Вітер сипнув жменю піску в обличчя, щойно дівчина вийшла з автобуса. Вона стояла і крутила в руках червоний пластмасовий прямокутник із виведеною на ньому чорним маркером цифрою 13. Водій неспішно відкрив багажне відділення і почав діставати по одній валізи, сумки й коробки. Люди збилися у щільний шматок глини, намагаючись якнайшвидше забрати свої речі й дівчина опинилася в самому кінці цієї черги. Вітер із новою силою підіймав сміття із дороги. Прозоре небо затулили брудно-сині хмари. Коли через десять хвилин метушливого чекання дівчина забрала свій портфель, перші холодні краплі почали торкатися землі. Їй не хотілося по такій погоді пішки добиратися через усе місто додому, тому вона почала оглядати стоянку на наявність таксі.
Перше, що здивувало Марту, коли вона повернулася до рідного міста це те, наскільки воно змінилося. Тепер вона не впізнавала жодну вулицю, чи людину, яка б могла там жити. Телефон відірвав її від пошуків. На екрані висвітлилося зображення уже немолодої, але досі привабливої жінки, яка стояла серед великого куща троянд, і надпис: «Мама». Дівчина взяла слухавку.
— Привіт, доню, ти вже доїхала? — пролунало із телефона.
— Так, уже на вокзалі
— А можеш купити, будь ласка, хліба додому, бо твій брат захворів, а ми із батьком ще на роботі?
— Так, звісно
— Дякую. І не йди додому пішки, візьми краще таксі, обіцяють зливу.
— Добре, мамо, — дівчина поклала слухавку
До магазину йти якихось десять хвилин. Марта вирішила, що не буде чекати, а просто викличе таксі через застосунок. Доки дощ не пустився сильніший, вона швидким кроком рушила до супермаркету.
Розсувні двері відчинилися як раз тоді, коли перші спалахи блискавки освітили небо. У магазині було малолюдно, тому вона швидко дібралася до потрібного стенду. Оплативши товар на касі, Марта вийшла надвір вдихаючи прохолоду. Прямо перед входом стояв сріблястий автомобіль із зеленою шашечкою, ніби спеціально для неї. Вулиці почало заливати з новою силою. Підходячи дівчина помітила, що на передньому сидінні уже хтось сидить. Злість і розчарування охопили її з маківки до кінчиків пальців. Вона розвернулася, щоб знову заховатися під накриттям магазину. «Дівчино, вам потрібне таксі?» — запитав хтось за спиною. Таксист опустив вікно і крикнув: «Сідайте».
— Мені на вулицю, Свердлова, будь ласка, — попросила дівчина, струшуючи з обличчя краплі.
— Троїцька, ти мала на увазі? — виправив водій
— Так, просто давно тут не була, — сказала, ставлячи збоку портфель
— Ти студентка, де навчаєшся?
— У педагогічному, українська філологія
— О, це за її спеціальністю, — чоловік вказав на жінку, що сиділа поряд
Марті не подобалася компанія. Водій не складав враження таксиста, що цілий день працює, хоч вигляд він мав не дуже приємний. Сиве волосся підстрижене коротко, щетина, хоча чоловік не здавався втомленим, мішків під очима не було. І погляд, більше зухвалий, азартний. Жінка – повна протилежність. Яскрава рожева футболка під колір помади, сині тіні на очах, волосся зібране до верху. Вона ніби вийшла із журналів нульових. Марта демонстративно надягла навушник, показуючи небажання продовжувати бесіду, та подорожники проігнорували це.
— Я ж теж там навчалася. А хто твій улюблений український письменник? — із цікавістю запитала жінка
— Ой, я навіть не знаю, важко обрати, — з удаваною ніяковістю відповіла дівчина.
— А з іноземних?
— Кінг, мабуть
— Стівен Кінг, так фільми жахів його, зняті по книгах, — вона відвернулася
— Мені подобається Іван Багряний. Так же він казав: «Людина – найвеличніша з усіх істот. Людина – найнещасніша з усіх істот. Людина – найпідліша з усіх істот.»
— Ой, не знаю, — відповіла Марта набираючи повідомлення в телефоні.
— Ну із поетів мій улюблений Симоненко, — продовжувала пасажирка
— А мені Іван Світличний подобається
— Зараз про них частіше почали говорити, бо раніше про Тичину і Рильського, — почала казати жінка, та її перебив водій
— Чого ти до неї причепилася, може вона не хоче з тобою говорити. Так, бусінка.
Тепер ця компанія почала відверто лякати дівчину. Вона витерла спітнілі долоні об шорти. Тепер Марта почала жалкувати, що інстинкт самозбереження її підвів і вона таки сіла в це авто. Руки почали тремтіти від усвідомлення того, що дорога до дому веде через лісове узбіччя. Вона знову увімкнула телефон і почала друкувати записку, завдяки якій, у разі чого знайдуть її й цих двох.
— Взагалі, це моя жінка їздить зі мною, щоб я таксував і нікуди гроші не витрачав, — сказав чоловік
— Не правда, — вона вдарила його кулаком у плече, — Ми просто нещодавно одружилися й у нас любов.
Чоловік подивився на неї звівши брови.
— Ну, а, що? Їй можна сказати, вона молода, заздрити не буде, — пошепки додала жінка, — так, бусінка?
Марта ніяково посміхнулася.
У водія задзвонив телефон і він підняв слухавку. На заднє сидіння не було чути співрозмовника, та стало зрозуміло, що вони зупинилися, щоб підібрати ще когось.
Двері відчинилися і до салону авто сів високий молодий хлопець, оцінювально подивившись на Марту. Дівчина ближче підсунула свій портфель, що стояв між ними. Їй було байдуже, чи побачить він, що вона друкує в телефоні. Троє на одного – перевага в силі очевидна.
— Привіт, — сказав він парі на передніх сидіннях
— Ти питав у мамки, велик вона малій дасть? — запитав чоловік.
— Ага, ще не знаю — відповів хлопець
— А як там твоя голова, ти до лікаря ходив?
— Яка, блять, голова? Ногу, мабуть, зламав, ти бачив як я іду
— Та не матюкайся, ти бачиш, що дівчина вихована сидить, — до розмови приєдналася жінка
— Та шо, вона, — хлопець повернувся, — Вона в навушниках.
Марті справді хотілося не чути цю всю розмову. Голова розколювалася. Дощ за вікном йти перестав, тому їй хотілося якнайшвидше вискочити з авто. Коли в далині вона побачила ліс, то помітно напружилася. На щастя, за сімейними розмовами ніхто на це не звернув уваги. Темні дерева мінилися кольорами, від чого їх паща здавалася бездонною. Вона уявляла, як її завозять в ліс, можливо роздягають, б’ють. Як вона виривається і тікає, а кривдники женуться за нею з рушницею, і зрештою позбавляють життя. Потім прикопують у неглибокій могилі і їдуть шукати нову жертву.
Дівчина набрала на телефоні номер брата: «Алло, тату, привіт. Ти вдома? Я уже доїжджаю. Можеш, будь ласка, винести гроші, бо у мене із собою нічого немає. Дякую». Усі в авто затихли. Марта сподівалася, що це спрацює.
Водій зупинився прямо перед її воротами. Дівчина подякувала і поспішно відкрила двері. Коли вона вилазила, то помітила, що з кишені на сидіння випали копійки, та не стала їх підіймати. А потім випадково зустрілася поглядом із хлопцем. Найменше за все їй хотілося дізнатися про що він тоді думав. Уже у дворі дівчина сказала братові, що більше ніколи не сяде в таксі. І вже із полегшенням вона вдихнула і попрямувала до будинку.
* * *
Сон довго не йшов. Марта постійно прокручувала в голові цей день. Вона похвилинно і дослівно пам’ятала все, що з нею сталося. Навіть довге повідомлення подрузі, у якому викладена ця неймовірна історія, не принесла бажаного полегшення. Дівчина переверталася з боку на бік, прислухаючись до звуків надворі. Дощ уже давно припинився, тому не заважав своїм безперервним шумом.
Вони з сім’єю уже десять років жили у приватному будинку. Сусідів поблизу не було і через цей величезний плюс батьки вирішили його купити. Тепер Марті це здавалося неймовірно гігантських розмірів мінусом. Пес голосно загавкав, а тоді жалібно заскавулів. Дівчина запевнювала себе, що він просто побачив кота. Хотілося, як в дитинстві, побігти в кімнату батьків, заховатися під ковдру і лягти спати із ними.
Собака завив і це пролунало настільки моторошно, що сироти по шкірі пробігли. Через п’ять хвилин все стихло. Марта почула, як ключ провертається у замку вхідних дверей. Вона різко підскочила. Це міг бути брат, який потай виходив до друзів, а тепер повертався додому, та дівчина була впевнена, що це не так. Вона підвелася і взяла телефон набравши номер поліції, але не натискаючи виклик. Вхідні двері відчинилися. Усе навколо поглинула тиша. Лише стукіт серця не давав остаточно з’їхати з глузду.
Три гучних звуки, схожі на постріли привели дівчину до тями. Її кімната розташовувалася найдалі від входу, тому тепер вона знала, на що очікувати. Ніхто не кричав, не плакав, не стогнав. Тиша знову стояла непорушна. Марта повідкривала всі штори на вікнах, вона знала, що часу мало, і натиснула кнопку виклику. Гудки тривали цілу вічність. Дівчина залізла під ліжко, притиснула до себе телефон і чекала, коли прийдуть по неї.
Двері її кімнати відчинилися. Марта скинула дзвінок. «Бусінка, виходь, не бійся, ми тебе не чіпатимемо,» — пролунав жіночий голос. Дівчина усвідомила, що рано чи пізно її знайдуть, тому покинула свою схованку. «Ось ти де» — вона обійняла закляклу Марту. По обличчю потекли гарячі сльози.
— Мої батьки, що з ними? — запитала зненацька дівчина
— Не хвилюйся, — відповіла жінка, а тоді крикнула, — Хлопці, ідіть сюди.
Старший і молодший забігли до кімнати й доєдналися до обіймів. Навколо Марти ніби утворився кокон, який так само різко розпався. Чоловік вхопив зброю і поки жінка тримала дівчину, закриваючи її, він вистрелив у хлопця. Куля потрапила прямо в серце. На обличчі з’явився вираз наляканої дитини, яку покинули саму у торговельному центрі. Він хитнувся, закотив очі й впав назад вдаряючись об одвірок.
— От, тепер усе, — констатував чоловік
— Ти нам підходиш. Тепер ми твоя сім’я.
Дівчина сильніше пригорнулася до жінки. Вони стояли так до самого світанку. Марту нудило і всю трясло. Пара дала їй вивільнити всі свої емоції. Тоді жінка зав’язала її очі й за руку вивела на двір та посадила в авто.
— Тепер усе буде добре, не варто хвилюватися.
Додати до улюблених