Після 9 класу Сільвестер пішов поступати на філолога, а Кенді залишилася до 11 класу. Але вона іноді писала хлопцю. І сумувала. Йому в коледжі знов не надто повезло: одногрупники вважали не таким як всі. Та він таким і був: замкнений, тихий. Він і не надто хотів з кимось спілкуватися, бо “всі уже ітак здружилися, куди мені суватися?” Ще й вночі він не міг спати. Було якесь відчуття більшої відповідальності, доки не звик. Вимоги на навчанні були трохи суровішими, перевірялися всі д/з. Він трохи тонув у д/з. Але робив вигляд, що все ок.
Якось йому подзвонила Кенді. Давно не спілкувалися, а по телефону — так взагалі це вперше. Хлопець трохи розгубився, та все ж взяв трубку.
— Так?
— Привіт!
— Привіт. — Він і сам сумував за нею, і зрадів їй.
— Як ти там?
— Да все добре.
— Чую щось не те у голосі.
— Ну, ти знаєш.. просто часу не розмови не так багато. Вибач.
— Ми тут сумуємо за тобою.
— “Ми”?
— Ну так, я і ті що лишилися після дев’ятого.
— Зі мною ж ніхто толком не спілкувався.
— Коулет!
— А.. вона теж лишилася?
— А ти і не знав?
— Ага. Казала щось типу роботу шукати піде.
— Вона і вчиться, і працює. (Хоча так же не можна…) Едуард також сумує!
— Да ладно тобі…
— І я сумую!
— ..Дякую….
— Як з навчанням у тебе?
— Трохи важче, ніж у школі. Нічого, буде хоча б цікавіше, думаю. З другого курсу.
— А може на вихідних побачимося?
— М-мабуть не зможу… У лікарню треба.
— Щось сталось?
— Та.. до стоматолога треба. Нічого страшного.
— Ну добре.
— Але я напишу, якщо щось..
— Це на суботу?
— Неділю. По суботах я вчуся..
— Уу.. жах.
— Хоч 3 пари, та я хочу померти.
— Не помирай!
— Да жартую..
— А ти на бюджет поступив?
— Так..
— Це добре! Нагадай, на яку спеціальність?
— Філологія.
— Аа! Точно.
…
…Минуло досить багато часу… Якось вони зустрілися.
— Привііт!!
— Привіт.
Вона думала його обійняти ще до того як побачила, та він прийшов трохи якийсь втомлений.
— Як справи?
— Середнє. Вибач, що такий трохи невиспаний.
— Можна.. обійняти?
— Так.
Вона перевісила сумку на інший бік і підійшла до нього та обійняла, встала на носочки, уперлася носом в плече. Він неловко поклав руки на її плечі. Йому було незвично з нею, ніколи такого не відчував, тому почервонів, а серце забилося трохи швидше. Хоча було добре… Через хвилинку вона відпустила його і він зробив невеликий крок назад. Якесь таке… майже невідоме відчуття… Та приємне. Хм..
— Ем.. а ти сама то як?
— Дуже добре. ^^ Мені сьогодні снилося як я бачила по вулиці милого собаку і потім ми з тобою зустрілися. А тобі щось сниться?
— Якщо так — то якесь щось нецікаве. Або взагалі.. дивне. Але я не пам’ятаю. Давай не про мене… Чим.. останнім часом займалася?
— Ммм… — Вона почесала підборіддя. — Гуляла. Багато гуляла. Ходімо теж! Давай у парк?
— Д-давай.
…
— Пішли на гойдалку?
— А нас не згонять?.. Типу ж дорослі.
— Та ні, ну кому то треба! Ми не зламаємо ж! Хих! — Вона взяла його за рукав куртки і пішла разом з ним, попереду нього.
— На цю..? — Це була така гойдалка, яка по формі нагадувала тарілку.
— Ага! — Вона сіла на неї з одного боку, — сідай. Ми з Едуардом так уже гойдалися.
— Ну гаразд..
А він сів з іншого боку, спиною до Кенді. Вона почала розгойдувати. В парку не було особо людно, та Сільвер всеодно хвилювався трохи, що типу неловко це загалом виглядає.
— Чомусь мені так подобається тут! — Весело сказала дівчина.
— Ага, хех. — Сільв теж розгойдував потроху. — А ти не хвилюєшся з приводу… Типу, гойдалки не для дорослих, а майданчики тільки для дітей…
— Стереотипи! Та.. Нехай всі думають що хочуть! Те саме стосується тебе: виглядай як хочеш, роби що хочеш, інших не має хвилювати!
— Ну, суспільство на все, скоріш за все, дивно реагує.
— Головне щоб тобі подобалося.
— Ага. — Він тихо зітхнув і злегка усміхнувся.
— У тебе до речі гарний стиль. Та хай кажуть хоч що завгодно!
— Типу рокер..
— Ти особливий. Всі ми особливі!
— Взагалі, чого ми знову про мене?.. Постійно так…
— Ні, не постійно!!
— Кенді…
— Я хочу тобі довести! Може ти думаєш, що не такий як всі і це погано, та.. нема однакових людей! Всі індивідуальні і це чудово! І чхати, що інші кажуть, та хоч щось типу “ай, він якийсь дивний…” Пофіг! Головне — що подобається тобі! Я теж не така як всі, на гойдалки ходжу, то й що, не приймати себе? Приймай себе!
— Я зрозумів.. — Він дивився по сторонам, глядів щоб ніхто сторонній поряд не виявився.
— Добре, якщо зрозумів, — сказала вона вже з ноткою радості.
— Не хочу, щоб ти багато так переймалася за мене. Це вже не вперше.
— Ти мій друг!
— Залізний аргумент…
— Хахах!
— Ну…
— Тому і буду перейматися!
— ..Дякую.
“Я люблю тебе”, — хотіла б сказати Кенді, та розуміла, що він розгубиться.
— …Не думала на психолога піти вчитися?
— Хехех! Ні.
“Вона ну надто добра. Добре що я не відчуваю одну безпорадність з нею. Боже. А її спина тепла доволі. І зручно.. Чому я про це… Ні, я не закохаюся. Все норм. Бля, а якщо покохаю — це ж яка буде жалість. Що тоді буду робити? Тільки мучитися. Так, ладно… Не буду про це думати.”
Кінець 3 збірки.
Додати до улюблених