— Я давно фантазую про те, що можна було б спробувати більшу кількість партнерів у сексі. Трьох достатньо було б.
Це кого ти там, Артуре, третім додати зібрався?
— Можу третього інкуба знайти, якщо ти цього хочеш. — я з усіх сил намагався не скривити губи. Не вдалося, він засміявся.
— Є проблема — я нікого крім тебе не хочу. Якби ти міг створити свою копію, мені цього було б достатньо.
Ой, ну добре, можеш ще трошки пожити.
— Щось таке можна зробити. Треба поцікавитись у більш досвідчених.
— Дякую.
***
Не досвідчених, а досвідченого. Це конкретна людина, точніше інкуб, тому що інші «досвідчені» на хую крутили допитливість першорангового інкуба, який за два роки мав лише одного замовника.
Якщо ти не відбуваєш покарання, то знаходження у другому колі це та ще нудьга. Зверху трошки цікавіше, бо там у вихорі літають прелюбодіячі і розпусники, які періодично б’ються об скелі; а ось у нічному місті яке знаходиться прямо під цим вихором розваг немає взагалі. Авжеж, спершу цікаво дивитися в небо і спостерігати як величезний потік душ проноситься прямо над тобою, але з часом звикаєш. Навіть вид ігор — знайти там свого знайомого, — набридає.
Тут не дуже людно. Коло просто величезне, але допускають сюди лише інкубів, суккубів та занепалих ангелів, отже щільність населення на квадратний кілометр мізерна, і це якщо не звертати увагу на той факт, що першими та другими стати та ще морока. З тисячі тих, хто попросився, потрапляють від сили п’ятеро. З існуючих локацій, окрім величезних кам’яних пустель, тут є будівлі для проживання, щоб дати жителям хоч якусь приватність. Вони всі створені демонічною магією і за бажанням можна попросити або помешкання у примітивних пародіях на житлові комплекси, або у віддалених будинках — обидва варіанти нічого не коштують. Особисто я не розумію цих любителів самотності, тому мешкаю разом з усіма.
Я підійшов до компактного будинку, із вікон якого сяяло тепле світло. Я постукав. Як і очікувалося, мене швидко почули й із дверей до мене виглянуло знайоме обличчя.
— Заходь, Вітю. — запросив мене Едуард всередину.
Тут усе було просякнуте домашньою атмосферою. Я сів на диван навпроти журнального столику, на якому була книжка. Від неї не віяло демонічною магією, отже, це щось із земного світу. М-да, ось вам і привілеї для вищих рангів — брати сувеніри зі світу живих. Мені такого робити не можна і я досі не розумію логіки.
Я Едуарда знав ще при житті і зараз він просто розумничка, а не інкуб — трохи більше десяти років займається, дуже швидко у порівнянні з іншими досяг четвертого рангу, більше семидесяти замовників і ні одного порушення. От би ще при житті таким відповідальним був, то може не помер би в п’ятнадцять років. Смерть його була трагічною, але безглуздою — напився і сів за кермо машини знайомого, повернув до моста, той зламався, а далі пояснювати не треба.
Ми з ним були сусідами по під’їзду, але ходили до різних шкіл. Важко сказати, що при житті ми були прямо друзяками-друзяками, але з його компанією я спробував алкоголь, куріння і вперше трахнув його однокласницю. Веселі часи були і авжеж я сумував за ним після його смерті, але за десять з гаком років я встигнув забути його, поки не зустрів знову після свого вдалого самогубства.
— Ти не надовго чи мені щось принести? — запитав він.
— Хочу, щоб ти мене дечому навчив.
— Розказуй, я чекаю.
— Я знаю, що ти вмієш клонуватись. Навчи мене теж.
Едуард після моїх слів підійшов до холодильника, витягнув звідти лимонний тортик і вже готовий гарячий чай (так, із холодильнику, і так, це все магія), поділився зі мною і сів навпроти.
— Збираєшся брати другого замовника чи це все для твого білобрисого?
— Так, для Артура.
Він спочатку серйозно глянув на мене і секунду помовчав. Мені це все не сподобалося.
— Слухай, я звісно не хочу втручатись у твою роботу, але мені треба дещо сказати, все ж таки. Ви точно просто граєтеся в стосунки?
Я цокнув язиком і взяв черговий шматок торту до рота.
— Звісно, що так.
— Артур хоч сам про це знає? Ти так часто з ним лишаєшся, що мені страшно за його почуття. Технічно, ніяких правил ти не порушуєш, але ж співчуття існує.
— Він не ідіот, повір. Все нормально, нікому серце я не розіб’ю.
— І у вас точно нічого серйозно?
— Точно. — мені все одно, що ти там думаєш, Едуарде. Те, що в мене на думці — у мене на думці. Та і є речі, які тобі не варто знати. — Ну то що, навчиш?
У висновку, навчив. З його допомогою я вивчив лише основи, далі мене відпустили у вільне плавання, на жаль. Мені хотілося когось у себе під рукою, аби давав поради, пояснював і таке інше, але він навчати не любить, тому довелося самому розбиратися.
Я зачинив свій дім від сторонніх і створив першу копію. Ох, блять, це таке дивне відчуття. Ти наче дивишся на іншу особу, але при цьому ти бачиш те, що бачить ця особа і ця особа ти. І обидві особи ти. Але наче одночасно і не ти. Так дивно.
Хоч Едуард і не дуже мене наставляв, але деякі поради він дав. Однією з них було почати розглядувати одну копію за участі обох. Це тренує до виконання найпримітивніших дій. Чудова порада, я б і без нього захотів це зробити.
Я стояв навпроти себе і це взагалі не було схоже на те, як ти дивишся у дзеркало — бляха муха, який я гарненький, їй-Богу. Чудово розумію людей, які мене хотіли і хочуть. Та я сам себе відтрахав би! Але я так не вмію. Поки що. Тому я продовжив учитися.
Піддослідною копією я почав повертатися різними боками, доторкатися до свого тіла. Що вже соромитися, я вирішив роздягнутися і почати розглядати усі місця, які чисто фізично не зміг би побачити. Нічого, що кардинально відрізняється від інших людей я не побачив, окрім суцвіття родимок на попі. Тепер я зрозумів, чому моя майстерка депіляції з моїх живих часів так обережно і довго працювала з цим місцем, а з іншими доволі швидко. Щось я дуже люблю згадувати своє життя, треба закінчувати.
Більш-менш впевненим у своїх здібностях я став лише на четвертий день. Я навіть у хаті прибирати міг п’ятьма копіями одночасно (у прибиранні необхідності немає, але тренування чудове). Та ситуації, де в одній я просто застигав або робив одночасно з іншою все одно ставалися, проте не з такою частотою, як у перший день. Цього все одно мало поки що, щоб користуватися цим вмінням з іншими. З Артуром, якщо бути точним. Без його прохання я б за це і не брався.
Ось уже йде п’ятий день мого тренування. Однією копією я лежу на ліжку на колінах іншої і розчісую нею волосся. Я вже встиг оглянути себе в будь-якому вигляді і навіть знаю, коли я гарніший. По самосприйняттю це не схоже на те, коли я при житті знімався на вебкамі або просто фотографувався, бо то зображення на екрані зі зміненими відтінками і ефектами камери, а тут моя власна копія.
Обстановка така мила і тиха, що захотілося посамозадовольнятися. Копією, що лежала на колінах, я повернувся до трусів іншої копії. Хм… Може не треба чекати зустрічі з Артуром? Але ж до завтра можна і потерпіти. Але ж як хочеться…
Ну, гаразд, думаю, він не сильно образиться. Та й нічого такого в цьому немає.
Магія прибрала труси, наче їх і не було. Більше одягу носити я не люблю. Я взяв до рук свій член, але іншої моєї копії. Дрочити самому собі, але наче дрочиш комусь іншому і наче тобі дрочить хтось інший — це настільки незвичний, кхм, досвід, що аж важко пояснити на словах і не заплутати читачів. Навіть коли просто описуєш це, слова схожі на кашу.
Але ж, блять, це приємно. Якщо дивитися об’єктивно, то якби мені дрочив, до прикладу, Артур, то фізичні відчуття були б майже такі самі, та емоції ж відрізняються. Я й собі мастурбувати почав. Ну, блять, точніше копією, яка лежить на колінах і мастурбує іншій, я почав і їй… Ай, сука, нехай.
Я відкинув голову, блаженно заплющивши очі, і побачив себе в такому вигляді. Я звів брови до перенісся і вже надумав стогнати, аж тут прийшло усвідомлення — а кому стогнати? Тут тільки я. Власні стогони не збуджують, відчуття однієї копії чудово виправляють ситуацію іншій і у висновку, задоволені обидва. Приємні повільні рухи на членах змішалися і подвоїли відчуття.
А що якщо відсмоктати самому собі? Ох, блять, я зараз виконаю бажання чотирнадцятирічного себе. Трошки дивно нахилятися до іншого члену, тому що таке враження, наче я Артуру зраджую.
Я нахилився між колін своїй копії і взяв пеніс у рот. Дуже незвично. Дуже. А ще не треба казати нікому, що треба щось десь змінити, зробити інше положення язика, прибрати зуби, уточнювати, що я хочу і тим самим псувати момент і все таке. Ні, я все це розумів і так, і від цього ставало дедалі, дедалі краще. Я знав, як рухатись, від чого ситуація була передбачуваною, але не псувалась.
От би ще й спробувати вставити собі. Я хочу і продовжити відсмоктувати, і спробувати вставити, але так не хочеться, щоб цей процес припинився, що довелося обирати. Хоча, стривайте, а нащо обирати?
Магічний прийом і гоп — у мене з’явилася третя пара очей, яка дивилася ще й на те, як у двох інших копій відбувається мінет.
Третьою копією я підійшов до тої, яка смокче, і провів по суцвітті родимок на жопці.
Зрозуміло якою копією я став на четвереньки і трохи розслабив прохід. Член повільно ввійшов усередину. На перших секундах нічого незвичного, просто трошки приємно. Аж тут я зробив декілька рухів.
Три копії в унісон застогнали. Блять, який ж я радий, що відчуття від сексу (чи дивної форми мастурбації?) зливаються. Це немов ти дрочиш, але відчуття у три рази сильніші. Я стиснув копію на четвереньках тією, що була ззаду, за боки, і безцеремонно втрахував, рухався туди-сюди і забув про навколишній світ. Та, яка була жертвою цього дійства, швидко мастурбувала собі і хутко рухала губами по члену. Сука-а-а, я хочу ще.
Та ось тут в останньої копії заболіло все, що може заболіти і я перемістив її в місіонерську позу, запрокинувши голову на край ліжка. Одне тіло взяло мене за обличчя і вставило в рот; те, що з протилежного вставило в анал і тепер я мав сам себе ж в усі вільні проходи.
Всередині щось рухалося, але і всередині рухався я, і все це було настільки незвично, і приємно, і в дурман вводило, і вимикало свідомість, я просто загубився між своїх тіл. Я спостерігав за собою з копії, яка входила в анал і бачив як моє власне тіло вигиналося, хапалося за інші руки, обвивало ноги під швидкі і безжалісні рухи всередині.
Я так хотів отримати три оргазми одночасно, це стало ледве не мрією на цей вечір, але ж ні.
Першим здалося те, що входило в рот. Буквально через три секунди закінчило і те, яке в місіонерській позі. А далі і те, яке займалося заднім входом. Останнє я й залишив, інші випарувалися.
Я впав на ліжко і погасив магією біль у ногах. Деякий час мені було ліньки навіть на спину перевернутись і розміститись у зручному положенні, тому я просто лежав, тяжко дихав, і думав про всяке.
Приємно, звісно, але я декілька оргазмів підряд для мене не щось незвичайне. Я своїми здібностями хоч до п’яти себе довести можу, а ось одночасно ці п’ять — то вже складніше. Можливо, просто треба більше тренуватися і тоді все вийде.
***
А далі настав наступний день, де я хутко перемістився у людський світ після виклику. Там і стався мій омріяний одночасний оргазм декількома тілами. Далі була річниця та її святкування і з того моменту пройшло декілька днів.
Одного чудового прекрасного дня (по факту в пеклі немає днів чи ночей, але час іде так само, як і у світі живих), якраз тоді, коли я був не зайнятий у голові гучно прозвучало «Плуреїл, я хочу тебе бачити», що означало собою те, що Артур, власне, хоче мене бачити. Я авжеж використав закляття переміщення і опинився у трохи дивному положенні.
Я телепортнувся на свого коханця, головою розмістившись йому на живіт. Взір на його лице мені давала зробити лише ковдра, під якою мене сховали. Шпалери ззаду на нього і матрац під нами був для мене незвичним
— Де… — хотів запитати я, аж тут мені поклали палець на губи.
— У моїх батьків вдома. — поступила відповідь, але настільки тихо, що треба було вслухатися. — Я ж до них в гості їхав, пам’ятаєш?
Лише коли я почув його мовлення, то стало помітно, що в нього заспане обличчя.
— Точно, згадав. — так само прошепотів я. У мене було поки що занадто мало інформації про цю хату, тому я не знав, наскільки тихим треба бути. — Ти спав?
— Та таке, подрімав просто. Вони набридли своїми докорами, то я вирішив не контактувати з ними.
— За що докоряли? — запитав я, легенько гладячи його гостру вилицю. Той сонно хіхікнув.
— Усе як завжди. То я виглядаю, як педік, то мало спілкуюся з ними. А ще казали, що моя зарубіжка нікому не треба і що краще б я вивчився на українську мову і літературу.
— Якби ти ці предмети викладав, вони б все одно знайшли до чого прикопатись. Не мороч собі голову ними. Все одно наступного разу через рік зустрінетесь.
— Як то кажуть: «Повертатися до хати батьків це як повертатися до стосунків з колишніми — спочатку прикольно, а потім згадуєш, чому пішов».
Я засміявся, хоча фраза доволі правдива.
— Знаєш, до когось і з п’ятого разу не доходить.
— Власний досвід згадуєш?
— Кхм… Так.
Кутики його тонких губ припіднялися, а блакитні очі на мить сховалися за віями. Шо ти смієшся, я взагалі-то страждав за нею. На щастя, забув. Вона не вартувала і сльозинки.
«Артуре!», — донеслося з іншої кімнати. Він наче по команді накрив мене ковдрою, повернувся зі мною до стіни і вдав, наче спить. Двері відчинилися і послідувало мовчання, але чийсь погляд все одно відчувався. Через секунду тиші жінка (мама, напевно) покинула кімнату і Артур хоч і не повернувся з попереднього положення, але дав мені доступ до повітря, піднявши ковдру.
— Чому приїжджаєш до них, якщо вони тобі не подобаються?
Він нахмурив брови і відвів погляд.
— Тоді б вони приїхали до мене. А дозволити принижувати себе у власній хаті я не хочу.
Аж ось за секунду знову почулися кроки і відчинення дверей, тільки вже без попередження, але короткої миті вистачило, аби знову сховати мене.
— Я чую, як ти собі під ніс бубниш. Прокидайся, ми в гості збираємося.
Артур вправно зіграв просоння і промовив:
— Я вже поспати не можу? І чому ти не попередила?
— Ми тебе на веранді чекатимемо.
— Хоч скажи до кого їдемо. — його питання проігнорували і покинули кімнату у відповідь на що отримали цокання язиком. Далі пішли лише думки вслух: — Так важко просто сказати до кого? До Савченків, Юрченків, бабусі?
— Можна з тобою поїхати?
— Нащо?
— У пеклі нудно, а поза полем твого зору я можу бути лише на обмеженій дистанції, ти ж знаєш.
— Гаразд, їдьмо.
Артур взявся одягати речі на футболку і голі ноги, а я нарешті отримав змогу оглядітися в кімнаті. Описувати нічого, бо кімната була малесенькою і була оточена торбами, одномісним ліжком і робочим столом. Якось прикрашало цю нудну атмосферу вікно, яке впускало промені. Моя цікавість не залишилася непоміченою.
— Я жив у цій кімнаті сімнадцять років, доки не з’їбався в університет на зустріч щасливому майбутньому.
— Радий за тебе. — засміявся я.
Швидко зібравшись, ми поїхали. Через вікно в багажнику я виглядав на вулицю. Хати змінювалися на інші, я зустрічав нові місця. Це було звичайним бідним селом з маленьким населенням, крихітними магазинчиками із застарілими назвами і пошарпаними хатами, які бачили ще утворення совку. Початок широких полей знаменував собою те, що ми покидали населений пункт.
— То куди ми їдемо? — запитав Артур у батьків, схилившись на скло.
— Батько на роботі з новим колегою подружився, ми хочемо тебе з його сім’єю познайомити. А то хтозна коли твоя заклопотана роботою жопа ще раз захоче батьків рідних повидати. — ну, жопа в нього дійсно часто заклопотана, але не тільки роботою, ха-ха. Дивно, що ця пані починає пасивну агресію на рівному місці.
Та в Артура, певно, імунітет до такого, тому він лише нудьгувато відповів:
— То нащо знайомити, якщо все одно рідко приїжджаю?
— У них донька твого віку.
— Блять.
— …живе поруч з тобою. Просто познайомся, а далі побачимо.
— Я ж казав, що в стосунках.
— Я вже рік цю відмовку чую, Артуре, і навіть імені її не знаю.
Я пирснув сміхом і спіймав його погляд. Той теж втримав сміх, ховаючи його за роздратованим виглядом.
— Чому ти так зацікавлена в тому, щоб у мене були стосунки?
Наче ж добре все було, а мати сімейства перейшла на підвищені тони:
— Тобі що тобі двадцять вісім років, сину. — чесно кажучи, коли вона перевела погляд з дороги на Артура, то я не бачив от прямо чистий гнів. Скоріше острах і зовсім трохи злості. — У тебе за цей час навіть натяку якогось не було. Ти завжди приходив додому вчасно, квіти тільки вчителям і мені дарував, а сміявся в телефон лише з котів у Інтернеті!
Ого… Якщо не знати його відвертіше, то дійсно здається, наче йому не дано заводити стосунки. І фіг їй здогадатися, що синочка їй про стосунки не бреше, просто замовчує стать (і статус живий/мертвий), а на особистому фронті невдачі, бо в нас у країні за чоловічу і жіночу любов не між собою прибити можуть.
Як добре, що мені, як бішечці, трохи більше пощастило. Хоча від репутації розчарування сім’ї мене це не позбавило. Коли дрочиш на камеру та іншим мужикам за гроші, то навіть не обов’язково отримувати задоволення — сім’я від тебе все одно відмовиться. Усім байдуже на твої благородні цілі і те, що ввечері у ванній падаєш в істерику через відразу до себе і що подумки просиш у матері пробачення, бо вона виростила таку гидоту. Але ми не про це.
Почали з’являтися хати, ми в’їхали в нове село. Що далі ми їхали, то гарнішими ставали вулиці, але від ідеалу все одно далеко. Машина завернула за поворот.
Я побачив ворота у двір. Дуже смішно, але на своїй вулиці у моїх сусідів були точно такі самі. Збіг, не більше.
І тут я чую гавкання двох великих собак з інших воріт. Колись на моїй вулиці теж були дві собаки, які на всіх огризалися. Їхні власники переїхали до хати, неподалік від нашої, коли я до школи ходив, і спочатку доводилося звонити мамі, бо я лякався. Потім страх пройшов. Лай цих чужих собак залишає якусь ностальгію.
Коли ми проїхали мимо чорних воріт мене немов ошпарило дежавю. Наче я знав, що буде далі і куди треба їхати, а автівка їхала саме в тому напрямку. Блять, я сподіваюся, це не те, що я подумав.
— Ми на місці, виходьте. — оголосив батько сімейства. Усі пасажири, включно зі мною, вийшли.
Ті самі ворота. Це точно ті самі червоні ворота з невеликою білою плямою від фарби на лівому боці. Я навіть пам’ятаю, як вона з’явилася — то я в чотири роки розлив туди фарбу. Це мій двір. Я сподіваюся, моя сім’я продала хату іншим людям, а вони самі переїхали далеко-далеко.
Артур повернувся до мене і по губах я прочитав:
— Що з тобою?
— Все нормально, не зважай.
Ми зайшли у двір і там стояла та сама машина. Я підійшов і почав її розглядувати. Усе в ній було знайомим. Навіть дармовис з іконою на лобовому склі той самий. Може, машину вони їм теж віддали?
— О, Надю, привіт. — сказав Артур позаду мене. — Нічого собі, до чого ж світ тісний.
Я глянув на хату. На ту саму хату, в якій я жив. Звідти виходила моя сестра. Блять. Ні. Ну сука. Чому? Я не хочу згадувати своє життя. Тільки не зараз. У мене все налагодилося, ну чому зараз?
Додати до улюблених