Він завжди казав що в нього «все добре», «все гаразд», «мене нічого не турбує». Кожен з нас знав, що це не так і ніколи таким не було. Та розпитати ніхто і не наважувався.
Наші 102% перетворилися на повний нуль між нами. Та визнавати це, означає визнати те, що щось було.
Він переконував мене, а я його не захистив. Я був у нього на прив’язці, та не помічав очевидного. Наша гра в правду так і не завершилася. Та в правду тепер я граю сам із собою. Боючись обпектися цією правдою.
Минуло -52 дні. Замість святкувунь я отримав ляпас від тебе.
Так складно сказати? Так складно попрохати? Чи складно це було взагалі? Звичайно так. Але хочаб мені. Нікому більше. Лише мені. Я втратив.
Я втратив тебе. Бо вважав що втримаю. Та я не настільки хоробрий та надійний, як я вважав. Тепер нема перед ким мені виправдовувати власні помилки окрім себе. Я тільки і можу, що потопати у розпачі і спогадах про тебе. Не було «нас», та був «ти». І мені цього було вдосталь.
Мене вже відпустили. Сьогодні я нарешті зможу потеревенити із тобою. Після нашої останьої зустрічі минуло 52 дні, та лічба іде тікі в мінус. Я побачу тебе таким, яким ти бачив себе у майбутньому. Три метра в низ, очікує на кожного з нас. Ти дав мені надію. А натомість сам закопав її разом із собою.
Мої смертельні ілюзії.
Я бачив тебе.
Ти підійшов і стиснув моє волося і спитав чи можеш мене обійняти. Я сказав, що ти і сам знаєш відповідь. Та як виявилося тебе нема. Нікі підійшов і стиснув моє плече. І я досі пам’ятаю його тремтячий голос «Він мертвий». Я скинув його руку і вдарив. Бо як він може казати це так, коли ти тут. Стоїш передімною і задаєш безглузді питання.
Нас розтягли в різні сторони. А потім мене забрали. Щоб заспокоїтись.
Еббі спитала що сталося. Я сказав що Нікі знов несе всяку маячню. Він казав, що ти мертвий. Вона дивилась на мене і нічого не казала. Ми сиділи в тиші тривалий час, а потім вона сказала піти з нею.
Вона повела мене кудись… потім із кимось сперечалась, казала, що я це повинен побачити. І саме я та людина, яка повинна була тебе побачити раніше за інших. Що вони мене повинні пропустити. Мене обурює те, що вони не пускали мене до тебе. І Еббі мала рацію, я перший хто повинен був із тобою побачитися.
Я нічого не розумів. Чого вони так до мене ставляться. Їх погляди наповнені жалем, який я просто терпіти неможу.
Еббі затягла мене в кімнату, і сказала заспокоїтися. Там я побачив те, що вже бачив.
До твоїх минулих грубих шрамів, додалися нові. Твої руки та обличя були обпеченні. Але мене це ніколи не відлякувало. Вони мені навіть чимось подобаються. Та я не хочу, щоб вони були на твоєму тілі.
Я скучив.
Дотик.
Твої бліді губи були холодними. Я не відчував твого дихання, я не відчував тебе. Я не чув твого голосу, і ти не запитував чи можеш до мене доторкнутися.
Навіть якщо я прийшов раніше. Якщо я прийшов раніше… Твої м’язи на руках і ногах були пошматовані. Це було зроблено з неабиякою жорстокостю. Ти тікав і знайшов мене, чи це я знайшов тебе. Мені всерівно.
Та це в минулому. Бо зараз я вільний і можу піти до тебе. Я досі не спілкувався нізким із Лисів. Та ти будеш першим з ким я поговорю.
Міський цвинтарь.
Нова кам’яна плита. Це нове місце твоєї схованки. Мені смішно..
Я неможу зупинитися я просто стою песеред цвинтаря і сміюся. По моїм щоках течуть сльози, та сміх не припиняється. Відчуваю себе останнім шматком лайна.
Ніл або Натанієль ви вибрали досить непогане місце для схованки. Я приніс тобі лілії, я незнаю, що тобі подобається, та грішні білі лілії виглядали би дуже гарно із тобою. Це дивно, та я досі пам’ятаю смак твоїх поцілунків. Твої речі лежать у мене в кімнаті, та я досі немав змоги їх притиснути до себе.
На серці наче камінь, і дивне почуття порожнечі.. але воно не таке як раніше.
Я наче втратив, щось надзвичайно важливе для себе. Та наче все що потрібно для життя в мене є. Та нема тебе. Це явно не кохання. Я просто не можу тебе кохати. Я просто хочу, щоб ти був тут поруч зі мною.
Додати до улюблених