Комірчина

— Ти впевнений, що документи мають бути саме тут?

— Якщо чесно — ні, але якщо це робочий стіл заступника Лінвень, то ми маємо знайти хочаб щось важливе… — раптовий лязг заліза розрізав тишу, якої так старанно намагалися дотримуватися юнаки. — Сан Лан! Один з ящиків закритий на…

Але варто було лише почути в коридорі віддалене відлуння кроків, як шепіт перервався на півслові. Чорт забирай, кому закортіло вештатися університетом в таку годину?

Погляд збентежено забігав по авдиторії: столи, столи, столи, дошка для прожектора і… Точно, комірка!

— Ані звуку. — гаряче пролунало поряд з вухом Хва Чена, і не встиг він і оком моргнути, як опинився в тісній комірчині кабінету.

Двері хутко зачинилися рівно в той момент, коли до авдиторії зайшли. Цок-цок-цок… Так звучали підбори лише однієї особи в цьому закладі, та за ними почулися і більш глухі кроки.

Сє Лянь затамував подих. Надія на те, що це всього на всього прибиральниця з тріском розлетілася на маленькі друсочки — вони з Сан Ланом були по самі вуха в халепі.

— Пані Лінвень, я сподіваюся, ви не забули про нашу угоду?

— Звісно ні, — покірно відповів холодний, немов лезо ножа голос, — документи мають бути готові протягом цього місяця. Не забувайте, що це дуже кропітка праця.

До Сє Ляня доносилися не тільки перемовини директора Дзюнь Ву з Лінвень, а й гучне серцебиття… І це було не його серцебиття. Усвідомивши своє положення, в якому він вже кілька хвилин прилинув до грудей Хва Чена, юнак запанікував. Біс його потягнув в цю комірчину! Що про нього після цього подумає Сан Лан? Та той, на диво, не видавав ні звуку.

— Сподіваюся, ви мене не розчаруєте, люба. На кону ваша репутація, ви ж памʼятаєте?

Варто було Лінвень лише вдихнути повітря для відповіді, як по всій авдиторії пролунав гуркіт.

Сє Лянь був готовий провалитися крізь землю. Він усього лиш хотів посунутися, щоб не змусити свого товариша почуватися незручно, та замість цього видав їх обох. Тепер лише богові відомо, що з ними станеться.

Кроки наближалися.

Подумки вже проклявши себе, Сяньле відчув як на його плечі впали долоні. В темряві цієї тісної підсобки не можна було розгледіти навіть лице, не те, щоб побачити вираз обличчя Хва Чена. Тому руки на плечах здалися хлопцеві напрочуд важкими, а хватка міцною, ніби їх власник от-от вибʼє з Сє Ляня все лайно. Та замість гнівних висловлювань роздався лише короткий, ледь чутний шепіт:

— Пробач.

Вуста запалали вогнем. В тісній, темній комірчині, де тхнуло миючими засобами та пилом, Сан Лан жадібно цілував Сє Ляня, хаотично блукаючи руками по його спині. Від такого неочікуваного жесту староста застиг на місці, немов статуя. Вже не тямлячи, що він робить, Сяньле обхопив руками шию Хва Чена і в приміщення проникло світло.

— Ох… — зовсім поряд пролунав збентежений голос директора Дзюнь Ву.

— Ах… — не менш шоковано підхопила Лінвень.

Сє Лянь, явно палаючи яскраво червоною румʼяною від сорому, відскочив від Сан Лана як тільки хватка товариша трохи послабшала.

— В-вибачте! Ви не так все зрозуміли! — юнак намагався поправити розпатлане волосся і вже збирався продовжити, та його перебили.

— О, ні-ні, ми все розуміємо. — вуста директора торкнув легкий усміх, хоча Лінвень все ще виглядала невимовно спантеличеною. — Юнацтво, закоханість… Всі ми були такими.

Сє Лянь закляк.

— Проте не раджу займатися цим прямо в університеті, впевнений, можна було б дотерпіти і до побачення.

Сан Лан опустив голову і взяв студента за руку.

— Так, ми розуміємо. Пробачте, ми вже йдемо.

Разом вони прокрокували до виходу.

— «Здається, вони нічого навіть не запідозрили… Повірити в це не можу, Сан Лан просто геній!» — Сє Лянь перевів погляд на Хва Чена, та вираз на його обличчі ясно повідомляв про невдоволення. — «О, ні… Мабуть, він злиться на те, що через мене йому довелося розігрувати цю виставу. Чорт забирай, як же мені тепер вибачитися перед ним…»

Сан Лан помітив погляд супутника. Вираз його обличчя трохи помʼякшився.