подала Північ.— Ті люди говорили про ще п’ять, але вони сказали, що ті сплять. Далі залишилася лише я.

    На обличчі у всіх пройшов переляк.

    Айзава сів біля дівчинки та подав печиво, що лежало на столі.

    – Візьми.

    * * *

    Оскільки Морі була цілком веселою та харизматичною, намагаючись забути всі події, вона спілкувалася з ким тільки могла у Госпіталі.

    Дівчинка сильно прив’язалася до героїв, які, хоч і мало, проводили з нею час.

    За 2 тижні лікування, герої не помітили, як самі стали приходити до неї пограти.

    Якщо запитати: чому?

    Вони лише знизають плечима і кинуть свою шістку, граючи з малої в карти і продуваючи чергову партію.

    Замість того, щоб піти додому, ті приходили до Лікарні та спілкувалися з нею. Частим гостем став Айзава, оскільки медсестри дали його робочий номер Морі і та, щоранку, щодня.

    – Алло, слухаю.

    – Але! А ви сьогодні до мене прийдете?

    — Ти щоранку дзвонитимеш?

    – Буду. Приходьте до мене коли зможете БУДЬ ЛАСКА!!

    – Не кричи. Інших пацієнтів розбудиш.

    – Добре. А я на вас чекаю! Якщо не зможете, то передзвоніть мені.Будь ласка.

    — Добре.. фух.. Я мушу йти, Нейське.

    – Приходьте будь ласка! Я вам покажу як грати в Уно! Вдалої роботи!

    — видужуй, бувай.

    Ну як до неї не прийти?

    Ось і Сьота ставив питання, намагаючись приходити щоночі і сидіти аж до раннього ранку.

    Коли мала спала, той, як дбайливий батько, вкривав її ковдрою і гладив по голові, дивлячись на дитину.

    Північ та Всемогутній приходили рідше, але теж встигали спілкуватися з дівчинкою, яка при кожній зустрічі дарувала їм малюнок.

    – Це ви! А це ви! Я сьогодні навчилася робити колесо на руках до речі!

    – Яка молодець!

    Вони малювали, дивилися мультики, розповідали їй казки, а після 3 години посиденьок йшли у справах, рятуючи місто.

    Ось так, відповідальну і сувору оболонку героїв (ну,окрім Північ), розтопила звичайна випадковість. Звичайні сірі очі та дитяча посмішка.

    Через 1 місяць, настав момент виписки.

    Всім і раніше було відомо, що батьки грубо відмовилися від неї і не факт, що ті взагалі живі.

    А ось до місцевого інтернату/дитбудинку Нейське йти не хотіла.

    — Я не піду!— бойкотувала маленька й стукала кулаком по столу.— Не кидайте мене!

    — Нейське, ми не маємо іншого виходу,— поблажливо мовила Північ і погладила її по голові.

    — Ми теж будемо туди приходити,— з іскрою говорив Всемогутній і дивився на годинник.

    — Але чого тоді відпускати? Чому я не можу пожити в когось із вас? — засмучено видихнула Морі і обидва повісили носи.

    — для того, щоб взяти тебе до себе, нам треба вдочерити тебе. — серйозно сказала Північ.

    — Але, коли я виросту, я хочу вміти захистити вас…

    У кімнату зайшов Айзава і запитливо глянув на решту.

    – Що?

    — Черниш! — дівчинка підбігла до юнака і обняла за ногу, той поплескав її по руці.

    — Так, але я просив не називати мене так.

    — Айзаво, Нейське геть-начисто не хоче йти в інтернат.

    – І?

    — Ось ти ніколи мені не подобався. — ще ширше посміхнувся Всемогутній.

    — Нам треба її залишити, бо вона слабка, а в інтернаті її зможуть навчити теорії. Переобтяжувати маленьку не треба,— пояснила Північ.

    Морі прибрала посмішку, а обличчя набуло прихованого смутку.

    — Черниш.. точніше.. Айзава,— сказала дівчинка, дивлячись у підлогу.— Якщо так треба відправити мене до інтернату, то… Давайте. Але я дуже хочу стати сильною. Бути героєм у майбутньому, вміти захищати слабких та всіх близьких. Перемагати лиходіїв… Я можу постаратися і подолати біль, заради тих, кого любитиму.

    Усі затихли.

    — Ви для мене найкращі люди, яких я зустрічала після свого народження.

    Нейське уткнулася поглядом у підлогу і рахувала квіти на килимі. Морі усвідомлювала, що доведеться прийняти реальність і немогу висіти на шиї у героїв. Вона не знала, що відбувається зверху, поки на її маківку не лягла знайома долоня.

    — Я хочу взяти на себе опікунство,— викарбував Айзава.

     

    0 Коментарів