Глава 1: “ВІН ЖИВИЙ”
Цигарка дотліла до тла. Ніл не зробив жодної тяги насиченої та важкої цигарки, смак якої тягнув до тяжкого минулого і не давав спокою йому. Дим, який так і тягнув у вир минулого, так і не давав умиротворіння його душі. Він не міг спокійно дихати, його дихання було надто надривистим, і ніхто цього не помічав, навіть сам Ніл.
Дощ — перше, що він відчув після великої та затяжної хвилі панічної атаки. Як би він не хотів цього визнавати, він “Не в порядку“. Не знаючи, скільки він вже так простояв, але відчуття вологої тканини кидало його в неприємний стан: замкнутість, апатія, відсутність захисту. Після хвилини роздумів він подивився на хмари. Дощ, який так хотів прогнати його з даху, ніяк не міг цього зробити… Ніл не був у порядку, ні морально, ні тілесно.
Він зробив перший важкий крок, який мав вирішити його таке неприємне майбутнє. Смерть або кохання, ноги так і тягнули його до прірви покинутих думок, він не наважувався, він не наважувався навіть на думку про смерть. Ніл весь час зневажав таких людей, але тепер він сам такий? Його багато чого тримало в цьому житті: одна тільки посмішка і ці чарівні очі, які він хотів бачити навіть із заплющеними очима. Але життя жорстоке, і воно розривало його на шматки, ламало кістки, і робило його зламаним. Вся його фігура – це одна суцільна пляма. Він ніколи не любив своє тіло, воно брудне, воно використане…
Світло вдарило по його сонних очах, які так довго вже не бачили сну. Запах мокрого бетону зостався за зачиненими залізними дверима, залишився тільки холод, що окутав його з ніг до голови. Ніл довгими кроками прямував до кімнати. В його голові було тільки одне ім’я – Ендрю. Він так хотів його зараз обійняти, сказати, що не витримує цих пекельних мук. Зайшовши в темну кімнату, він побачив, як світло місяця, що проривалося крізь темні хмари, освітлювало прохід до ванної кімнати. Пройшовши босими холодними ногами по такому неприємному паркету, він зовсім нічого не відчував. Відчинивши двері і ввімкнувши світло, що так щемило в очах, він пройшов до дзеркала. Смерч у холодному океані — перше, що він побачив у своїх очах, не зорі, і ніяк не спокій, а саме смерч!
Страх окутав його повністю, швидкими рухами він заліз під прохолодний душ. Він так хотів прокинутися, вилізти з цунамі болю та відчути полегшення. Проте нічого не допомагало, він не знав, що робити… Піднявши голову, у його полі зору опинився предмет — такий блискучий, твердий, і головне — гострий. Він потягнув свої перебинтовані руки до гострого леза, яке так приваблювало його сині очі. Тканина, що обтягувала його тонкі побиті руки, опинилася розтерзаною аж до загостреного ліктя. Мати Ніла думала все життя, що це дурниці, і що він не може бути слабким, і що насилля, рани — ніщо не повинно його зламати, але Ніл зламався, як лялька, яку використовували занадто часто. Він не загине, лише відпочине! Перший поріз, який він сам зробив на своєму тілі, вода — винного червоного кольору — стікала по його пальцях. Голова спорожніла, а тіло обм’якло. Він навіть не думав, що пара неважливих порізів врятує його. Очі закривалися, а тіло розслаблялося. Океан заспокоївся і почав засипати.
Хтось кричав так голосно, що його тіло затремтіло. Він боявся навіть відкрити заплющені очі. Проте хтось постійно вимовляв його ім’я, наполегливо, майже витягуючи його з глибин темного океану. Він впізнавав цей надмірно напружений голос, який так дурманить його голову, але, як би він не старався, очі не вдавалося відкрити. Єдине, що почув Ніл перед повним зануренням у сон, було:
-Він живий!
Додати до улюблених