Акваріум (Пролог)

Бета: Ніка

«Пам’ятайте, для вас завжди знайдеться місце серед зірок у нічному небі Тейвату».

Певно, спусковим гачком стала Паймон. Ітер хотів би казати собі «зрада Паймон», якби не розумів – вона з самого початку не була йому вірною, щоб зараз казати про зраду.

Від самого початку вона вважала його… ким? Ціллю? Проектом? Багом, що волею випадку прошмигнув у файно відлагоджену систему?

Його розбудив Сяо – виник з тихим шелестом прямо перед носом.

Ітер підкинувся, і поки намагався незграбно виборсатися із спального мішка, Якса швидко стишив його, замкнувши губи долонею. Спіймав розгублений погляд і, поколивавшись декілька секунд, прошепотів:

– Ходімо, тобі треба побачити, – перехопивши руку мандрівника, переніс їх на млі ока.

Ще до розсіювання пітьми Ітер почув голос: знайомий і незнайомий одночасно. Думав ступити вперед, але Сяо до болю стиснув передпліччя. Вимовив одними губами:

– Бар’єр.

Він і сам вже побачив. Що ж, доволі розумно – варто комусь сторонньому доторкнутися, і ледь помітні золоті ниточки, вплетені у траву, попередять власника.

Тим часом голос відзвітував:

– …відбулося. Володарко, в будь-якім разі, він не має можливості порушити закони світопорядку чи вибратися з цього виміру. Вам не має за що хвилюватися, тим паче, його сестра вже вороже до нього налаштована, тай навряд чи бажає полишити цей світ.

Паймон.

Вона і не вона одночасно.

Сяо ще дужче стиснув його передпліччя. Відчуваючи сильні, але обережні пальці на своїй шкірі, Ітер відчужено подумав: залишиться синець. Але він і без того не збирався рухатися. Його можна назвати дурним, розтелепою, іноді імпульсивним, але зараз… це занадто… він вважав їх друзями…

Якса відступив на крок, і через мить переніс їх назад.

Прохолода чорної опівночі вихолоджувала відкриті ділянки шкіри, але ще сильніше вихолоджувала думка.

– Без дурниць, вона повертається. Я прийду пізніше.

І щезнув з різким гуком, ніби уособлення божевільного сну.

Неслухняними пальцями Ітер розкрив спальний мішок, забираючись в середину. Закрив віки, і через пару хвилин почув шелестіння – повернулася Паймон, пірнаючи під своє покривало.

Треба обдумати, немає сенсу розпитувати.

Треба обдумати своє становище, Люмін, співрозмовника Паймон, багато чого…

Але його паралізувало.

Люмін частенько сварила його за довірливість. Час у мандрах невблаганний і швидкий, тому їм давно… виповнилося достатньо років, але всередині нього все одно жила велика, часом наївна дитина. Не дивно, що у цьому всесвіті його вважали неповнолітнім, а він і не хотів суперечити, бо окрім низки різних переваг, підлітковий вік сприяв хибному переконанню ворогів, щодо його можливостей, і це було вельми доречно зважаючи на втрату його колишньої сили.

Але – не зовнішній «вік» – а його проклята ніжна душа відкривала безліч м’яких місць, одне з яких – дружба.

Найболючіше м’яке місце.

І Паймон займала самий центр цієї мішені.

Це не розіграш. Не жарт. Сяо взагалі не розумів значення цих слів, а тим паче не займався би таким безглуздям.

Ітер і самотужки здогадався з ким розмовляла Паймон таким… недитячим голосом – створіння осторонь цього світу, володарка… він міг помилятися, але практично запевнився – істота, що вкинула їх з Люмін у цей вимір. Чи може, через неспроможність їх знищити, вона вирішила ув’язнити їх безсильних в одному з світів, але не змогла напряму втрутитися у канву світоладу? І, навіть, якщо не вона – божество створене за такою ж подобою? Та й чи божество? Хтось вище, могутніше архонтів?

Можна нескінченно вибудовувати різні гіпотези, і певна його частина жадала схопити дівчисько і торсати її маленьке тіло доки не отримає всіх відповідей.

Але… це ж Паймон. Паймон, яка допомагала йому призвичаїтися, показала дорогу до Мондштату, розповідала неймовірні історії навколишніх земель, цвірінькала про милі, потішні нісенітниці, підіймала йому настрій, його гід, супутник, друг…

Паймон, яка настільки відрізняється від створінь цього світу, що здається, ніби вона прийшла з іншого всесвіту.

…Паймон, яка вела його майже обеззброєного прямісінько в руки скаута, у присязі якого є обіцянка знищувати всіх підозрілих і потенційних ворогів міста.

А що, якби вартовою виявилася не Ембер?

Він не замислювався. У світлі надзвичайно великої кількості подій, коли з одного порталу випадаєш у інший і навколо множаться, множаться люди, вважав це незначними подіями. Вони ж друзі…

Най-най-справжніші.

Може і дійсно жарт?.. Чиясь недолуга витівка.

До світанку не зміг зімкнути очей.

Вранці Паймон, сонячна і лагідна, потягнулася у повітрі і, примітивши його втомленість, поцікавилася:

– Погано спав?

Ітер знайшов у собі сили посміхнутися крізь оніміння:

– Наснився кошмар.

Вони пообідали щойно зловленою рибою-тигром, запеченою на кострище, і почали спускатися по гірській стежці до Лі Юе – Сян Лін благала відвідати їх сімейний ресторан заради тестування нового рецепту, і безсумнівно, Паймон вмовила його піти найкоротшою дорогою.

Нещодавнє радісне очікування зустрічі змінилося апатією. Всього лише пара речень… пара. Так глупо. Але сумніватися у Сяо… він не з тих, хто вміє брехати.

Лі Юе зустрів їх звичною кам’яною теплотою, гомоном торговців і витонченими глазурними ліліями, гордовито закритими під променями білого дня. Тільки вночі вони змилуються і розкриють біло-лазурні бутони.

Чжун Лі розповідав про чарівний квітковий аромат, що з’являється під час цвітіння – трансформовану пам’ять землі, її думки, досвід, переживання… Тому вирощені на різному ґрунті лазурні лілії мають відмінний дух.

…Такі безглузді спогади…

Він теж виявиться не другом? Якимось чужим, презирливим, маючим свої корисливі цілі?

Сян Лін помітила їх ще здалеку, але спіймав Ітерів погляд, лиш обережно спитала, чи бажають вони трохи затриматися і хоча б повечеряти.

Залишалося тільки дивуватися, звідки при всій товстошкірості, в ній час від часу з’являлася ця вражаюча тактовність.

Паймон радісно погодилася, але мандрівник лише мотнув головою:

– Веселіться вдвох, я хочу пройтися.

Його супутниця відкрила у запереченні рот, коли Ітер відповів різкіше, ніж збирався:

– Залишся.

Та стиснула губи, нерішуче кивнувши.

Намагаючись згладити сказане, хлопець продовжив м’якше:

– Я повернуся через декілька годин, просто хочу провітритися.

І швидко вийшов.

Здавалося, пронизи їх зараз обох списом, йому навіть не стане їх шкода, хоча Сян Лін абсолютно ні в чому не винна.

Сяо знайшов його за першим зворотом, не питаючи переніс на гору неподалеку.

Невідомо чому вибачився:

– Я повинен був розказати.

Ітер повернувся до нього, безкінечний раз осліплений довершеною, шаленою красою. Закінченістю, витонченістю рис цього пораненого зсередини шляхетного звіра.

Тихого захисника Лі Юе.

Варто лиш Сяо перестати відторгати людей – йому б поклонялися не менш самовіддано, аніж архонтам, саме через його відбираючу розум вроду.

Мандрівник похмуро, темно посміхнувся своїм не зовсім цнотливим думкам: після їх спілкування Якса завжди полишав за собою шлейф фантазій, яким ніколи не судилося справдитися, які виглядали гарно лише в уяві. Саме тому Якса про них не дізнається і буде вважати Ітера невинним підлітком.

Втім, скоріше за все Яксі взагалі не відома ця сторона життя, бо в нього с самого початку не була закладена така функція. Це ж так зручно зробити мисливця на демонів, якого ті пожирають зсередини, євнухом.

Довершена, непорушена пристрастями, довершена краса.

Не забруднена хтивістю, не маюча мирських бажань.

– Я розумію, – нарешті зміг з себе вичавити.

– Я давно стежу за нею, це сталося не вперше. Але… я не був впевнений, що вона діє тобі на шкоду. Я і зараз не певен.

Голова важчала, наливалася залізним дзвоном, спокушаючи відмовитися від будь-яких думок взагалі.

– Що ти маєш на увазі? – уточнив.

Сяо посмутнів:

– Судячи з їх розмов, її співрозмовниця походить з іншого виміру. Можливо, вона хотіла запевнити її що ти не є небезпечним.

Ітер криво посміхнувся:

– Я і без того не – небезпечний. Але вона… якщо вона доповідала про мене, вела мене, скеровувала… який же я дурень… я довіряв її… здається я один вважав нас друзями.

Погана – хороша. Він з самого початку усвідомлював вузькоглядність цих категорій. Беннет, Джин, Ембер – хороші, Синьора, Скарамучча, Тарталья – погані. Так легко і просто.

Гаразд, він зіграв в цей канон.

Той самий, де він – позитивний герой, що вбиває живих створінь під егідою захисту земель або чужих прохань… і чи не називається друге вбивством на замовлення?

Він стирав їх у прах, здував і розвіював попіл, і відсутність сумнівів з боку оточення ніколи не змушувало замислитися – хто він?

Йому і раніше доводилося вбивати живе, щоб захистити себе, чи своїх супутників, але він ніколи не лишав когось життя у таких кількостях. До Тейвату.

Поганий чи хороший. Тарталья би посміхнувся. А разом з нім і Венті, Кейя, Еі і багато інших, що входили до його внутрішнього кола, під сумнівною тепер назвою «друзі».

Він застряг тут.

Він достеменно знав це з самого початку.

Як і те, що його використовують місцеві жителі, а він і радий бути корисним. Довези, принеси, вбий.

Особливо, вбий.

Натомість вони створюють видимість пошуку, але чи хоче Люмін бути знайденою? Особливо, судячи з їх останньої зустрічі…

Можливо, Паймон не винна. Можливо, вона з самого початку являла собою інструмент.

Але вона запустила спусковий механізм.