Магдубліка

Частина 1: Коли ти – частина Великого Плану

 

Гракс Вогнепальний сидів у своєму улюбленому кутку персональної зброярні та поїдав боєприпаси. Не те, щоб його напівмеханічне тіло їх гостро потребувало: протягом пари діб внутрішній боєзапас наросте заново. Йому просто подобався цей процес. Величезні щелепи розмірено рухалися, гільзи смішно рипіли на адамантієвих зубах облітератора, зминалися і лускали, а порох усередині сприймався зміненими смаковими рецепторами як щось, схоже на прянощі. Поруч стояла десятилітрова каністра з прометієм, з якої він періодично запивав свій сніданок.

Набої до стаббера закінчилися. Гракс виколупав кігтем з-поміж зубів капсуль і потягся за невеличкою коробкою з його улюбленими запалювальними болтами. Але трапезу безцеремонно перервали. У коридорі пролунав шум, крики і тріск електричного струму, і у відчинених дверях з’явився Алоїз Карнольф в одній нічній сорочці, у супроводі двох своїх рабів. Чарівник був незвично блідий, дуже слабкий і ледве тримався на ногах. Нещодавно постраждала очниця знову кровоточила.

– Метре, Вам не можна так різко схоплюватися і бігати! – спробував звернутися до розсудливості господаря один з рабів, – Вам може стати гірше.

– Шановний Бартоломео заборонив Вам чаклувати, – спокійно додав другий, міцної статури чоловік, жваво підпірнувши під руку нетвердо стоячого чарівника, і підхопивши його, – а Ви навіть власного апотекарія через болтер кидаєте!

– Барт мені не мамка! – Карнольф струсив з себе стривожену його самопочуттям прислугу і продовжив рух у напрямку сидячого в кутку Гракса, похитуючись і злегка задихаючись.

Така поведінка чаклуна розлютила Вогнепального. Минуло лише шість тижнів з того дня, як рожевий виродок Тазара остаточно позбавив Алоїза зору й скалічив його магічний резерв. Тілесні каліцтва перестали турбувати швидко: організм космодесантника заростив рану буквально наступного дня. Щоправда, вона іноді відкривалася заново та кровоточила, ось як зараз. Карнольф, власник істинного – магічного – зору, фізичного зору майже не потребував. Він навіть обходився без біоніки, яка могла перегоріти через потік варпу, що проходить крізь тіло чаклуна під час будь-якого магічного дійства. А розрив внутрішнього резерву відновлювався дуже повільно. Згідно з розрахунками самого чарівника, на його повне зцілення може піти до року.

– Ало-оїз! – сердито гримнув Гракс, встаючи і роблячи крок назустріч своєму чарівнику, – Ти що тут забув?

Почувши тягучий і басовитий голос Вогнепального, Карнольф зупинився і спробував віддихатися, дозволивши рабам підхопити його під руки.

– Лорд Гракс, – хрипко видихнув він, – мені було видіння. «Фауст», Діти Імли, Медлор …

– Це відлуння тра-авми, – перебив його облітератор, – тобі наснився кошмар, йди до своїх покоїв і ляж. Я відправлю до тебе Бартоломео, хай перев’яже….

– Дослухайте! – гиркнув Алоїз, – «Фауст» згорів, там купа людей загинула. Медлор мертвий. Мені треба потрапити на згарище корабля.

– І як ти плануєш це зробити? Ми міняти курс не бу-удемо.

– Через варп-портал сходжу, – чарівник сперся на стелаж з ящиками вибухівки, ледве не придавивши раба, що вчасно вискочив з-під його руки.

– Ти здурів?! – майже на повну силу своєї облітераторської горлянки обурився Гракс, змусивши рабів злякано пригнутися, – Ти слабкий як… як… навіть порівняти нема з чим! І ось ти збираєшся відкривати порта-ал? Ти в дзеркало себе бачив?

– Не бачив. Я сліпий як кажан, – ображено підкреслив очевидне Карнольф, – якщо Ви раптом забули.

– О, так. Вибач. Не поду-умав. Тобі все одно там робити нічого. Дався тобі згорілий кістяк «Фауста»!

– Там не все згоріло, – спробував пояснити Алоїз, – деякі дуже цінні речі могли вціліти…

– Я зараз Бартоломео викличу! – подібно до злітаючого «громового яструба» заревів Гракс, – Нехай прив’яже тебе до ліжка і вкотить тобі транквілізаторів. Ти мені потрібний живим. І боєзда-атним.

– Бартоломео вже тут, – до зброярні швидким кроком увійшов апотекарій у супроводі двох розорювачів.

– А тебе яким варпом принесло? – тихо, але з обуренням у голосі спитав Алоїз.

– Мене хлопці викликали, щойно поважний метр зірвався з ліжка і побіг. Алоїзе, тобі не можна бігати, – повчально сказав він, – твоє здоров’я надто залежне від стану твого резерву. Я вже казав, що твоя сила…

– Та знаю, знаю! У пробитій посудині сила не затримується і ось це от все! – роздратовано відповів Карнольф, – Ну годі вже зі мною няньчитися як з неофітом, Барте! Від того, що я безцільно валяюся у своїй келії, мені легше не стає.

– Марш до мене в апотекаріон. Твоя очниця знову кровоточить.

– Дякую, капелан Ясенболт, – огризнувся чарівник, – ніби я без тебе не відчуваю.

– Без мене і ліків ти відновлюватимешся ще рік, – байдуже відповів Барт і звернувся до розорювачів: – шановного метра – за мною. Не схоче йти сам – віднесіть.

Над Алоїзом нависли дві рогаті й броньовані туші в чорно-жовту смужку, і чарівник зрозумів, що опір безглуздий і марний. Він зараз дійсно у вельми жалюгідному стані, і явно не зможе роздавати блискавки праворуч і ліворуч. Але не в такому жалюгідному, як було одразу після поранення. І явно не все так погано, щоб Гракс не відпустив його на згорілий корабель.

Сам господар «Вогняного шторму» подивився вслід розорювачам. Якщо «Фауст» справді згорів – це погано. Жаль вдалих хлопців, з якими можна було весело поторгуватися за щось корисне, і які так виручили Вогнепального з технікою. З іншого боку, хтось точно мав встигнути евакуюватися. Як мінімум Тазар та капітани. Медлор – туди йому й дорога. Аніскілечки його не шкода.

Облітератор не вірив, що один із останніх Корвідів, нехай побитий і слабкий, помилився у своєму видінні. Він міг помилитися щодо будь-кого, але тільки не щодо свого друга. Нехай вони й посварилися кілька століть тому.

 

Він знав, що так буде. Знав, що на «Фаусті» на нього чекають приниження та біль, але все одно вирушив із Граксом, сподіваючись на те, що майбутнє можна змінити. Завжди є ймовірність у якихось нещасних півтора відсотка, що щось піде не за планом Архітектора Доль. Але це виявився не той випадок.

Алоїз дозволив розорювачам відвести його в апотекаріон, де Бартоломео, читаючи чергову нотацію про шкоду чаклунства в даний момент часу, наклав йому пов’язку. Очниця сильно боліла, разом з усією правою половиною голови.

– Якщо ще раз почне кровоточити, я тобі її скобами заб’ю, – пригрозив апотекарій.

– Дякую, не треба. Мені вистачить одного шраму на обличчі, – Алоїз ворухнув бровами.

Пов’язка сильно тягнула шкіру, але з цією незручністю можна було змиритися.

– Значить, менше ворушили бровою та своїм магічним резервом. Вибач, хірургічного клею не награбували. Відведіть його в келію, і стежте, щоб до обіду далі санвузла не виходив, – розпорядився Бартоломео, – дізнаюся, що ти знову бігаєш, Алоїзе, і я тебе все ж примотаю ланцюгом до ліжка. Чесне-залізне.

Опинившись замкненим у келії, Алоїз навпомацки дістався шафи з еліксирами. Відставний Корвід знав, що з великою ймовірністю розпрощається і з фізичним зором, і з цілісністю резерву, і підготувався на цей випадок заздалегідь. Пальці намацали два прямокутні флакончики, зв’язані між собою шнуром. Вміст першого стояв у шафі про всяк випадок, просто тому, що випадок буває всякий. Еліксир з довгою і складною назвою (яку навіть зануда Карнольф лінувався повністю вимовляти), а в побуті просто «заліпка», тимчасово затягував пробиття магічного резерву і зупиняв витік сили. Цей засіб швидкої допомоги та останнього шансу був крайньою мірою. Він допомагав вижити у критичній ситуації, але мав величезну кількість побічних ефектів. У другому флаконі був звичайний енергетичний еліксир, без якого деякі речі не виходили навіть у чарівників рівня Алоїза.

У голові майоріла тільки фраза, почута уві сні: «в останньому пристанищі друга і ворога свого прийми долю свою, бо ти і він є частинами Великого Плану». Карнольф віддалено здогадувався, що це означає. Коли вони з Медлором посварилися, побилися і спалили бібліотеку Нефера, Алоїз присягнувся Повелителю Змін, що вб’є того, кого раніше мав необережність називати другом. І не зміг. Медлора вбив хтось більш злий і спритний. Хоча хто може ненавидіти сильніше за чарівника, чия репутація була безнадійно зіпсована довгим язиком сина Фулгріма?

«Заліпка» на смак була гидотною. Чарівник скривився і внутрішньо зрадів, що обсяг проковтнутого еліксиру не перевищує склянки. Майже відразу ж по тілу розлилося приємне тепло, що різко контрастувало з відчуттями в роті, а внутрішній погляд вловив, як стрімко затягується пробій у посудині сили. Енергетичний еліксир був трохи менш неприємним. У нього була лише одна особливість: страшна втома після закінчення дії. Але Алоїз був готовий до цього. Він знав, на що йде і навіщо це робить.

Чарівника перестало хитати, і він зміг влізти в псевдомускули. Рабів поряд не виявилося, але це було і на краще. Залишені в кутку келії темно-сині обладунки злетіли і швидко застебнулися на тілі Алоїза. Він взагалі нехтував допомогою смертних рабів з того часу, як освоїв телекінез на рівні достатньому, щоб підняти предмет вагою в пару сотень кілограм. А потім ще й обладунки зачаклував.

Тепер магдубліка. Двійник вийшов блідим, але зараз витрачати і без того обмежений запас енергії ще й на матеріального двійника було б марнотратством.

– Будь тут, – тихо наказав Карнольф, – постукають – не відчиняй, скажи, що в тебе болить голова і ти хочеш спати. Займися чим хочеш, тільки не виходь. Я скоро повернусь.

Двійник мовчки кивнув і сів за стіл. Алоїз узяв з кутка другий посох – кручений і вкритий рунами чорний металевий стрижень без навершя, трохи менш потужний, ніж зіпсований Медлором, і підхопив зі спинки стільця порожній похідний речмішок. З тихим шипінням зімкнулися печатки рогатого шолома з горжетом.

– Настав час для полювання за артефактами.

Втім знайти слід було не лише артефакти.

 

Випавши із порталу, Карнольф опинився у невагомості. Його оточували чорні від кіптяви стіни і плаваючі навколо рештки предметів, що вже не піддавались упізнанню. Корабель згорів повністю, і генератори штучної гравітації на палубах теж вийшли з ладу. У деяких місцях внутрішня обшивка оплавилася та потекла. Чарівник відштовхнувся від стелі та активував магніти в сабатонах броні, одразу ж прилипнувши ногами до підлоги.

Він ішов коридором у бік, куди його вело магічне чуття. Значить, якісь артефакти дійсно вціліли. Світіння маячило знизу та спереду. Артефакт знаходився на нижній палубі, і слід було знайти безпечніший спуск, ніж шахта ліфта, яка теж скоріш за все згоріла й завалилася. Алоїз побачив дірку в підлозі, в яку легко проліз би космодесантник. Артефакт висів десь під нею на нижньому рівні. Увімкнувши реактивний ранець, він ковзнув униз.

У кутку, звідки виходило світіння, висіла купа дрібного сміття, що збилося туди. Алоїз побоявся сувати туди руку і ворухнув уламки посохом. І яке ж було його здивування, коли з купи почорнілих решток металу, кістки та каменю з’явилася облізла й обгоріла рукоять меча Медлора. Того самого, яким він вибив ліве око Алоїза. Метал був безповоротно зіпсований, але камінь вцілів. Відламавши яблуко від рукояті, чарівник сховав його в мішок.

Карнольф заплющив би очі, якби вони в нього залишилися. Все говорило про те, що Медлор загинув тут. Тіло скоріш за все згоріло під час пожежі. Несподівано внутрішній погляд побачив коробку. Коробчаста енергетична структура у вигляді фіолетових ґрат знаходилася кількома рівнями вище.

«Храм», – подумав чарівник, – «тут має бути храм Хаосу. І судячи зі світла, туди вогонь не дістався!»

Вибравшись із шахти ліфта, Алоїз Карнольф опинився біля дверей храму. Тут дійсно нічого не горіло, але гравітація все одно не працювала.

– Було б дивно, якби ти не захистився, Мед. Ти, може, й скажений торчок, але точно не дурень.

Зламавши ослаблене без підживлення охоронне закляття, чарівник вибив двері і потрапив усередину. Він йшов на світло, якого, як з’ясувалося, було декілька джерел. Одне було у спальні покійного чаклуна. Там знайшовся цілий ящик витратних матеріалів на кшталт чорних свічок з прахом якогось імперського святого (ім’я на ярличку сліпий чарівник не зміг прочитати з природних причин), зубів і пазурів тварюк з усіх кінців Імперіуму і з половини ринків Ока Жаху, зачарованої крейди для нанесення ритуальних малюнків на камінь й освячених чорнил для татуювання.

– Але ж недурно, ощадливий ти хрін.

Вміст тумби в кутку храму Карнольф теж згріб, особливо не розбираючись, що це й для чого використовувалося. Все одно інструментарій доведеться мити, чистити та наново освячувати. Мед ніколи не користувався поганим інвентарем, тут йому варто було віддати належне.

Всяку дрібноту у вигляді накопичувачів і провідників Алоїз полишив: свого мотлоху вистачає, а речмішок не гумовий. Книги теж були не дуже цікаві. Все це Карнольф уже знав, а частину з них сам віддав Медлору… у кращі роки їхньої, пробач Тисячоликий, дружби.

Резерв ледве відчутно, але неприємно заворушився. Дія «заліпки» добігала кінця. Він уже зібрався створити портал на «Вогняний шторм», коли…

– Алоїз Карнольф? – покликали ззаду голосом, що не належав смертній людині.

Чарівник обернувся. Перед ним ширяв у безповітряному просторі демон явно з дітей Архітектора Доль. Синій, з переливчастою райдужною плівкою на шкірі, пащею на всю морду і десятком мерехтливих очей, він плив у невагомості на відстані кількох метрів. Форма тіла демона, ступінь людиноподібності і кількість його кінцівок вгадувалися погано за оточуючим тварюку маревом.

– Так, це я, – Карнольф намагався вгамувати наростаюче занепокоєння.

– Алоїз, – демон широко посміхнувся ікластою пащею, – ти заслужив прокляття Архітектора Доль. Ти дав Йому клятву, не виконав її, і вже не зможеш. Вислухай же своє прокляття тут, в останньому пристанищі свого друга та ворога.

– Я знаю, – видихнув чарівник, – і готовий його прийняти.

– Тобі доведеться пізнати невідомий раніше спектр почуттів, емоцій і відчуттів, – забурчав демон, – страшних, незнайомих, непідвладних розуму і чужих тобі.

Чудовисько зробило багатозначну паузу.

– Це все? – з недовірою спитав Алоїз.

– Ні. Ці почуття штовхнуть тебе на необдумані вчинки, принесуть біль та страждання. Ти горітимеш, тонутимеш, висітимеш, боятимешся, чекатимеш і наздоганятимеш, вмреш і народишся заново.

– Коли це має статися?

– Прокляття саме постукає у твої двері у призначений час і покличе з собою. Не раніше й не пізніше, – відповів демон.

– Від нього можна буде відкупитися чи… може, його позбутися?

– Можна, – демон кивнув, – відкупитись.

– Чим?

– Принеси Тисячоликому Батькові душу свого друга, якого ти присягнувся вбити і не зміг.

Чудово. Збоченець Медлор ще за життя продав душу Слаанешу. До Палацу Насолод смертному, нехай чарівнику і колишньому провіснику культу Корвідов, одному не потрапити. Необхідну кількість охочих за гроші згинути десь у садах навколо Палацу Алоїз не збере. І красти у Слаанеша, щоб віддати Тзінчу – задум ризикований. Відкупитись він уже не зможе.

– А здихатись?

Всередині стало гаряче, а пальці на руках і ногах почали холонути і відніматися. Телепортуватись додому потрібно було прямо зараз, але куди його вже відпустять? Демонічний вісник швидше згубить Алоїза тут, ніж дозволить втекти, не дослухавши послання Повелителя Змін.

– О, боюсь, що ні, це назавжди. Все залежить від того, як ти зустрінеш це прокляття, коли воно по тебе прийде. Тисячоликий дасть тобі те, що допоможе не обізнатись і зустріти його як належить. Маленький подаруночок, за який ти нічого не будеш винен.

– Я радий. То це буде людина? – Алоїз був готовий запанікувати, – Людина принесе мені всі ці нещастя?

– І так, і ні, – відповів демон.

– Це як? – здивувався Карнольф, відчуваючи, що «заліпка» вже припинила діяти і резерв потроху витікає.

– Це дві руки, дві ноги і голова, смертний дурень, – пирхнув зубастий співрозмовник, – колись був людиною, тепер уже ні.

– А стать, вік? Це буде чоловік, жінка, старий чи дитина? Ім’я в нього зрештою є?

– Ти дурний і не в міру допитливий смертний. Такого тобі сказати не можу. Чекай, твоє прокляття по тебе прийде. Воно покличе тебе з собою, і спробуй тільки не піти.

– Це все?! – вже не намагаючись приховати паніку, крикнув Алоїз.

– Так, смертний, це все. І раніше, ніж у призначений час, воно не прийде, пам’ятай про це.

– Спасибі, я зрозумів.

Чарівник спробував зосередитися і відкрити портал, але сила втікала занадто швидко, порушувала концентрацію, і нічого не виходило. Серця забилися швидше, він відчув, що знову задихається. Майнула думка, що вся ця вилазка була великою помилкою.

«Що робити, варп забирай, що робити?!» – Алоїз злякався.

Помирати не хотілося, ще й там, де вбили Меда. Ще й коли Гракс та Бартоломео заборонили навіть келію залишати. Ще й із цілим мішком цінного інструменту.

– Смертний, що сталося? – демон підплив ближче, блискаючи іклами, – Не можеш потрапити назад?

– Можу, – збрехав Карнольф.

– А мені здається, не можеш. Розслабся, я допоможу тобі.

Ось тут Алоїз злякався і запанікував по-справжньому. Він готовий був на що завгодно, навіть здохнути тут і зараз, аби до нього не торкався ненароджений. Свідомість потяглася до залишеної в келії магдубліки. Глибокий вдих, останні крихти енергії вигорають, ривок…

Карнольфа з грохотом перекинуло на спину разом із стільцем, на якому сидів двійник. Він стягнув із себе шолом і закашляв. У голові сильно паморочилося, перед неіснуючими очима внутрішнього погляду повзли райдужні мошки. З носа потекла кров. Права половина голови знову тріщала, очниця пульсувала і нестерпно боліла.

«Живий. Я живий. Фраг із нею, зі здобиччю. Дупу свою звідти витяг, переконався, що магдубліка працює навіть так – і то добре…»

Над головою щось засвітилося і з’явилося вікно у варп, з якого виглядав його нещодавній зубастий співрозмовник.

– Неввічливо тікати, не прощаючись, і залишати свої копії, смертний. Я б не дав тобі здохнути, – він усміхнувся, – ти – частина плану Архітектора Доль. Важлива частина. Зрозумів?

– Зрозумів, – з полегшенням видихнув Алоїз.

– І барахло своє забери.

На голову чарівнику впав речмішок з награбованим. Світло зникло – портал закрився.

– Дякую, фраг, – він скинув із себе мішок і сів.

На стягування з себе обладунків вручну пішла майже година. Алоїз, здавалося, послабшав ще дужче. Якось заштовхавши броню на місце, а мішок з речами Медлора – під ліжко, він вліз у нічну сорочку і тяжко повалився зверху. Чарівника трясло і морозило, пальці втратили всіляку чутливість і змерзли.

«Здається, я все-ж таки подихаю. Аби тільки хтось із дуболомів під дверима додумався зараз постукати чи покликати Барта», – думав Карнольф, дрібно здригаючись і провалюючись у безпам’ятство.

Прийшов до тями він уже в апотекаріоні, примотаний до ліжка товстим ланцюгом.

– Ба-а-арт! – хрипко покликав Алоїз.

Голова все ще боліла. У очниці чітко відчувався пульс… і щось зайве.

– О, прокинувся! Я ж заборонив тобі чаклувати! – у полі магічного зору чаклуна з’явилася проекція обуреного Бартоломео, – От чим мені тебе переконати, а, Алоїзе? Може, клізму тобі десятилітрову поставити?

– З прометієм. І підпалити, будь ласка, – Алоїз спробував зробити морду цеглиною і зобразити, що погрози апотекарія його аніскілечки не лякають.

– От що ти намагався зробити? Придурок старий! Яку частину слова «забороняю» ти не зрозумів?

Поговорив би з ним хтось інший у такому тоні – став би купкою попелу в сабатонах. Але це було в найкращі часи.

– Ти забив мені око скобами? – перервав потік апотекарського обурення Карнольф.

– Ні, поки що просто перев’язку зробив, – відповів Бартоломео, – у тебе там якісь… зміни. Повіки регенерують.

– Що за ліки ти мені вкотив, нелюд? Воно болить просто нестерпно! Зроби щось, щоб боліти припинило!

Здавалось, десь у черепі щось вибухнуло, і мозок чарівника розсипався яскравими кривавими бризками. Він загарчав від сильного болю і почав би гризти подушку, якби зміг перевернутися. Апотекарій підійшов ближче і схилився над Алоїзом.

– Знову кровоточить… стоп, а що це пов’язка стирчить колом? Ти її чіпав?

– Як, варп візьми?! – гаркнув Алоїз, – Я прив’язаний! Зніми цю гребану пов’язку зараз же! Мені боляче!

Бартоломео обережно зняв пов’язку, і відразу ж відсахнувся. Очниця Карнольфа відновилася повністю. Повіки, вії, навіть татуювання збереглося. І під повіками щось було. Алоїз застогнав крізь зуби і розплющив око. На Барта дивилося око, живе і здорове, з великою яскраво-блакитною райдужкою і вертикальною зіницею.

– Алоїзе, ти мене бачиш? – він провів долонею перед чарівником.

– Я буду вельми вдячний, якщо ти забереш руки від мого обличчя і перестанеш ними махати. Бачу, розпливчасто, але бачу. І мені все ще боляче.

– Варп візьми, Алоїз, я мало не обісрався, – Бартоломео відправив брудну пов’язку в утилізатор.

– Я сам мало не обісрався, – повідомив чарівник, – дай мені знеболювальних, і я ляжу спати. У дзеркало подивлюся пізніше.

– Отже, ти намагався начаклувати собі нове око, і це результат?

– Можна й так сказати, – відповів Алоїз.

Не скаже ж він, що це той самий «маленький подаруночок» Тзінча!

 

Частина 2: Коли тобі дають відстрочку

 

Алоїз стояв біля дзеркала в санвузлі з небезпечною бритвою в руці. З того боку на нього дивилася власна незадоволена фізіономія наполовину в милі. У такі моменти він заздрив ідеальним обличчям Дітей Імператора. Більше за потребу через день шкрябати обличчя гострою залізякою Карнольф не любив тільки власну щетину, що посивіла нерівномірними плямами, ще й з рудим. А ще ту архаїчну електробритву, якою доводилося користуватися через страх наосліп зробити собі усмішку до вух. За тиждень перебування в апотекаріоні під майже цілодобовим наглядом Бартоломео на обличчі чарівника відросла ненависна чорно-руда з сивиною шерсть, і з цим терміново треба було щось зробити.

Хвала Тзінчу, руки припинили тремтіти, і розполосувати собі обличчя бритвою Алоїз більше не ризикував. «Подаруночок» не тільки повернув фізичний зір, а майже повністю заткнув собою пробій в посудині сили. Після шести тижнів повної сліпоти знову бачити було незвично, але легко й приємно. Необхідність орієнтуватися тільки на внутрішній погляд і чужі голоси відпала. Чарівник почував себе набагато краще. Гнітило тільки очікування, коли ж на нього має впасти це прокляття.

Віки тому він так само стояв біля дзеркала в себе вдома в Новій Тізці і голився. Раптом дзеркало затягло димом зсередини, і замість відображення з’явилося усміхнене обличчя його друга – чаклуна Слаанеша, Медлора Орсіні.

– Ну і пика у тебе, Ал, – не вітаючись, у своїй звичайній нахабно-безпардонній манері почав він, – куди це ти так намиваєшся?

– І тобі привіт, збоченець, – пробурчав Алоїз, якого відволікли від неприємної процедури, – мої походи – не твоя справа. Зникни звідси і дай мені поголитися.

– Значить, збираєшся, – підсумував чаклун.

– Збираюся. Звільни дзеркало.

– Відлюдькуватий і зарозумілий Ал нарешті зважився на жінку? – Медлор хитро підняв брову.

– Яка жінка, ти про що? – закотив очі Карнольф, – Сьогодні в бібліотеці у Нефера буде зібрання ковену магів, мене запросили там виступити.

– Значить, жінка! – посмішка Медлора стала ширшою, – Невже леді Аманда? Я знав, що рано чи пізно…

– Та заткнися і зникни вже, – пирхнув чарівник, – задовбав! Поки нормальні чаклуни читають книги і шукають знання, ти вештаєшся по кублах та шинках! Жодної користі немає ні від випивки і баб, ні від твого триндіння на цю тему.

– Даремно. Дуже даремно. Ти зануда, Ал. Зануда та хамло.

– О, знав би ти, яким хамлом я можу бути…

– То зроби з цим уже що-небудь! Сходи провітрись!

Алоїз склав руки на грудях і підняв бритву.

– Ти за чимось прийшов. Говори, що треба, і провалюй з мого дзеркала.

– Книжки мої поверни. Я їх пообіцяв одній юній особі, – очі Медлора грайливо заблищали, – що вирішила присвятити себе служінню Темному Принцу.

– Тобі їх принесуть, – відповів Алоїз, – приведу себе до ладу і відправлю служника до тебе.

– До речі, у тебе як успіхи? – Мед завмер в очікуванні якихось одкровень.

– Ніяк. Я вирішив, що це не для мене.

– Що означає не для тебе? – здивувався чаклун, – Чоловік ти чи ні?

– Я – чарівник Повелителя Змін. І мені не потрібно регулярно комусь присовувати для підтримки ментальної сили.

Мед уже давненько їздив Карнольфу по вухах з ідеєю спокусити хоч якусь чарівницю чи відьму. Мовляв, під час злягання відбувається обмін енергією, розкачка резервів і ще багато чого цікавого і корисного. Алоїз щоразу відмовлявся, з’їжджав із цієї теми чи відкрито хамив і огризався. Може, чаклунам Тої, Що Прагне секс справді якось допомагав у їхній магії, а чарівнику Тисячоликого цей процес здавався просто пустою і вельми стомлюючою тратою часу з мінімальним виходом користі.

Ймовірно, Алоїз і міг би думати інакше, якби одного разу не піддався на вмовляння Медлора й не спробував. Друг забезпечив його цілим стосом стародавніх трактатів про техніки і практики, й стимуляторами з напуттям «будеш хвилюватися – прийми, і все вийде». Нічого хорошого з того не вийшло. Цікавість закінчилася покритою псионічним інеєм спальнею та промерзлою наскрізь жінкою.

Медлор тільки посміявся і сказав, що вперше це у всіх псайкерів так, і в нього теж так було, і просто треба продовжувати пробувати. А ще що якби баба була псайкеркою, такого б не трапилося. І видав цілу гору особливо цінних порад, які Алоїз благополучно пропустив повз вуха. Яка принадність у знаходженні в безглуздій позі та лоскотних, але навряд чи приємних відчуттях – він так і не зрозумів і захоплення Меда не розділив.

– Який же ти зануда, – як завжди видав друг.

– А ти – поганий збоченець, Мед.

Так вони й спілкувалися: за допомогою взаємних шпильок та грубощів, іноді погрожуючи один одного дезінтегрувати чи розщепити на варп та брудні онучі. Алоїз і Медлор познайомилися у тій самій бібліотеці Нефера, в загальнодоступній секції. Що робив тусовщик, торчок і гульвіса Орсіні у бібліотеці, як туди забрів – одному Слаанешу відомо. Ішов у бордель і заблукав, не інакше. Тієї миті Карнольфу саме так і здалося.

Чому раптом солідний чарівник, який мав авторитет у колег, задружився саме з самозакоханим, наркозалежним і не особливо успішним чаклуном-збоченцем? Все просто. Медлор володів шаленою, разючою наповал аурою спокуси та чарівності. Карнольфу було складно знаходитися поряд з ним без амулетів проти навіювання, і він навіть думати не хотів про те, якої могутності досяг би Мед, не підсядь він на амброзію та іншу дурь. Він був настільки безбашенним, що щодо нього не можна було зробити жодного точного передбачення: навіть у Корвіда цього не вийшло.

Алоїз задумав потрапити в кілька невеличких бібліотек, щоб вкрасти звідти ряд стародавніх текстів. І помічник з подібною властивістю став величезною підмогою. Вони чистили бібліотеки по всьому сектору одну за одною. Поки Медлор відволікав охорону, підкочував до бібліотекарок і вмовляв пропустити його всередину, Алоїз без проблем заходив туди, де стояли самостріли, пастки на власників мороків та шкідливих артефактів, знешкоджував їх і брав усе, що хотів. Коли вони йшли, з’ясовувалося, що всі пікт-камери в приміщенні разом відмовили, і ніхто й згадати не міг, що сталося і де поділися цінні фоліанти. До того ж, не всі чарівники такі багаті, як Нефер, і не всі артефакти та книги вільно продаються – часто вкрасти їх простіше та дешевше.

Алоїз чесно запропонував Медлору гроші, артефакти або дублікати вкрадених книг, але той відмовився, сказавши, що робить це заради азарту та адреналіну. Втім, він ніколи не відмовлявся від подарунків на кшталт особливо чистих стимуляторів, пакетика пилку варпу чи гарненьких рабинь.

Проблема з’явилась там, де Алоїз на неї не чекав. Якщо він сприймав Медлора як хоч і доброзичливого, але тимчасового і не надто надійного помічника, то сам Медлор, схоже, вважав Карнольфа другом, і вибрав його наступним об’єктом домагань – таким собі володарем холодного розуму і кам’яного серця, домогтися прихильності якого для слуги Слаанеша стало б почесним діянням.

Варто було раз розслабитися, і Медлор, користуючись своєю забійною чарівністю, умовив Алоїза скуштувати речовин зі свого запасу. Хто б знав, що то були за речовини. Тут відставний Корвід припустився помилки, знехтувавши неможливістю точно передбачати події. Вони про щось розмовляли, сміялися, а потім… а потім Алоїз стрімко протверезів. Схоже, Медлор в односторонньому порядку вирішив перевести їхні «дружні» стосунки в розряд інших, тісніших, і Карнольф опинився в міцних обіймах раніше, ніж до сп’янілої свідомості дійшло, що взагалі відбувається. Він вчасно встиг відвернутися, і поцілунок Медлора припав у шию. У паніці активувавши всі артефакти-накопичувачі на тілі, Алоїз скинув із себе Медлора, звільнився і пірнув у варп-портал додому.

Пізніше Медлор вибачився перед ним, пообіцяв полишити всі спроби добитися взаємності такого плану. Але образу на Карнольфа затаїв.

«А потім я дізнався, що у нього проблеми нижче поясу через речовини, а я був потрібен, щоб їх вирішити», – думав Алоїз, плавно проводячи бритвою по шкірі, – «просто матеріал для ритуалу: сильний, потужний, майже неторканий. Обміняти мене Слаанешу на стоячий прутень надумав, збоченець».

Зі спогадів чарівника висмикнув стук у двері санвузла. Алоїз ледь не порізався і голосно вилаявся.

– Метре, ​​Ви в порядку? – спитав з-за дверей тонкий людський голосок.

– У повному! – гаркнув Карнольф, – Я комусь терміново потрібен, що мене з очка знімають?

І тут він згадав про прокляття, яке має стукати у двері. Внутрішній погляд показав хлопця-раба. Він явно не підходив під опис «був людиною, тепер уже ні», і чарівник розслабився.

– Лорд Гракс хотів Вас бачити.

 

– Бачу, тобі значно поле-егшало, – Гракс Вогнепальний сидів на підлозі зброярні, поклавши долоню на стіл, а двоє єретехів перебирали його комбі-болтер, не знімаючи зброю з лапищі облітератора.

– Так, лорде, я добре почуваюся, – Карнольф коротко вклонився.

– Твій Бог прихильний до те-ебе, – прогудів Гракс, – твоє чаклунство вдалося, і Він повернув тобі хоча б половину зору.

– Я довго і нудно його вмовляв, – Алоїз склав руки на грудях, – Ви хотіли, щоб я щось зробив?

– Хочу знати, що сталося з Тазаром. Живий чи ні, чим займа-ається.

– Добре, я взнаю. Від Вас йому щось передати, якщо він живий?

– Не треба.

– Ще щось, лорде?

– Так. Візьми собі учня. Вибери здібного сам і навчи, – Гракс бурчав розмірено і спокійно, як танковий двигун на невеликій швидкості, – якщо хтось такий як Медлор вб’є тебе, я не хочу залишитися зовсім без чаклуна.

Сперечатись із паном було просто марно. Тому що в цій ситуації він мав рацію.

 

Зачинившись у своїй келії, Алоїз розбирав речі Медлора, вкрадені з «Фауста».

«Небіжчику це все одно вже не знадобиться», – думав він, перебираючи витратники, – «а якщо демонічна тварюка кинула в мене мішком, значить, серед цих речей є щось дуже важливе. І воно має залишитись у мене».

Інструменти справді були красивими та якісними. Медлор ніколи на них не заощаджував. На самому дні речмішка валялося те саме яблуко від меча. Камінь не тільки вцілів, а навіть не тріснув.

«Цей меч був у Медлора стільки, скільки ми знайомі, і ми ніколи разом не вступали в бій до того, як посварилися», – згадав Карнольф, – «цей гад називав мене другом, а всіх властивостей цієї штуки не показав… може, саме тому? Тому, що вирішив усе наперед і знав, що рано чи пізно доведеться зі мною розібратися? Цікаво, камінь без клинка працюватиме?»

У пам’яті сам собою сплив день, коли згоріла бібліотека Нефера.

Доповіді закінчилися, і шановний метр Нефер – теж представник вимираючого культу Корвідов, один із найбагатших і наймогутніших чарівників Нової Тізки – запросив гостей до салону. Ця частина заходу не була обов’язковою, але залишитися хоча б на півгодини було потрібно, щоб інші маги і чаклуни не вважали Алоїза зовсім неввічливим хамом.

Сьогодні він розповідав про магдубліку і своє до неї вдосконалення – створення матеріального двійника. Про існування та роботу цього заклинання знали всі присутні. А от сили на швидке створення двійника, який не розпадеться за дві хвилини навіть тут були не у всіх. До речі, Нефер теж розповідав про магдубліку, але в аспекті створення декількох двійників.

Чарівників зібралося не дуже багато – чоловік двадцять великих магічних шишок. Алоїз якраз розмовляв із колегами про матеріальні копії неживих предметів, коли…

– Привіт, Ал, – Медлор у парадному костюмі посміхався своєю ідеальною усмішкою.

З-під плаща виглядало яблуко меча з великим сапфіром.

«Ось так дивишся на нього – начебто людина нормальна. А потім яа-ак пердне!» – подумав Алоїз

– А ти як сюди потрапив, ще й зі зброєю? Це закритий захід.

– Усі великі бібліотеки та дорогі борделі однакові: називаєш ім’я постійного клієнта, який тебе запросив, і тебе пускають усередину, – знизав плечима Медлор.

– І чиє ім’я назвав? – підняв брову Алоїз.

– Твоє, звичайно.

– Дякую, Мед, – крізь зуби процідив Карнольф, – поводься пристойно, будь ласка. Не ганьби мене.

Відповівши на всі запитання охочих поговорити про магдубліку, Алоїз почав збиратися додому. Там лежала недописана магічна книга, яка вимагала термінового доопрацювання: в ході зборів у Алоїза виникла пара ідей. А ще чарівник жадав якнайшвидше опинитись подалі від усіх сцен, кафедр, людей, демонстраційних майданчиків, і головне – від Медлора. А ще від не дуже молодої відьми леді Аманди, яка була небайдужа до Карнольфа… тобто до його магічних секретів та вмісту його лабораторії.

– Ти вже йдеш? Так рано?

За спиною Алоїза стояла леді Аманда. Та сама, якої він старанно уникав кожного разу, коли вони опинялися на одному заході. Крім дратівливих набивань до нього додому і підозри в тому, що останні дві спроби зламати охоронний контур лабораторії – її рук справа, Алоїз відчував до неї незрозумілу фізіологічну відразу.

– Так, вже, – він накинув плащ.

– Чого так? Тобі нудно? – вона співчутливо посміхнулася.

– Рукописи самі себе не закінчать.

Він уже роздав майже всі прощальні рукостискання, коли з іншого кінця зали пролунав характерний наркоманський регіт Медлора, що вже нанюхався амброзії. Чаклун реготав так голосно, що всі обернулися до нього.

– Забудь, люба Амандо, – сміючись, казав він, – тобі ніколи не розтопити його крижаного серця. Зануда Алоїз настільки самозакоханий і зарозумілий, що збудити його можуть тільки власне відображення в дзеркалі й деякі рідкісні книги, яких у тебе немає. Я б вирішив, що він досі незайманий, якби не знав, що він регулярно трахає свою магдубліку, якою сьогодні хвалився.

Тут уже зареготали всі, хто це чув. Алоїзу вартувало величезних зусиль утриматися і не спопелити друга на місці. Обдовбаний Медлор знову вивалював на непідготованих слухачів свої хворі фантазії – цього разу руйнівні для нього, Алоїза Карнольфа, репутації. З вуст єдиного друга ця маячня навіть звучала правдоподібно. Ще й після демонстрації матеріального відчутного на дотик двійника. Зірвись Алоїз зараз… і всі повірять Медлору.

– Ти це кажеш, – він ступив на середину зали, – щоб помститись за те, що я тобі не дав, коли ти на мене вішався?

Медлор здивувався, інші замовкли і про всяк випадок відійшли на крок назад. Аманда, що стояла поряд з чаклуном, здивовано на нього витріщилася.

– А ще від заздрості: ти свою магдубліку виграти не можеш, тому що створити її сили не вистачає, – з нахабною усмішкою продовжував Карнольф, – на відміну від тебе, Мед, я натурал, і від подібних речей геть не в захваті.

Ось тут Медлор і схопився за меч. А потім з вини обох згоріла бібліотека. Алоїз неодноразово замислювався, чому навколишні маги не накинулися на нього і не знерухомили якимось потужним заклинанням. Адже їх було два десятки. Жіноча частина ковена – ну гаразд, всі баби лякливі і з них зиск маленький. А решта?

«Якби це була спланована ковеном акція з вигнання мене, я б це передбачив», – думав Алоїз, – «хоча, все, до чого дотягувалися пустотливі рученята Меда, вмить втрачало можливість бути достовірно передбаченим. Може, більшість просто піддалася його чарівності».

Він багато разів намагався знайти виправдання собі чи іншим чарівникам. Він захищався. У них на весь натовп не було жодного амулету від навіювання. Тобто єдиний був у Алоїза, який дуже не хотів, щоб Аманда таки на нього насіла. Цій загальночаклунській безвідповідальності виправдання не було.

Серед вкрадених із «Фауста» речей була велика срібна чаша. Стара й потерта, в декількох місцях покрита темною, вже зеленіючої патиною, вона все-ж таки добре збереглася. Власної магічної сили предмет не мав, і, схоже, живився силою чаклуна. Під бортиком біг рядок рівних, награвірованих від руки механічним гравером рун. Алоїз знав цю мову і швидко перевів її на високий готик.

Сила в крові, кров у воді, вода в чаші, чаша в руках того, хто дивиться, а правда – в очах його.

«Голка в яйці, яйце в качці, качка в рунці, рунка в варпі, весь варп у шоці», – подумав Алоїз, – «любили ж предки писати загадками!»

Викликавши по воксу рабів, чарівник наказав принести йому чисту питну воду. А сам задумався над тим, як працює цей інструмент. На відміну від інших кинджалів, кадил та іншого начищеного і на вигляд майже нового інвентарю (незважаючи на всі недоліки, Медлор був великим акуратистом, куди там вічно зайнятому Карнольфу, якому і прибрати нема коли), чаша бачила всяке. Ймовірно, вона була старша за Медлора та Алоїза разом узятих, або її попередній власник був Дідусевим онуком.

Раби примчали швидко і принесли йому пів-каністри води з апотекаріону. Відіславши їх геть, Алоїз налив воду в чашу. Нічого не відбулось.

– Сила у крові, кров у воді. Я бачив забагато таких штук, щоб не знати, що з ними робити.

Чарівник зняв з лівої руки рукавичку, дістав кинджал і проколов собі палець. Пара крапель крові впала в чашу до того, як надлюдський організм зростив шкіру назад. Чаша слабо засвітилася видимим лише внутрішнім поглядом світлом. Поверхня зарябила.

Алоїз подумав про Гракса, який наказав дізнатися, що сталося з «Фаустом», і хто залишився живим. На поверхні води з’явилося задоволене обличчя пана, потім загальний план. Облітератор сидів перед пікт-камерою та записував повідомлення для іншої банди.

«Незабаром викличе мене, щоб я відправив», – Алоїз мовчки посміхнувся куточком рота і подумав про Тазара.

Тазар, схоже, знаходився десь у апотекаріоні: у наполовину несвідомому стані, весь поламаний і обгорілий, він лежав підключений до системи життєзабезпечення. Поруч сиділа дівчина, яку Алоїз бачив на «Фаусті». Її волосся згоріло, і виглядала вона втомленою і хворою.

«Живий, значить. І його фіолетова бестія жива».

Валіс і Боргоф тулилися в тісній каютці рятувального корабля, розрахованій на одного. Блідий як смерть капітан Валіс був важко поранений, лежав на ліжку і дивився в стелю заскленілими синіми очима. Боргоф підганяв рабів, щоб ті знайшли воду та ліки.

Потім перед оком Алоїза помчали сумбурні видіння й образи: восьмиконечна зірка, намальована кров’ю на підлозі, крилатий демон, що мечеться в ній, пожежа, колісниці демонів Слаанеша ганяють великою залою «Фауста». Останнім з’явилося перекошене від болю та люті обличчя Медлора, з опіками та згорілим волоссям. Чорна рукавиця схопила його за горжет, блиснуло в язиках полум’я лезо імперського гладіуса.

«Вбитий. Я не зміг. До нього дісталися раніше», – Алоїз якось засмутився, – «ну, хоч ким мене прокляли? Покажи мені того, хто стане моїм прокляттям!

Поверхня знову зарябила. Вода стала прозорою. Нічого не відбувалося. Якби Карнольф був менш досвідченим у користуванні магічними дзеркалами, він би вирішив, що потрібно більше псайкерської крові. Але чаша світилася, просто не бажаючи нічого показувати.

– Працюй, тварюко! – прошипів він, – Покажи, хто зруйнує моє життя.

У чаші з’явилася демонічна морда – та сама, яку він бачив на «Фаусті».

– Привіт, смертний, – істота посміхнулася, – шукаєш свою долю?

– Так, шукаю. Чому дзеркало нічого не показує? – обурено спитав Алоїз.

– Повелитель Змін дав тобі відстрочку на двадцять один рік, – басовито пробуркотів демон, – його слуги вкрали душу твого друга у Темного Принца, а до Неможливої Фортеці так і не донесли. Душа впала у світ живих.

– Що робити тепер? – спантеличено спитав Карнольф, піднявши брову.

– Шукай її. Знайди та віддай Тзінчу. За двадцять один рік вона згадає, ким була. І шукати почнеш не ти один, поспішай. Темний Принц теж захоче повернути втрату.

– Двадцять один рік – який рік? На кожному світі свій рік, – зауважив чарівник.

– Стандартний теранський, – відповіла чудовисько, – двадцять один рік. Пізніше стане гірше.

Демон зник. У чаші залишилася сама вода.

 

Частина 3: Коли тобі шалено щастить

 

Друзів Гракса і співвласників його планети Октан – облітераторів Морна, Тайкуса і Ґаччі – Алоїз завжди вважав потворами. Не тільки тому, що вони виглядали страшнішими, ніж його пан.

Обвішаний кулеметами й стрічками патронів Тайкус окрім пристрасті розстрілювати на шмаття всіх, хто опинявся між ним і новою гарматою, мав іншу пристрасть, цілком людську: курити все, що може горіти, диміти і смердіти. Колись йому вдалося пограбувати торговця тютюном, і після цього випадку облітератор всерйоз проникся пристрастю до сигар. А коли запаси добігли кінця, Тайкус пересів на всякі віники як то водорості, які додають у сойлент. Смердів він через це ще гірше, ніж Гракс. Подейкували, що він і листову гуму скурити може, якщо поблизу не знайдеться смертних, у яких можна відняти хоча б цигарку.

Морн на думку Алоїза був тупуватий, як для облітератора, і мав непробачно маленький обсяг пам’яті. Через це з ним було складно поговорити хоч про щось, крім пошуків ксенотеху та архаїчних машин. Але на відміну від інших, він тримав себе і свою зброю в чистоті.

Колишнього технодесантника Дітей Імператора Ґаччі Алоїз не любив більше, ніж інших. Колись його звали Вільям Гленн Ґуччі, і він носив розкішний рожевий плащ, який після перетворення на облітератора став йому малий, і тепер висів брудною ганчіркою на його могутньому стегні, прикриваючи собою непристойне татуювання. З цього представника облітераторського виду Темні Боги познущалися ще сильніше, ніж з інших: на причинному місці в нього відросла великокаліберна ракетниця, і продовжувати мучити рабів Ґаччі зміг лише з метою випробування нових механізмів і заради морального вдоволення. Заради того ж морального вдоволення він випивав, коли підверталися привід чи каністра амасеку відповідного розміру. А ще чистив і полірував свою ракетницю за будь-якої нагоди.

Алоїз якраз пояснював єретехам, яку оправу треба зробити для каменя з меча Медлора, коли до цеху ввалився сам лорд Ґаччі. Побачивши чарівника, громада з плоті, що мутувала і заліза попрямувала до нього. На відміну від незграбного Морна і неповороткого Тайкуса, який чіплявся за все підряд кулеметами Ґаччі навіть при його загрозливій вазі рухався легко і по-своєму, по-облітераторськи граціозно, хоч і злегка в перевалку.

– Привіт, Алоїзе, – облітераторська пика розтягнулася в усмішці, блискаючи золоченими зубами, – як справи?

На плече чарівника відразу лягла важка лапа облітератора з покритими лаком кігтями, змусивши його злегка зігнути коліна.

– І тобі привіт, лорд Ґаччі, – Карнольф пересмикнув плечима, намагаючись скинути важку лапищу, – як бачиш, я все ще живий.

Ґаччі ненавидів офіціоз, терпіти не міг, коли до нього звертаються на «ви», але ніколи не забороняв звертання «лорд», «пан» чи «господар». Алоїза тіпало щоразу, коли він чув від когось із рабів «привіт, пане Ґаччі, як у тебе справи?» А потреба самому спілкуватися з облітератором у подібній ідіотській манері змушувала сіпатися єдине око.

– Ти не просто живий, ти ще й шикарно виглядаєш, – голос монстра був досить високим, і неприємно зудів, нагадуючи частотою дрібну вібрацію.

– Ґаччі, мені потрібні раби. Точніше, один раб. Лорд Гракс сказав, що в тебе є.

– Тоді закінчуй зі своєю брязкіткою, а я візьму ще пару міцних валів – один раб під час випробувань зіпсував мою нову факмашину, – сумно прозудів він, – а після цього вирушимо в моє затишне підземелля, і я покажу тобі всіх своїх рабів.

 

Підземелля було величезним. Алоїз уже бував тут раніше, і щоразу його відточене століттями самовладання загрожувало тріснути. Чого тут тільки не було! Найсильніше на нерви чарівнику діяли навколишні гібриди інвентарю для тортур і тренажерів, оббиті червоним і малиновим оксамитом. Від них страшенно тхнуло чужим болем та стражданнями з гострим присмаком насолоди.

«Медлора б сюди – ото він би оцінив!» – думав він щоразу, спускаючись за Ґаччі в його підземелля.

У голову чарівника з шаленою наполегливістю полізли бридкі думки про те, що було б, якби одного дня облітератор таки вмовив би його на участь у випробуваннях всього цього садо-мазохістського лайна. Він подумки крив матом Медлора за ті книжки про техніки і практики, а себе – за те, що з цікавості взявся їх читати.

– Хочеш якось приєднатися до випробувань наступної модифікації факмашини? – запопадливо поцікавився Ґаччі.

– Ні! – і волосся чарівника заіскрило.

Алоїз зрозумів, що весь цей час думав занадто голосно, і глянув на облітератора таким поглядом, ніби той запропонував йому з розгону пірнути в котел Нургла.

– Дарма, – він оголив в усмішці золоті зуби, – я б подивився на твоє миле личко, коли…

– Ґаччі, припини це. Негайно, – крижаним тоном сказав Карнольф, нагадавши облітератору, що з чаклуном такі жарти можуть бути дуже поганими.

Вони пройшли через зал із машинами, які Ґаччі винаходив у вільний від війни час. Тут Алоїзу було особливо незатишно. Він чув відлуння відчуттів тих, кого тут катували, а може й убили. Хоч Ґаччі не вбивав своїх рабів цілеспрямовано – навіть навпаки, всіляко намагався зберегти їм життя – його збочене розуміння насолоди кардинально відрізнялося від загальнолюдського.

Клітки з рабами стояли далі. Їх було небагато: облітератор надавав перевагу великій здобичі на зразок полонених космодесантників… і подейкували, що орків. Щоправда, зеленошкірих Карнольф тут жодного разу не бачив, і вважав це просто вигадкою. Бо навіть якби Ґаччі ховав орка десь у підземеллі, запах орчатини не сховати навіть від тих, у кого начисто відмовив нейроглоттіс.

– А там ти кого ховаєш? – увагу чарівника привернула накрита вицвілим полотном клітка, в якій, судячи з фону, знаходилося щось живе і психічно обдароване.

– Там… – Ґаччі явно не хотів зізнаватись, що тримає в клітці псайкера, – там один цінний…

– Бачу, що цінний, – безцеремонно перебив його Алоїз, – покажи.

– Попереджаю, – облітератор узявся за ганчірку, – він агресивний і небезпечний. Мою улюблену факмашину спалив!

– Яка сумна новина, – отруйно промовив Алоїз, – показуй.

У клітці сидів молодий космодесантник – світлошкірий солом’яний блондин із широко розплющеними від страху яскраво-синіми очима. Побачивши Алоїза і Ґаччі, він сахнувся, втискаючись спиною в ґрати й вишкірився, як загнаний у кут звір. На ґратах з’явилася паморозь.

«Сангвіновий», – Карнольф невдоволено скривив губи, дивлячись на гострі ікла бранця, – «морочливо, ризиковано, але дар… такого ще пошукай».

Бранець був брудним і вкритим слідами крові та недавніх побоїв: Ґаччі сильно образився за зіпсовану машину. Він продовжував дивитись на облітератора, а Алоїза ніби не бачив, хоч чарівник стояв поруч. Без свого псі-каптура і в нинішньому стані він навряд чи міг становити серйозну загрозу для Карнольфа, але в перспективі при належному навчанні міг зрости у могутнього союзника. Або суперника.

– Я не знаю, що з ним робити, – засмучено прогудів Ґаччі, – наркотики скінчилися тиждень тому, а добровільно розслаблятися він не хоче….

– Віддай його мені, – попросив чарівник, – я знайду йому краще застосування.

– Це дорогий бранець! – обурився Ґаччі. – Я триста імперських кредитів за нього віддав! Просто так я тобі його не подарую.

– Правильно, хай зіпсує тобі ще пару машин, а потім ти сам його притягнеш на повідку в мою келію, – Алоїз підняв погляд на тушу, що височіла над ним.

– Та я йому за таке розірву його худу…

– Дозволь мені поговорити з ним, – перебив облітератора Карнольф.

– Гаразд. Якщо умовиш його добровільно піти з тобою, забирай, – пирхнув Ґаччі і пішов займатися ремонтом машини.

Алоїз ще раз обійшов клітку. Хлопець усередині уважно стежив за кожним його рухом. Карнольф був упевнений, що хлопчик бачить його ментальну міць. І боїться її. Але він ще не визначився, кого боїться сильніше: чаклуна чи Ґаччі.

– Ти Кривавий Янгол? – запитав чарівник, підійшовши до ґрат майже впритул.

Бранець мовчав.

– Ти не вмієш говорити? Не вірю! – він взявся за ґрати, і по клітці побігли білі проблиски електричних розрядів.

Юнак заволав і засмикався, вчепившись у ґрати.

– Не примушуй мене зламувати твою черепушку, – процідив Алоїз, – скажи мені по-хорошому: хто ти і звідки?

– А ти хто? – хрипким зірваним голосом спитав юнак.

– Я – той, хто ставить запитання. Відповідай: хто ти такий? – з натиском запитав чарівник, доклавши ментального зусилля.

– Сільвіо, молодший епістолярій ордену Плакальників, – проти своєї волі відповів космодесантник, – був відряджений до Караулу Смерті, а звідти – взятий у полон хаоситами і куплений цим… цією… істотою.

– Лордом Ґаччі, – поправив його Карнольф, – скільки тобі років, Сільвіо?

– Сто двадцять два стандартних роки.

– Хлопчисько ще, – Карнольф усміхнувся співчутливою, але гіркою усмішкою.

– Дивлячись з кимсь порівнювати, – огризнувся Сільвіо.

– Я порівнюю з собою. Хочеш, я заберу тебе звідси?

– Навіщо я тобі? – він підвів погляд.

– Мені потрібен учень, – відповів Алоїз, – сильний, обдарований і достатньо кмітливий. Ти підходиш.

– Я не стану учнем хаосита, – затявся Сільвіо.

– Як хочеш, – знизав плечима Алоїз, – дороги назад в Імперіум у тебе все одно вже немає. Тих, хто побував у полоні у слуг Хаосу, там утилізують, не розбираючись. Я лишу тебе тут, і нехай лорд Ґаччі робить з тобою що захоче. Я навіть принесу йому псі-блокатор для тебе.

– Тобі не залякати мене, – продовжив огризатися Плакальник, – моя віра міцна…

– Така ж міцна, як твоя дупа? – єхидно підчепив його Алоїз, спершись на клітку, – Якщо так, то ти швидко повіриш у те, що краще б погодився піти звідси на своїх двох і без ходи кавалериста. Але буде пізно. Ґаччі майже відремонтував своє механічне дітище… Бачу, ти з ним уже досить близько познайомився?

Він вказав поглядом на криваві розводи на стегнах Сільвіо. Юнак почервонів і розлютився. Навколо нього по підлозі клітки затанцювали зеленкуваті вогники.

– Цю ганьбу треба змивати кров’ю, а не бігти, схопившись за першого-ліпшого хаоситського упиря! – він метнувся до ґрат, але Алоїз відступив назад, – Краще померти, ніж стати підстилкою Темних Богів!

– Я б не став обзивати того, хто може тебе звідси витягнути, – спокійно відповів Алоїз, – перший-ліпший хаоситський упир легко може стати останнім у твоєму житті.

– Ти мене не витягнеш, – Сільвіо дивився на чарівника злим поглядом, тримаючись за обмерзаючі ґрати клітки, – тому що ти просто опудало з палицею в дупі, через рот якого бреше Тзінч.

– Я – опудало з палицею в дупі, і ти теж опудало з палицею в дупі, але є маленький нюанс, – Карнольф з гордовитим обличчям ступив до клітки, одним з простих прийомів придушення волі змусивши норовливого Плакальника впасти на підлогу, – я зовні клітки, а ти – усередині. І як тільки Ґаччі полагодить машину, палиця між твоїми булками перестане бути фігуральною. Повір на слово, шмаркачу: мені лорд Ґаччі огидний так само, як і тобі, й мені теж неприємно знаходитись в цьому підвалі. Але я тут через тебе. Не хочеш іти зі мною – не треба, лишайся. У тебе була можливість навчитися хоч чогось корисного і помститися цьому збоченцю за все. Ти не схотів – щасливо залишатися. Запам’ятай: погані хлопчики отримують полірувальний абразив замість змазки.

Сільвіо лежав на підлозі і намагався віддихатись. Розпач накочував із новою силою, і Карнольф його відчував. Впіймав він і край думки про те, що Плакальник теж так хоче: валити супротивників одним поглядом. А про перспективу помститися Ґаччі він взагалі до цієї хвилини не думав. Чаклун розвернувся і попрямував до виходу.

– Лорд Ґаччі, ми вже поговорили! – крикнув він.

Ще одне ментальне зусилля – і воля бранця остаточно зламалася.

– Зачекай, – гукнув його Сільвіо, – стій! Я згоден! Забери мене звідси! Будь ласка! Я буду вчитися! Тільки забери мене в нього!

– Ні, ти сам відмовився.

– Будь ла-а-аска-а-а! – заволав хлопець, – Забери мене!

«Діяти треба швидко. Не дати Ґаччі можливості натиснути на хлопця і залишити його у себе!» – подумав Алоїз.

Спалахнула блискавка, тіло Сільвіо засмикалося і впало мішком на підлогу клітки.

– Апотекарія сюди! – крикнув чарівник, – Швидко покличте Бартоломео! Бідолазі зле!

– Що трапилося? – у дверях з’явився лорд Ґаччі, весь у мазуті і з залізякою хитромудрої форми в лапах.

– Не знаю, – з виглядом святої невинності розвів руками Карнольф, – мабуть, нервове. Або ти йому щось надірвав, і в нього почалася внутрішня кровотеча. Він і виглядав-то хріново. Якщо так, то він помирає.

– Варпова ковінька! Викликай Барта!

«Тепер у хлопчиська не буде шансу відмовитися або передумати», – посміхнувся своїм думкам Алоїз.

 

– Ніколи, запам’ятай, ніколи навіть близько не підходь до чаклунів із благословеннями Слаанеша. Це може скінчитися погано.

Алоїз та Сільвіо перебирали книги в корабельній бібліотеці «Вогняного шторму». Плакальник вмився і переодягся, а Бартоломео швидко зробив так, що про перебування у підземеллі фортеці залишилися лише спогади. Чарівнику-початківцю слід було пройти ритуал посвяти, але Карнольф ніколи у своєму довгому житті не брав учнів, і, відповідно, вже й не пам’ятав, як їх правильно посвячувати.

– Що може статися, якщо я підійду близько? – запитав Сільвіо.

– Потрапиш під ауру чарівності, твій мозок виверне набік, і критично мислити ти вже не зможеш, – розповідав Алоїз, – з усіх чаклунів посвячені Темного Принца – найнебезпечніші. Колись я мав необережність спілкуватися з одним. Без амулета від навіювання я до нього не підходив. Боявся, що він легко видасть свої бажання за мої власні, а потім мною користуватиметься.

– Вони такі страшні?

– Дуже страшні. Вони швидко пригортають до себе інших чарівників, стають друзями, а потім використовують усіх навколо. А ще побудувати передбачення щодо них складно. Ти можеш приблизно побачити, що станеться, але як, чому, і точні часові межі – ні. Наприклад, я знав, що мій друг рано чи пізно залишить мене сліпим. Але коли і за яких обставин, передбачити не зміг.

– А чому так? – Сільвіо підняв стос книг, відібраних учителем.

– Вони самі не можуть точно спрогнозувати свої дії, практично ніколи не складають чітких планів та завжди імпровізують.

– Як так виходить?

– Слуги Слаанеша дуже схильні до мимолітних поривів своїх пристрастей і часто нездатні відмовити власним бажанням – від цього і страждають. І їхні союзники страждають разом із ними.

– А чому у лорда Ґаччі такого дару немає? – не вгавав Сільвіо.

– Тому що він – облітератор. У них інші пріоритети та цілі в житті, – Алоїз взяв з полиці книгу і відкрив, – але повір мені, Ґаччі – неймовірно товариський виродок, він вміє заводити друзів скрізь, куди потрапляє, і робить це не гірше за будь-якого іншого воїна з Дітей Імператора.

– У нього ще й друзі є? – від таких новин бідного Сільвіо перекосило.

– Ти дуже допитливий, але для чарівника це не вада, – Алоїз поставив книгу на місце, – так, у нього багато друзів. Колись він міцно дружив з моїм другом Медлором… і Хорус лисий знає, чим вони ще займалися. Та й ну їх у варп, нам зараз тебе посвятити в першу ступінь навчання треба. А потім провести твій перший ритуал.

– Що мені треба робити?

– Я розповім. Ми скористаємося пошуком у просторі, щоб знайти одну загублену в матеріальному світі душу.

Додати до улюблених