Її образ засів у моїх думках, ще з часів екзамену на Чуніна. З декілька днів до останнього випробування, на вулиці біля якоїсь забігайлівки, я не пам’ятаю чому та як у нас почалась розмова, точніше монолог з її боку. Я так само не пам’ятаю про що вона розповідала, я лише кивав, сухо та коротко відповідав, споглядаючи за виразом її обличчя, що постійно змінювалось. Мене просто вражало, як людина може виражати стільки емоцій одночасно, до того ж серед них не було й натяку на страх чи презирство до яких я так звик. Балакала довго та багато, але в мене так й не з’явилося бажання заткнути її чи вбити, біля неї я відчував таке умиротворення, що міг би тихо заснути. Вона була уважною, ввічливою то доброю, а як посміхалась, не натягнуто та не засліплюючи, а м’яко торкаючись своїм світлом усіх навкруги.
Опісля ми бачились декілька разів, я її слухав, споглядав за зміною емоцій та активною жестикуляцією. Як виявилось вона була всього трохи молодшою за мене, мала невеличкий об’єм чакри, сама по собі була сухореброю, здавалась абсолютно беззахисною, я подумав навіть, що через це вона довго не житиме, особливо у нашому світі, від цього серце трохи кольнуло. Тоді я не запам’ятав її ім’я, але запам’ятав тендітну фігуру, м’які риси обличчя, спокійний голос та просто неймовірні, осяйні очі.
Наступного разу ми зустрілись лише через декілька років, коли я знову навідався до Листя, й тільки-но побачивши її, одразу впізнав, вона мене на жаль ні. Це мене трохи засмутило, але ми знову діалог, на цей раз повноцінний. Я дізнався її ім’я, точну дату народження та навіть улюблений смак морозива. А ще те, що така привітна та добра вона завжди та з усіма, це помітив коли ми були у компанії наших спільних друзів. Й знову щось кольнуло серце, незрозуміло через що, але доволі неприємно, так само я не розумів чому щоки горять від будь-якого її дотику, або погляду.
З’ясувати, цю загадку я вирішив розпитавши Темарі, вона сильно здивувалась коли дослухала мене до кінця. А поті лукаво посміхнулась, та почала роз’яснювати мені, що це скоріше за все так звана “закоханість” та “ревнощі”. Довго розповідала про відносини між чоловіком та жінкою, й дуже багато різних деталей з цього приводу. Під час пояснень, моя сестра змушувала мене неодноразово червоніти, особливо на моментах з одруження та “любощами”. Після пояснень пообіцяла мені допомогти. А я почав фантазувати… Перший час мої фантазії були лише про зізнання у коханні, милі побачення та легким поцілункам. Але з часом вони стали біль відверті, я бачив у своїх мріях та снах, як вона вигинається, піддається моїм рукам та закушує губи.
За час мого знаходження у рідному селищі Наруто, багато змінилось, мені хотілось зізнатись їй та забрати до Захованого в піску, негайно. Але Темарі зупинила:
– І як ти собі це уявляєш? Ти її про це спитав, чи вона хоче поїхати, чи ваші почуття взаємні? – вона сильно трухнула мене, повертаючи до реальності. – Почекай трохи, це занадто рано. Спочатку зізнайся, а потім запропонуй стосунки. Але я так й не зізнався, щось незрозуміле заважало мені. Декілька днів потому, ми з Темарі та Канкуро повернулися до свого селища.
Наступна наша зустріч відбулась вже під час війни, я вперше побачив її такою серйозною та зібрану, посміхалась все менше та слабше, просто не вистачало ні сил, ні часу. Але це не забирало в неї такої якості як уважність до тих кого вона лікувала, буквально витягуючи з царства Аїда. Вона жодного разу не поглянула на мене, я ж ледь змушував себе відривати погляд.
Й лише після закінчення усього цього жаху ми змогли поговорити. Знову балакали ні про що, її посмішка цього разу була втомленою та вперше за все наше спілкування натягнутою. І я відчув, що зараз, втім як і завжди вона втікає з моїх наче вода. Зібравши усю свою сміливість, я випалив:
– Я в тебе закоханий! – я зробив усе аби це звучало твердо та впевнено, наче вийшло. Повернувшись до неї, заглянув їй в очі та вперше помітив острах, але чому? Що не так? Вона ж раніше мене не боялась, навіть у часи коли я був навіжений.
– Пробачте, Гаара-сам. – несміливо промовила вона. – Але я вас… Я не відчуваю того ж. Боляче, неймовірно, всього декілька слів, а з середини роздирає на шмаття.
– Ти в когось вже закохана? – хрипло запитав я. Тиша гнітила.
– Так. – її голос більше не був спокійним як в першу нашу зустріч.
– Розповіси хто він? – докладаючи зусиль, ледь спитав.
– Рок Лі-сан… – тут я звісно здивувався. Хоча чого дивуватися, Лі хороший хлопець, добрий, сильний, цілеспрямований.
– Він знає?
– Так.
– Ви зустрічаєтесь? – це питання найболючіше. Бачу її зніяковілий, відведений погляд.
– Ні. Він відмовив мені.
– Що? Чому? – моєму подиву не було меж. З одного боку мені хотілось врізати йому за розбите серце моєї коханої, а з іншого я зрадів, бо це був шанс для мене.
– В Лі-сана є кохана. – вона знову посміхнулась, її посмішка була такою натягнутою та болючою, що я ладен був придушити себе за мить радощів.
– Тоді, може подаруєш мені шанс? Зустрічаймось? – запитав я гріючи у серці надію, вона лиш хитала головою натягнуто посміхаючись. – Ну хоча б дозволь залицятися до тебе та заслужити твоє кохання. – все ще не покладав надії я. Посмішка згасла.
– Ні – сухо та коротко.
– Але чому? Я ж нічим не гірший. – пісок непомітно поповз по землі.
– Навіть якщо я погоджусь, то не можу гарантувати вам взаємність! Не можу гарантувати кохання… До того ж кохання не можна випросити, або заслужити, воно або є, або немає! – вона тяжко видихнула та продовжила, намагаючись знову натягнути посмішку. – Заслужити можна все: довіру, дружбу, симпатію, повагу, але не кохання!
– Ти можеш просто залишитися зі мною…
– Ви будете згодні, що я вас ніколи не покохаю, але все одно буду поруч, розриваючи внутрішні рани від невзаємності? А що як Лі-сан залишиться у моєму серці назавжди? Як віднесетеся до подібного, – вона вже кричала та ридала. – Гаара-сама!
Мої очі застелила темрява.
Додати до улюблених