(не)магічний вікенд

Біля комину зібралася величезна родина Візлі. Серед товпи рудих голів виділяється білява шевелюра Скорпіуса. Це перше Різдво, яке вони із Роуз зустрінуть як подружжя. Відразу після свята молодята вирушають у весільну подорож,  тож обоє схвильовані.

— Тату, а розкажи про ваш з мамою перший спільний відпочинок, — раптом просить Роуз.
— Ну… — невнятно починає Рон.
— Йой, мовчи! — вигукує Герміона. — Ще передумають їхати.

Від реготу Візлі ялинка загрозливо хитається.

— Я серйозно! — ображено огризається Роуз. Скорпіус непомітно стискає її руку на знак підтримки.
— Окей, окей. Якщо вже ви наполягаєте… — Герміона закочує очі так, що, здається, зараз побачить власний мозок, і Рон починає розповідати.

Увечері напередодні поїздки він з речами прилетів до будинку у передмісті Лондона, де Герміона жила з батьками. Наступного ранку вони мали вирушити “Лицарським експресом” до Одеси. Вони обрали це місто, коли читали Велику Магічну енциклопедію. Там згадувалася країна, мешканці якої творять дива навіть без магічної освіти. А оскільки вони якраз шукали якесь оригінальне місце для відпочинку, то обрали саме цю країну.

Герміона саме збирала тормозок у дорогу, мастила хлібці плавленим сиром, а зверху клала шматочок шинки і огірок.

— Смакота! — Рон потягнувся до столу з цілком зрозумілими намірами, коли між ним і жаданою поживою встала дівчина.
— Це на завтра, — Герміона була, як завжди, непохитна.

Хлопець не хотів сперечатися, тож просто зітхнув і взявся гризти яблуко.

Наступного дня вони вже сиділи у чаклунському автобусі. Сидіння цього разу були розташовані таким чином, що навпроти Рона та Герміони сиділа пара інших пасажирів, а між ними – невеличкий стіл. Ближче до обіду Рон голодними і сумними очима почав зиркати в сторону Герміониної сумочки, яка заміняла обидві валізи, тож дівчина дістала згорток з канапками. Ось тут і стало зрозуміло, що бутерброди варто було з’їсти відразу після приготування, а в дорогу взяти яблука або персики – вологий огірок і плавлений сир за ніч розмочили хліб і перетворили апетитні канапешки на в’ялу масу, що смерділа на весь автобус.

Рон подумав, що їх, мабуть, зараз висадять, але Герміона як ні в чому не бувало протягнула йому його порцію і відкусила шматок свого бутерброду. Він не хотів її ображати, тож нічого не лишалося, крім як слідувати її прикладу.

— Божечки, пройшло стільки років, а мені досі соромно перед тими магічками, що сиділи навпроти, — продовжував свою розповідь Рон, — ніколи не забуду, з яким виразом обличчя вони на нас дивились.

Герміона якось дивно на нього зиркнула.

Коли вони приїхали до Одеси, пішли шукати хостел, який забронювала Герміона. Він мав бути десь поруч із автовокзалом, але вони з пів години бродили колами, аж поки не виявили, що тричі пройшли повз і не помітили.

— Ото дива! — вражено присвиснув Рон.

Але то ще нічого, справжні дива почалися пізніше. Коли Рон стояв під теплим душем, раптом полилася холодна вода, а в кімнаті, де їх поселили, смерділо чоловічими шкарпетками, а самих шкарпеток не було видно.

Рон відчував усе більше роздратування, але тримався з останніх сил, бо Герміона так старалася, готувалася до поїздки, все сама подумала та забронювала. Але коли вона спробувала затягти його у “Чорноморку”, ніби не знала, що він з дитинства не їсть морепродукти, Рон вибухнув:

— Я їв твої смердючі бутерброди, я мовчки заселився у цей бомжацький хостел, я все стерпів заради тебе, а тепер я поганець, бо не хочу жерти довбану рибу?!
— Не смій так зі мною розмовляти! Я скинула тобі план поїздки за місяць, міг би хоча б подивитися. Але ж ні, ти не брав жодної участі у підготовці, а тепер тобі все не так! — заволала дівчина у відповідь.

— Щось не віриться, що ви могли так сваритися, — шоковано видихнула Роуз, — ви ж усе життя живете душа в душу.
— Це тому, що та поїздка стала для нас гарним уроком. Хоча ми і були завжди поруч з одинадцяти років, але ніколи не намагалися порозумітися. — повчально підняв палець Рон.
— Ми тоді, в Одесі, цілий тиждень сварилися. А тоді вирішили — або розходимося, або припиняємо скиглити і починаємо вирішувати наші проблеми як команда. — додала Герміона.
— Щось мені вже страшно їхати у весільну подорож.
— Дитинко, все точно не буде ідеально, але ми у вас віримо.

І Візлі продовжили вечеряти і розмовляти.