— Привіт, Артуре. — засміялася Надя.
Вона змінилася. Не кардинально, але достатньо помітно. Раніше була промінчиком сонця, прямо ангелом добра і смиренності без пороків. Зараз вона стала строгіше і вже не посміхалася на всі тридцять два зуби кожному незнайомцю.
— Ой, то ви знайомі? — радісно запитала мама Артура.
— В одній школі в сусідніх кабінетах викладаємо.
Ця пані, фіг зна як її звати, аж посвітлішала, і вся її пасивна агресія забула вийти з машини.
Коли вони всі заходили в хату, а Артур залишився на ґанку останнім, я звернувся:
— Я повернуся, напевно. Бувай.
— Плуреїле, що сталося? Ти не хочеш побачити сім’ю чи це проти правил? — він був таким занепокоєним, що аж милим.
— Ні, я ж з тобою. Просто не хочу смертне життя згадувати.
— Гаразд. — його погляд усе одно був сповнений сумнівом. — Якщо ти цього хочеш, то до зустрічі тоді.
Я спробував поцілувати його в щоку, але оскільки я невидимка і не можу контактувати з фізичним, то нічого не вийшло. Але жест був зрозумілий. Через долю секунди мене вже зустрічала кам’яна пустеля і вічна ніч, а трохи далі маленькі будинки. На даний момент тут набагато приємніше.
***
Я дивився в небо на вихор грішників. У мене немає з собою годинника, але я впевнений, що пройшло вже декілька годин. Я знайшов там лише одного свого знайомого, інших ще ні.
— Ви зі своїм смертним посварилися чи що? — прозвучав жіночий голос за спиною. То була Аделія. Взагалі-то її звуть Настя, але нове ім’я від її замовника їй подобається більше, тому всі називають її так. Це особа, якій я довіряю трошки більше, ніж Едуарду, бо той мої маленькі порушення без уваги не залишить, а Аделія одного зі мною рангу, тому ми рівні. Ми познайомилися вже в пеклі. При житті була проституткою, яку вбив один із клієнтів.
— Ні, чому ти так подумала?
— Тебе сюди не заженеш — постійно Артур кличе. А зараз сидиш собі сумний.
— Він у гості поїхав, йому зараз не до мене.
— А сумуєш чому?
— У гості до моєї сім’ї поїхав. Так сталося, що наші батьки, виявляється, дружать. Тепер мені тривожно.
Аделія сіла поруч.
— Так наче ж інформація про свого інкуба, отримана проти його волі, це не порушення правил.
— Проблема не в цьому. Мені подобається той образ, який я створив для нього. Дізнавшись про справжнього мене Артур розчарується. Я не хочу дивитися йому в очі в той момент, коли це відбуватиметься.
— Яким чином це може статися, скажи мені?
— Я не знаю. Гадки не маю. Просто такий страх є.
— Вітю, ну ви ж не два тижні зустрічаєтеся. Два роки знайомства і один рік стосунків це не жарти. Чого ти так боїшся? Якщо розчарується, то це й на краще — отже, ти був для нього красивою лялькою.
— Йому вже відомо, що в мене були справи на вебкамі, але це ж можна виправдати. У моїй біографії є речі й гірші.
— Стосунки пізнаються в довірі, тому піднімай свою сраку і йди. Може він ні про що не дізнається, звідки тобі знати?
Ну, сеанс у психолога за три копійки був такий собі, але я й сам розумів, що немає сенсу тут сидіти. Я пішов.
Я з’явився настільки тихо, наскільки це можливо. Обидві сім’ї сиділи за столом у вітальні і обговорювали буденне життя, я розмістився ззаду від Артура. У мене ще замало хоробрості, щоб явитися йому на очі, треба підготуватися. «Про моє існування навіть і не згадували. От і добре», — вже встиг подумати я, коли наші мами обговорювали рослини на городі. Аж тут мій батько заходить з тортом, розпаковує його і він виявляється лимонним. Здавалося би, просто десерт.
— Я в магазині його навмання обрав.
— Ясно. — посміхнулася Надя, а краєм ока глянула на маму.
Та теж посміхалася, але радості на обличчі видно не було. То була гірка посмішка, яка була, бо треба. Прочитати гіркоту в ній важко, але мені вдалося. Щось із цим тортом було не так і я мав здогадки чому.
— Я піду чай поставлю. Усім знову зелений, так?
— Так.
І один стілець залишився пустим. За мамою пішов мій батько. Здавалося, двоє з гостей не побачили нічого дивного, а ось члени моєї родини, що лишилися, стурбовано глянули їй у дорогу. Емоцій Артура я не бачив, але він запитав:
— Вибачте за таке питання, а в неї все добре?
Надя та Ілля (брат) не поспішали відповідати. Тишина ставала ніяковою, та ось сестра тихо промовила:
— Пам’ятаєш, я тобі розказувала про нашого брата, який в аварію потрапив?
— Так, пам’ятаю.
— Знаєш, ми всі по своєму маємо свої дивацтва. У нього це виражалося в незвичайній одержимості до лимонного торта. — ну, про одержимість трошки перебільшила. — Мама після його смерті вже не може дивитися ні на його малюнки, ні на його особисті речі, фотографії, і на улюблені страви також. Увесь одяг ми розпродали, фотографії сховали з помітних місць, у кімнату його вона не заходить, малюнки я забрала собі на квартиру.
— Боже, це ж таке горе втратити свою дитину. — трагічно прикривши рот рукою, сказала мама Артура. — А що конкретно сталося?
— Бо придурком був… — різко почав Ілля, та Надя зарядила з усієї сили йому по нозі і відповіла за нього:
— Машину не помітив і вона його збила. — так я ж під поїзд кинувся, агов.
Артура це теж здивувало:
— Машину? — якщо не бути ним, то може здатися, наче це просте перепитування.
— Так, машина. — сестра розмовляла, брат мовчки сидів з гнівним обличчям. — Змінимо тему краще.
Гаразд, хай вигадують про мою смерть, що хочуть. Далі я слухати не став, а пішов прогулятися по хаті.
З моєї смерті тут майже нічого не змінилося, окрім зникнення моїх фотографій і малюнків. Як згадую про свої дитячі мрії працювати художником — приходить скорбота. Я зайшов у коридор, який вів до спалень. Колись тут на стіні висіла картина з єдинорогом, яку я намалював не тверезим. Коли їй було декілька днів і я прийшов до тями, то хотів спалити її до бісової матері, та раптом її знайшла мама і так захопилася нею, що придбала рамку для неї і повісила. Я відмовлявся, та замість правди (бо важко чесно зізнатися, що ти не хочеш кожного дня бачити результат своєї залежності) мені було нічого сказати. Вона подумала, що це як завжди моя скромність.
Зараз на її місці лише маленька дірочка, яка дає натяк, що тут колись був цвях, а на ньому щось висіло. Все. Більше нічого.
Крізь стіну я пройшов до своєї старої кімнати. Вона була абсолютна порожня: меблі винесли, прикраси прибрали, ковра не було. Лише шпалери не зняли. Повірити не можу, що були часи, коли тут я мріяв, переписувався, трахався, дрочив, будував плани, малював, закохувався, обговорював секрети, радів, сумував, сміявся, бажав повіситись, виховував свого кота, слухав казки на ніч і біблійні настанови від мами. Це все було тут протягом двадцяти років, а потім я періодично навідувався знову. І від усього цього залишилися лише ці їбані блакитні шпалери з квітками і спогади. До речі, а де кіт? Мені довелося залишити його у батьків, пам’ятаю. Напевно також позбавилися, бо його ніхто крім мене та Наді не любив з причини жахливого характеру.
Думав повернутися і послухати про що вони говорять, та не хотілося. Безкінечно плентатися, намотуючи тисячі кругів по колись звичним кімнатам, набагато цікавіше. Я жалію. Я жалію, що не попросив помочі, та з іншого боку — я сам у всьому винен, мені ніхто не мав допомагати. Краще б я просто не зв’язувався з тим чоловіком, то може зараз би був живий, малював за гроші і переїхав з Надею в те місто, в якому вона живе зараз сама. І найімовірніше, з Артуром ми були б разом без необхідності уникати правила. Все одно сюди б переїхав, ми б познайомилися. Та навіть якби і не були разом, то я ж не знав би про цю можливість і просто жив щасливо. У гроб і пекло я завів себе сам тепер сам за це відплачую.
Коли мені набридло бродити, я повернувся до вітальні. Дещо змінилося — мами там більше не було. Я глянув у її кімнату і вона спала там. Йти дрімати було її звичкою, коли нападали тривожність і смуток. Можливо, їй захотілося піти одразу після того, як чай був готовий або ж був якийсь неприємний діалог. Я у вітальню не заходив, поки бродив, тому не знаю. Там залишилися лише двоє людей. Батьків Артура і мого брата було видно за вікном із цигарками. Я з’явився посеред їхнього діалогу.
— Куди ти?
Надя, питання якій було адресовано, взувалася тим часом.
— Я Вітю забула пом’янути. Треба зробити це зараз, бо завтра точно забуду і згадаю аж у потязі.
— Не страшно ввечері одній по кладовищу гуляти? — засміялося блакитнооке чудо.
— Можеш скласти мені компанію. Тобі ж цікаво про нього дізнатися, то заодно розкажу подалі від сторонніх очей.
— Гаразд.
Якби не елементи моєї біографії, то я б його зацікавленості навіть був би радий. Шкода, що я не застав моменту, який міг би пояснити якого хуя Надя так спокійно погоджується розповісти про мене чуваку, який (начебто або я чогось не знаю) ніколи в житті мене не бачив і не знав, але дуже прагне дізнатися. Хіба що Артур не розказав усю правду, але тут теж є питання — моя сестра щира християнка, він — послідовник демонічного вчення, то чому вони співпрацюють?
Батькам Артура та Іллі вони сказали, що йдуть прогулятися. Не знаю, як ті це пояснили собі, але діткам вже по двадцять вісім і двадцять дев’ять рочків, якось самі розберуться.
Я відчував себе переслідувачем якимось, коли тихенько йшов за ними. Вже на половині дороги, Артур запитав:
— Думаю, можна починати розказувати.
— Розберімося спочатку з тим, наскільки багато ти знаєш. Розкажи мені про нього, щоб я могла тобі вірити. Не суттєве також.
Стоп, що відбувається? Він все розповів?
— Він помер у двадцять шість років, бо кинувся під потяг. Мав стосунки лише з жінками, трохи боязкий у романтиці. Улюблені кольори — білий, чорний, сірий, фіолетовий. День народження тридцять першого жовтня. Любив малювати, тварин особливо. Любив солодке, але не любив гіркий шоколад. Не любив каву, віддавав перевагу чаю або взагалі воді.
— Що щодо соціальних контактів?
— Тут я знаю трошки менше. Мав лише двох дівчат, стосунки з однією важко закінчувались. При цьому любить обидві статі. Потім стосунків не було. Був близький з матір’ю і тобою, з Іллею не дуже.
— Яка в нього була робота і як він помер?
— У вебкамі працював, його злили і через сором покінчив із собою.
— Лише у вебкамі? — а ну заткнись.
— Ну, це те, що я знаю від нього самого.
— Вітя тобі більше нічого не розказував?
— Не важливі деталі про захоплення, якісь дитячі історії я вирішив не розказувати, але якщо треба, то можу. Йому заборонено багато із живого існування розповідати. Мені хочеться вірити, що між нами достатньо довіри, щоб розповісти більше, але правила кусаються. Наскільки багато я не знаю?
— Ти, вважай, ні про що не знаєш, ще й трохи введений в оману. Краще я тобі розкажу.
Ні.
Сука.
Заткнись.
Стулися.
Блять.
Блять.
Йому не можна про це знати.
Будь-ласка, не розказуй ні про що.
Просто заткнися.
Він розчарується.
Просто не треба.
— Дещо я знала сама. У передсмертній записці було багато чого, але я ще й особисті щоденники переглядала. Можливо, це трошки не гуманно з мого боку, але вже що є.
ЦЕ ЩЕ ГІРШЕ.
— Наскільки все погано? — він так невинно засміявся, бо не знав увесь зміст.
— Я просто розкажу, а ти сам для себе вирішиш. — я готовий на неї накинутися, я не жартую. — Почну з того, про що Вітя тобі збрехав. У нього був ще й хлопець Гриша. — заткнися, просто заткнися, — Описувати все не буду, просто скажу — придурок. Вітя слабохарактерний, постояти за себе ніколи не міг, ось і повівся на його вудочку. Я не знаю, як це було, але його хлопець якимось чином затягнув його в проституцію і став йому сутенером. У нас сім’я не забезпечена, ми в кредитах сиділи, мама хворіла, а йому за навчання платити треба було, ось і знайшов вихід із ситуації. Я ще й дивувалася, як це на малюнках Вітя такі великі суми на погашення кредитів знаходить.— я тебе зараз вб’ю і мені все одно на правила.
— Я до проституції ніколи з довірою не ставився, якщо чесно.
— Небезпідставно. За проституцією вже послідував вебкам. Через таке життя лише особливо стійкі головою не поїдуть, що вже казати про Вітю. Він підсів на речовини, словом. Що конкретно приймав — не знаю. Точно наркотики, але в щоденниках нічого конкретного не згадував, а в передсмертній обійшовся простим реченням: «Я наркоман». Але від нього ніколи не пахло і не гнило нічого. Цей період збігається з часом, коли він збавив сплачення кредитів, тому, найімовірніше, згодом гроші він заробляв уже не на борги і навчання, а на речовини. При цьому Гриша звинувачував Вітю в його залежностях, а виправдовувався бажанням допомогти з фінансами.
— Добрими намірами вимощена дорога до пекла. У прямому сенсі.
— Серйозно? Він у пеклі?
— То я жартую так. Він у пеклі, але в другому колі — туди в наші часи потрапляють усі, бо там розпусники. Там не так страшно.
— Так Божественна Комедія всього лиш твір, хіба ні?
— По слухам у наших кругах, Данте був послідовником демонічного вчення, а прикривався праведником. Ти, краще, історію продовжуй.
Не треба, ти вже і так занадто багато знаєш.
— Гаразд, зараз справді не про це. Одного разу Вітя посварився з Гришою. Вони до цього сварилися часто, але в ті моменти поруч з ними не було зброї. Причиною перепалки було те, що його хлопець зґвалтував свою неповнолітню племінницю, єдиним свідком був Вітя і хотів здати його. Гриша погрожував, що розкаже нам про його залежність і професію. Усе дійшло до рукоприкладства і, словом, він застрелив хлопця. У тюрмі Вітя не відсидів, бо почав стосунки з якоюсь важливою шишкою, тому справу швидко зам’яли.
Оскільки Вітя-Плуреїл від сорому перестав за ними слідувати та відмовився далі слухати, сенсу від його розповіді немає. Тому далі вона буде від обличчя Артура.
— Ти була в курсі про це на той момент?
— У тому й найдивніше, що не знала. Ніхто не знав. Вітя виглядав, як скромний хлопець, який бабусь через дорогу переводить, кормить вуличних котиків і працює на спокійній роботі. Ясне діло, що якби про щось таке пішли чутки, ніхто б не повірив. Я й сама не вірила, коли дізналася про це.
— Після смерті Гриши він покинув проституцію?
— Ні. Його партнер помер від інфаркту через недовгий проміжок часу, а у Віті залежність нікуди не зникла. Йому треба були гроші. Найсумніше те, що у своїх щоденниках і листі він звинувачував себе і відчував огиду від себе, хоча все почалося з хороших намірів. Наша сім’я думає про нього погано, але мені його просто шкода. Якби ж він попросив про допомогу, я була б лише рада це зробити.
Надя схилила голову, немов на неї опустився весь груз минулого і не давав хоча б випрямитись. Я давно підозрював, що мій любий Вітя не такий простий. Його жарт, який мені запам’ятався, був: «бути брудною шлюхою це моя доля».
— Невже в його житті взагалі нічого хорошого не було?
Вона задумливо помовчала і сказала:
— Хотілося сказати «його доброта», але потім згадала, що ця риса це те ще покарання. У щоденниках були лише деякі хороші моменти. Наприклад, коли я подарувала йому кота. Потім він переїхав, а хазяїн квартири не дозволив тварин, тому котик залишився з батьками. Після його смерті я ледве вмовила батьків не позбавлятися від нього, а коли переїхала, то забрала собі. А ще, окрім проституції і вебкаму, Вітя все ж таки заробляв і на малюнках, просто не так багато, як хотілося б. Більше нічого на думку не спадає.
Я глянув уперед і побачив вхід у кладовище. Швидко ж ми дісталися сюди. Його могила була не так далеко, ми не довго до неї йшли.
— Як думаєш, мені є сенс щось класти сюди? — запитала Надя, глянувши на портрет з місця захоронення Віті.
— Хоч такі ритуали цінності не мають, але йому буде приємно, що про нього пам’ятають.
Зізнаюся, дуже дивно усвідомлювати, що ти стоїш біля могили людини, яку бачив буквально декілька годин тому. Відчувається, як якась помилка.
— Додаси щось до розповіді про нього?
— Насправді, далі його життя було досить одноманітним, тому що продовжувалося це все три роки. До моменту, коли його злили, звісно. Це стало для нього великим душевним потрясінням, як і для нашої релігійно одержимої сім’ї, і він знав про це, тому вирішив накласти на себе руки. Насправді, лист надійшов усім нам ще до його смерті, коли вже стояв на вокзалі, але ще не пригнув. Я це знаю, бо я зателефонувала йому відразу після повідомлення, але не встигла побачити повідомлення, а виклик скидували. Мене це здивувало і тоді я побачила лист. Боже, якби ж він просто взяв трубку, все було б інакше.
— Можливо, Вітя очікував щось погане від розмови?
— Не знаю, що він там очікував, але я хотіла запропонувати переїхати зі мною подалі від рідних і допомогти пройти реабілітацію. Ми вже давно розглядували те містечко, де я живу зараз. У нього дійсно були всі шанси повернутися до нормального життя.
— Ти ж не знаєш, що було в нього в голові. Ніхто не знає. Є ж імовірність, що це було б важче, ніж очікувалося.
— Я просто хочу вірити, що могла б допомогти йому.
Це неможливо ні спростувати, ні підтвердити, бо ми вже стоїмо перед могилою. Цікаво, а що було б, якби у Наді все дійсно вийшло? І яким би було моє життя? Я б продовжив бродити у пошуках свого довготривалого кохання і не підозрював, що у колеги є брат, який міг би заповнити мою багатолітню порожнечу в душі, чи нам вдалося б познайомитися? Хтозна. Відповідей, думаю, може бути хоч мільйон.
— Свою частину угоди я виконала, тепер ти.
— Мені потрібен час хоча б повідомити йому, що я задумав. Ця ідея прийшла мені занадто швидко і я не встиг узгодити з ним самим.
Надя розчаровано зітхнула.
— Тобто є ще й імовірність, що він не погодиться?
— Нащо думати одразу про погане? Я думаю, все буде добре.
Повернімося до Віктора-Плуреїла, який встиг повернутися до пекла у спробах сховатися від усього світу.
Що мені робити? Що буде далі? Чи розчарувався він? Точно розчарувався. Я це знаю. Артур у шоці від того, яке я чмо паршиве, і мені страшно подумати чи захочеться йому взагалі мати зі мною справу.
«Плуреїле, я хочу тебе бачити», — гучно прозвучало у вухах і віддало болем по всьому тілу. Нащо я тобі? Невже обматюкати надумав? Так, обматюкай мене, бо я цього і заслужив. Я знаю, за що потрапив у пекло, так мені і треба. Я не заслуговую на любов такої людини, як ти.
Я вагався перед тим, як піти. Але щодалі я просто сидів на своєму ліжку, перебираючи пальці, то далі мене тягнуло. Тягнуло, але це не мої емоції, а механізм, аби суккуби та інкуби поскоріше приходили, щоб задовольнити свого «хазяїна». Ось і я, як собачка, яку тягнуть за повідочок, зобов’язаний з’явитися перед ним.
Мені довелося переміститися, так би я ще деякий час роздумував. Мені страшно було глянути йому в обличчя. Артур сидів на другому краю ліжка і я відчував погляд на собі. Я не знаю, що в нього з емоціями, але я знаю, що нічого хоро…
Мене обійняли за плечі і пристрасно поцілували, як при звичайній зустрічі. Мене це настільки спантеличило, що я навіть не відповів, та він не помітив нічого дивного. Його блакитні очі лагідно глянули на мене, а я нічого не розумів. Його обличчя було прикрашено легкою посмішкою, та наступила інша секунда — і його вираз змінився на подив.
— У тебе все добре?
У мене? Добре? Невже ти не розумієш? Чому ти дивишся на мене, наче я абсолютно нормальний? Де огида? Ти якщо вже знущаєшся наді мною, то одразу роби боляче, а не грай закоханого, благаю.
У мене все в горлі пересохло. Я не знав, що сказати. «Так» — брехня, «Ні» — скигління. І що більше його стурбований погляд дивився на мене, то більше на мене тиснула вся ця ситуація. Мені так хочеться стерти йому з пам’яті все те, що довелося почути, та я не здатний на це.
— Ви… — почав я, та моє ревіння зрадницьки вирвалося і я ледве закінчив те слово. — …бач.
Артур притиснув мене до себе.
— Вибач, Артуре, вибач. Я знаю, що я бридкий, я знаю, що мені не варто мати з тобою справу. Ти заслуговуєш на когось більш нормального і адекватного, вибач. — бубнів я, поки давився власними ж сльозами. — Я чув вашу з Надею розмову, ти очікував почути щось не настільки жахливе, але я розчарував тебе. Вибач… вибач…
— Вибачаються тоді, коли зробили щось погане.
— А я що зробив?
— Став жертвою того, хто зробив погано.
— Я міг усе зупинити і виправити, ступити на хороший шлях, але я сам себе ж і вбив. Так мені і треба.
— Ти дійсно вважаєш, що залежність і потреба в грошах це те, з чим можна справитися за три дні? Ти ні в чому не винен. І тим паче, ти ні в чому мене не розчарував.
— Я ж убив людину і переспав із суддею, аби уникнути покарання.
— Уникнення покарання це єдиний твій проступок у цій ситуації.
— Я був залежним і давав користуватися собою, аби підтримати свою залежність…
— Якби в тебе все в житті було супер, ти б це почав?
— У мене була сім’я, друзі, робота, про яку я мріяв, інтереси, а я все це втратив зі своєї ж провини.
— А ще батьки в боргах і хвора мати.
— Я зіпсувався в очах сім’ї. Чому ти мене виправдовуєш?
— Бо ти дійсно ні в чому не винен. Ти мене не розчарував. Я підозрював, що ти не такий простий, яким здаєшся. Я почув те, що й очікував почути. Я не заперечую, що з дечим мені було б важко справитися, якби ми зустрілися до твоєї смерті. Але ж зараз усе скінчилося, усе прийшло на свої місця. Я не вважаю, що ти здатний на щось по справжньому жахливе, тому, будь ласка, не бійся мене розчарувати. Я завжди буду поруч, Вітю.
Я хникав йому в груди і більше не хотів нічого казати. Ну от за що ти мені такий хороший дістався? Зумів виправдати наркомана і шлюшку. Я скиглив ще деякий час і ми просто мовчали. Ті хвилини тиші з ним були набагато приємніші, ніж якби якась інша людина наговорила мені стільки компліментів, скільки я за життя не чув. Розбалував ти мене, Артуре. А що якщо наші шляхи розійдуться? Я ж нікого краще не знайду. А якщо й існує хтось кращий, то мені все одно будеш потрібний лише ти, конкрений Артур і ніякий інший. Хоча, можливо, я не знаю, що таке вічність.
— Мені треба тобі дещо сказати. — сказало це чудо. Це було з серйозним тоном, а не тим, після якого треба очікувати всяких сопливих милих слів.
— Кажи. — відповів йому. Сльози вже підсохли і я був здатний говорити нормально.
— Ти був поруч, коли ми з Надею тебе обговорювали?
— Коли вона розказувала про лимонний торт і про мою так звану автомобільну аварію, то так, був.
— Я не про цю, в ній нічого цікавого. Я про другий раз, коли ми з Надею одні залишилися.
— Тоді ні, не чув.
— Надя досягла чистоти душі, якщо ти не знав. Це коли людина абсолютно ніколи не грішила, а якщо й грішила — то настільки мало, що це можна і не вважати. При цьому стані людина очищається до того рівня, що перестає бути вразливою до демонічного впливу і відчуває цю енергію в інших.
— Артуре, я знаю що ти сатаніст. — культурно повідомила мені тоді Надя після того, як розказала про свою особливість. — Від тебе енергія розбещеності тече ледве не рікою.
Я засміявся. Ну то й нехай. У поліцію вона не позвонить, бо її божевільною вважатимуть, про покарання від небес я і так знаю, мені нема чого боятися.
— Вітаю, в такому разі. Але це називається не сатанист, а послідовник демонічного вчення. Ми ж не називаємо праведників Ісустами, чи не так?
— Дякую, я цього дійсно не знала. — у неї була щира добра посмішка. Без надмінності. Просто щира смиренна посмішка, яка слідує із щирою подякою. Прямо те, що очікуєш від Справжньої очищеної душі. — У мене є прохання до тебе.
— Я готовий слухати. Але попереджаю — задарма я виконаю лише щось просте.
— Я цього й очікувала, саме тому дуже довго над цим думала, паралельно досліджуючи тебе на доброчесність. Сьогодні я наважилася. — напевно, я занадто самовпевненим був, коли вважав, що я їй подобаюся. Я знаю, що не кожна жіноча увага це ознака симпатії, але чомусь від неї це наводило на такі думки. Або вона робила це спеціально. — Авжеж усякі гадалки і чаклунки, які спілкуються з мертвими це прості брехухи, але чи можливо щось таке сата… послідовникам демонічного вчення?
— В основному ні, але якщо ти питаєш про того, про кого я думаю, то можливо.
— Я про Вітю. Я хочу побачитися з ним. Я сумую і хочу просто поспілкуватися, вистачить навіть десяти хвилин. Напевно, це неправильно, бо мертве має бути мертвим, а живе живим, та я дійсно сумую. Я ні з ким із родичів так близько не спілкувалася, як із ним.
— Я можу тобі це організувати, але від тебе теж дещо необхідно.
— Я готова. У межах адекватного, звісно.
— Мені треба, щоб ти розказала про життя Віктора. Сподіваюся, це вписується у твоє «адекватне».
Надя спантеличено глянула на мене:
— Це необхідно для зв’язку чи ти питаєш це для себе особисто?
— Для себе особисто.
Вираз обличчя навпроти мене залишився тим самим.
— Навіщо?
— Я всього лиш сказав ціну за товар, який тобі необхідний. Навіщо — то вже не твоя справа.
— Артуре, ти або не дуже розумний або дуже підлий. Його життя було сповнене всяких сумнівних людей, то звідки мені знати, що ти не один із них?
Такого я не очікував.
— Вибач, я не думав, що все настільки погано. Я не можу розказати всю правду, бо цього навіть сам Вітя не оцінить. Але скажу так — після смерті ми познайомилися, от тільки деякі правила не дозволяють йому розказати про своє живе існування достатньо багато, тому я хочу дізнатися про це від того, кого він назвав близькою людиною. Розкажи хоча б те, що було в передсмертному листі.
— Я згодна, але…
— …І тут у вітальню заходять усі інші й договорити ми встигли лише коли пішли на твою могилу. — ось цим і закінчилася його історія.
— Дивно якось, що Надя так швидко погодилася розказати все.
— Мабуть, була готова на все, аби побачитися з тобою.
— То що, мені тепер треба буде з нею зустрітися?
— Так. Ти можеш і відмовитися, бо я ж тобою навіть не обговорив це. За репутацію брехуна я готовий відповідати.
— Артуре, — я піднявся й глянув йому в очі, — я згоден. Дякую.
***
Коли я їхав на зустріч до неї, ми і вона вже були у своєму місті. Артур, звісно, трошки не зрозумів, чому я обрав одну конкретну дату для зустрічі, але Надя точно зрозуміла, бо за його словами: «Вона після моїх слів дивно посміхнулася, відвела погляд і пробубнила: «Точно, десяте червня», а потім швидко погодилася».
— Це її під’їзд. Йдеш на третій поверх до дверей справа. — сказав Артур після прибуття. — Я чекатиму стільки, скільки вам знадобиться.
— Я не надовго. У нас же лише година є, все-таки.
— Удачі вам двом. — посміхнувся він. Я поцілував його і пішов згідно з його інструкціями.
Я стояв біля її дверей. Мої коліна витанцьовували дуже швидкий танок і не слухалися. В одній руці я тримав коробку цукерок і її улюблений чай. Ну, той, який вона любила два з половиною роки тому. Мабуть, треба було попросити поцікавитися, але вже як є. Друга рука зависла в повітрі. Уже другу хвилину я стою в одній позі, як придурок, і не вірю в те, що зараз відбувається.
Я нарешті постукав. Все тремтіло, навіть цукерки в коробці. Почулися кроки. Спочатку вони були віддаленими, далі потрошку наближалися, ось уже звук одних дверей. Кроки стали гучніші, наблизилися до вхідних дверей, звук прокручування ключа. Моє серце зупинилося.
Надя стояла навпроти мене. Декілька перших секунд вона просто стояла і дивилася на мене нерухомо. Мабуть, її мозок намагався зрозуміти, що відбувається. Я ніяково стояв і сам не розумів, що казати. Тонка бліда рука піднялася до серця, з губ почулося тихе:
— Вітю?
Я протягнув подарунки і промовив:
— З днем народження, сестричко.
Відповіді не було. Вона схлипнула, очі почервоніли і пустили сльози. Руки в мить обхопили мене і стиснули.
Додати до улюблених