Глава 2: Обитель пам’яті

Бета: Ніка

 

Звичайно ж Чжун Лі мав свій власний чайник. Вірніше, не чайник, а сулія з під вина.

Щоб її знайти, вони за допомогою Сяо перемістилися на захмарну височину Піку Ціньюнь до бовваніючої на плаустріті альтанці.

Там, серед книг і надтріснутих глечиків лежала запилена померхла сулія, закупорена але пуста.

Якса мовчки сів на закрайок брили, звісив ноги донизу в бескид, а Моракс підняв вмістище, з посмішкою дивлячись всередину крізь брудні стінки.

– Останній раз я відкривав її більше сторіччя тому, і лишень через пошук ритуальних свиток. Не всілякий адепт зчаста відвідує Хмарну Обитель, не кажучи про те, щоб звернути увагу на пусту пляшку.

Він витягнув пробку і аромат османту – свіжий і легкий з медово-абрикосовими нотками випорснув назовні, ніби джин з фляжки.

Озирнувся:

– Сяо, не підеш з нами?

Той кинув безтямний погляд через плече, відвів у пустому виразі:

– Ні, я залишуся тут на варті.

Неможливо було зрозуміти про що він розмислює, і що почуває, і Чжун Лі, погоджуючись, кивнув:

– Добре, побачимося.

Архонт простягнув сулію Ітеру, і обох затягнуло всередину через дотик.

Після звичного легкого запаморочення, мандрівник розліпив віки і озирнувся довкола. В лице дув сухий несильний вітерець, а навкруги хвилями стелилися піщані бархани, безкінечні і безтурботні, до самого краю обрія. І всюди, куди не дивися: одна чиста, шурхотлива пустеля.

Ітер запитливо глянув на власника обителі, а той, дивлячись вниз, пройшовся по невеличкому кругу і, здається, до чогось прислухавшись, опустився на коліна, приклав руки до піску. Його долоні освітилися золотими і брунатними смугами, а земля низько загудівши, почала важко розверзатися.

Фш-ш-ш-с-ш-ш…

З-під стікаючого водоспадами піску зросла спочатку верхівка, а потім і сама будівля, грандіозна за розміром, двоповерхова, прикрашена сплетеними геометричними фігурами, чимось схожими на візерунок колони, що Чжун Лі зазвичай викликав із землі.

Ітер похитнувся, але встояв, вирішив присісти щоб не впасти.

– Мільйонний рівень секретності, – спитав з усмішкою, дивлячись на викликаний майже замок посеред пустелі.

Моракс м’яко посміхнувся у відповідь, споглядаючи появу власного творіння.

– Споконвічно він призначався під храм, тимчасовий притулок і, разом з тим, під мій дім. Люди і адепти приходили сюди на паломництво іншою спеціальною дорогою, задля аудієнції, благаючи про захист чи осідок, але та путь сюди зруйнувалася, стала непридатною, а невдовзі і для мені не було сенсу повертатися – люди розбудовували міста, створювали свої храми. В такому розквіті зодчества я залишився приглядати за людьми і їх домівках замість своєї.

– Тут зараз можна жити? – засумнівався Ітер, піднімаючись на ноги і слідуючи за архонтом.

– Вважаю, так. Всередині розташований оазис, а щодо їжі можеш не хвилюватися, я про це подбаю.

Мандрівник вдячно схилив голову, приймаючи запрошення зайти у будівлю через велетенські кам’яні двері, що самостійно розчинилися перед власником.

Будь-яка частина архітектури зовнішніх стін видавалася масивною, монументальною, і чіткі геометричні фігури оздоблення з гострими сплетеними кутами тільки підкреслювали її вік і велич.

Споруда дійсно здавалася гібридом, синкретизмом храму і укриття, при чому храму створеного задля захисту, а не боготворіння.

Всередині, у самого входу їх зустріла величезна площа, вкрита кам’яними плитами з нефилимських розмірів триярусним фонтаном у формі багатокутника. Звук води видавався єдиним навкруги, хоча по периметру застигли серед бетону в безвітрі хаотичні фігури дерев.

Світло проникало всередину крізь купол на даху та шестикутникові скляні вікна у стелі першого поверху, і через їх жовте, зелене і червоне офарблення освітлення здавалося майже казковим, магічним.

Втім, які тільки чудеса на являються маревом навколо оазисів в пустелі.

Над кожним деревом розташувалося прозоре віконце зверху, либонь задля підтримування їх життєдіяльності, і, зупинившись біля одного з них, Ітер задер голову, вдивився у штучне небо.

Ззаду повільно підійшов Чжун Лі. Ітер відчував його погляд на собі – кам’яну долоню, і надивившись вверх, зустрівся з райдужками майже того ж кольору, що і його власні. Але якщо очі мандрівника нагадували вишукане обарвлення кришталевих гео метеликів, то у Моракса вони скоріш нагадували кор ляпіс, ніби колір його серця відсвічувався у очах.

Ітер першим зімкнув повіки і наважився спитати за ціну:

– І яке твоє сьогоднішнє побажання?

Це була оборотна сторона монети їх контракту. Взамін на притулок Гео архонт взяв обіцянку виконувати одне його побажання на день. Від багатьох подібна вимога здалася б підозрілою, але Чжун Лі хотілося довіряти, хотілося вірити йому, як створінню що допомагає людям безкорисно, тисячоліттями. І одне таке доручення замінило б йому рутину чотирьох вбий-принеси-проведи-добудь.

Моракс трохи схилив голову, роздивляючись гостя:

– Воно доволі необтяжливе. Прогуляйся зі мною по обителі, я давно сюди не повертався, і мені б хотілося розповісти тобі про це місце.

Ітер кліпнув очима, і після паузи посміхнувся: здається, Архонт не збирався доручати йому нічого надсекретного, а лише жадав його компанії.

Принаймні зараз.

– Як накажете, пане, – жартівливо відповів.

Моракс повів його широкими сходами наверх, де знаходилися основні покої, відділені одна від одної тонкими стінами, що доходили висотою до прозорого куполу. Сама можливість існування такої стелі здавалася дивною, оскільки будь-яке приміщення, куди вони заходили здавалися розміщеними під відкритим небом, чи, в крайньому випадку, десь в обсерваторії.

В багатьох кімнатах було присутнє лише ліжко, і стіл з парою стільців, які доповнювалися килимами зі знайомим геометричним малюнком і масивними книжковими шафами.

Інша кімната виявилася бібліотекою, напхом напханою манускриптами і свитками різного ступеня ветхості. Ітер безтямно подумав: скільки б віддав Сін Цю за такі допевне неймовірно рідкісні видання?

Мало не кожну деталь Чжун Лі супроводжував історією. Тут – він вказав на зім’яту постіль пересічної кімнати – недовго залишався адепт, спеціалізований на лікарстві. Саме він навчив його робити цілющій трунок для Сяо, і акурат за цим столом зробив безліч записів, що потім лягли в основу сучасної медицини Лі Юе; а ось тут – простора вітальня з декількома підлоговими диванами і низенькими столиками – зчаста збиралися архонти на пиятики – ті самі архонти, з яких при житті залишилися лише вони з Барбатосом, якщо, звичайно, після минулий подій вони все ще могли вважатися архонтами.

Він оповідав події тисячолітньої сивої давнини так, ніби вони сталися зовсім нещодавно, і Ітер здивувався, скільки ж малесеньких деталей вміщує його пам’ять.

Пам’ять Володаря Каменю.

***

Через декілька днів Ітер упевнився, що Чжун Лі або дійсно нічого він нього не потрібно, або він просто розважається, роздаючи доручення на кшталт, піди застели ліжко, чи, використовуючи кулінарну машину Хранителя Хмар, приготуй оладки.

Хлопець подумки усміхнувся, мов, ще трошки і він перетвориться в Тому і доручення приймуть вигляд вимітання піску із двору і випрасовування символу Гео на файних білих хустинках.

Однак, це видавалося непоганою альтернативою: він не очікувано для себе видохнув, немов до відвідання обителі жив в затриманим диханням. Смуток і самотність перестали роздушувати його, давити кам’яною брилою, обеліском, і лиш іноді нагадували про себе, коли Ітер відволікався від історій Моракса, дослідження дому та виконання необтяжливих доручень. Чи надовго – він не розумів, але свідомо вирішив насолоджуватися кожною теперішньою подією, і зокрема живлючою присутністю Чжун Лі майже в повному його розпорядженні, поки новизна вражень не зникла і повернула б його до справжньої реальності.

Сьогодні він прокинувся раніше, і вирішив не взуватися, щоб відчути голою шкурою матеріальність і текстуру підлоги. Черевики до колін, куди якимось чудом все одно набивався пісок, йому порядком остогидли, і без шкарпеток, він спустив ноги на простигле дерево підлоги.

Хотілося вийти на вулицю, щоб між пальцями забилися текучі гранули піску, з усіма його шорсткостями і плинною структурою.

А ще виникало бажання дізнатися, чим займається господар обителі, чия кімната знаходилася зліва від нього.

Ітер задумався, наскільки б було неввічливим піддатися внутрішньому грайливо-дитячому голосу і, ввірвавшись в чужі покої, завалитися на сплячого чоловіка, вибити його з колії.

Взагалі, образ розкудланого, сонного Чжун Лі викликав хистке бентежне відчуття всередині. Як він відреагує? Оніміє від зніяковіння?

Певно, ніхто окрім Ху Тао не дозволяв собі подібного з цим педантично-вишуканим паном.

Вдушивши спокусу, Ітер натягнув штани, і напівоголеним зійшов донизу, докладаючи зусиль, щоб зрушити масивні двері назовні, бо просто так ті не відкривалися ні для кого, окрім господаря.

Завдяки йому мандрівник тепер знав набагато більше про дану місцину: відвідини відомих гостей, історію створення кімнат, візерунків, щілинок і тріщин. Кожен сантиметр обителі залишив в пам’яті Архонта свою зазублину, кілометри часу компактно запакувалися в його незміренному архіві пам’яті, зараз майстерно сплетених у вітіюваті повісті минулого.

В майже пісню. Майже псалом.

В цьому плані вони зійшлися ідеально: Чжун Лі, самозабутньо випадаючи у спогади, тішився, розповідаючи про минуле, Ітера ж вони заколисували. Чужі історії завжди допомагали мандрівнику загубитися в часі, забути про злободенні проблеми і стати частиною того, чим він насправді ніколи не був, і не зможе стати.

Можливо, те ж саме Сін Цю знаходив у книгах.

Будь-яка обитель, враховуючи теперішню, завжди послуговувалася певною погодою, яка найкраще характеризувалася прикметником «прісна». Ні жарко, ні холодно. Тому, температурні відчуття доводилося відшукувати у поверхнях, закритих просторах, напоях і решті тактильних радощів.

Пісок також, хоч і не пік стопи, але віддавав приємне тепло і зернисто нагадував: сутність справжньої землі подібна плинності часу.

Ітер нечасто ходив без взуття, тому ця маленька незвичність трохи освіжила ранок. Неспішно ширяючи в думках, він йшов вперед, допоки дім під куполом не зменшився до маленької цяточки, і тільки тоді, щоб не загубитися, повернув у зворотному напряму.

Дорога на самоті здалася незвичною, але змусила задуматися: в обох випадках – з супутником чи без – він частіше мовчав, більше слухаючи щебетання своєї компаньйонки чи невигадливі теревені приятелів, коли вони збиралися разом.

В чому ж була його роль?

Чи він був кимось на кшталт компасу?

Хто знає.

Ітер готовий був поклястися, багато з них слідували за ним через особисту симпатію чи бажання допомогти, деякі – від безділля, жаги до пригод, до слави, і, можливо, через власне честолюбство. Неможливо поділити мотиви на чорні і білі, але думати про мотивацію кожного виявилося цікавим.

Наприклад, честолюбство – це про Фішль. Її, загублену в задзеркаллі власних фантазій, тільки воно й спроміглося вивести у спільну з ним реальність. Допевне, там змішалося багато іншого: невпевненість, бажання власноруч творити власну долю, однак…

Чжун Лі звично, в повному вбранні стояв біля розчинених дверей, спокійно споглядав його наближення.

– Добрий ранок, – привітався, коли Ітер підійшов достатньо близько.

Дивлячись на Моракса, такого забраного і педантичного з самого ранку, мандрівнику закортіло розкуйовдити охайно пригладжену каштанову шевелюру і подивитися на реакцію.

– Добрий ранок, – відповів, придушуючи дурне бажання. – Яке побажання буде сьогодні?

Архонт посміхнувся, схрестив руки на грудях:

– Сьогодні, у мене є для тебе дещо цікаве. Всередині дому і одній кімнаті квітнуть глазурні лілії, принеси, будь ласка, дві з них до бібліотеки.

Вираз обличчя господаря обителі став дещо пустотливим, і Ітер не зміг стримати усмішки у відповідь. Грайливо відкланявся:

– Як бажає мій володар.

Хотів пройти повз, але Чжун Лі своєчасно доторкнувся до його передпліччя:

– Пропоную нам спочатку втомити голос, все ж не варто пропускати трапезу.

Мандрівник кивнув і подався слідом, уважно роздивляючись потилицю з довгим волоссям, педантично зібраним у хвіст. Чи траплялося комусь розпускати ці гладкі локони, давати їм волю, щоб вони мідним водоспадом струменіли з міцних плеч?

Ітер в секунду уявив цю картину, полотно ренесансу, фреску, і в ту ж мить поспіхом стер з пам’яті, ошаленів від власної реакції. Їй явно не було місця посеред сніданку… і не тільки сніданку. Це була руйнівна гра уяви, перевернута супротив власного деміурга.

Зарікшись проводити подібні експерименти посеред біла дня, та ще й у присутності мимовільних учасників, хлопець наздогнав архонта і поцікавився:

– Вони знаходяться в якійсь прихованій кімнаті, де я ще не був?

Чжун Лі злегка посміхнувся:

– Хто знає. Не дуже чесно просити про допомогу навіть не почавши пошуки.

Той знизав плечима:

– Як скажеш. Але не дивуйся, якщо я буду тинятися від стіни до стіни у пошуках квітів наступні декілька днів.

– Ти перебільшуєш. Я впевнений, з такою тямущістю, ти їх швидко відшукаєш.

Ітер подумки посварив себе за запопадливість на компліменти від одного… суб’єкта, але не міг не посміхнутися:

– Впевнений, завтра ти знайдеш мене зневодненого посеред пісків.

– Час розсудить.

Вони прийнялися за заздалегідь приготовлену Чжун Лі трапезу з яєчні і овочів, після чого Ітер попрощався, не дивлячись архонту у вічі і обіцяючи собі до наступної зустрічі абсолютно точно прибрати з голови нав’язливу картинку Моракса з розпущеним волоссям і несподівано приспущеною краваткою разом з розстібнутою горловиною сорочки у комплекті. Подібні галюцинації безумовно не сприяли їх спокійному співіснуванню.

Розумно розсудивши, що навряд чи лілії ростуть десь у верхніх кімнатах, де вони з Мораксом згадали історію і контекст кожної пилинки, Ітер, все ж наново їх обійшов, перевіряючи на секретні проходи.

Окрім іншого, лілії являючись квітами, потребували сонячного або ж місячного світла, тому мандрівник шукав будь-які світловідбиваючі механізми, які б вели незрозуміло куди.

Обмацуючи стіни, він задумався, що ось таке дослідження у пошуках чогось захоплюючого, хитро схованого було одним з його улюбленіших занять у мандрах. Воно контентувало, концептувало думку, змушувало забути про знегоди і невдачі.

Чи знав про це Моракс?

Зрештою, через декілька годин Ітер покинув ідею знайти скарб у верхніх кімнатах, де, здавалося, не залишилося ні єдиного закуточка залишеного без уваги. Задумавшись, він взяв смолоскип і спустився по кам’яним сходам вниз, на нижні поверхи.

Даний спуск втікав у довгий коридор, тьмяно освітлений мерехтливими жовтими кристалами зі стін, за структурою схожими на кварц.

Він пройшовся, зазираючи в пусті покої, і зупинився біля одних, запечатаних гео символом на широких дверях. Ітер помічав їх і раніше, але справедливо вирішив, що якщо Чжун Лі оминає її згадки, то не варто туди сувати носа. Більш того, зараз в сутності мандрівника вирував анемо, а не гео, і навіть якщо б схотів, то він зараз би не зміг відчинити замкнені гео двері.

Втім, на цей раз хлопець вирішив, що якщо не знайде підказки, то спитає архонта про цю кімнату.

Смолоскип він взяв, щоб спуститися ще нижче, де освітлення подекуди давало збій, і випробувати вдачу в приміщеннях тих рівнів. Хто знає, можливо там, на самому споді цього палацу, справжні поверхи якого містичними і пустими тунелями пірнали до безодні замість того щоб вежами прагнути до небес, існує схований від місцевого світила таємний сад.

Кімнати чи, вірніше сказати, хороми найнижчого поверху суттєво відрізнялися.

Вони взагалі не мали меблів, не залишали видимих знаків чиєїсь присутності і навіть звуки, здавалося, завмирали на такій глибині, а світло кристалів здавалося блідим, потойбічним.

Вони з Чжун Лі ніколи ще не спускалися на таку низину, і видавалася цікавою сама ціль створення цих поверхів. Чи пророчив архонт якесь земне лихо, що б мало змогу дійти навіть сюди, щоб виникла потреба сховатися в самому підмурку підпростору.

Чи тут прихована інша ціль?

Коли смолоскип майже перестав горіти, залишаючи напливаючі з усіх сторін бентежні присмерки, Ітер, нарешті, помітив дещо неочікуване.

В одній з кімнат світло було майже відсутнє, і він би пропустив знахідку, якби б не опустив руку з факелом і той освітив кут кристалу. Матеріал не випромінював навіть тьмяного світла, але коли вогонь відбився від прозорих стінок, мандрівник зі здивуванням зрозумів, що кристал утворений у формі глазурної лілії, з блакитнуватим нижнім рядом пелюсток. Біля проросло ще декілька, створюючи створивши вишукану сюрреалістичну картину.

Відчуття накрило хвилею, ніби він знайшов справжній скарб посеред занехаяного яру. Допевне саме ці квіти і мав на увазі Володар Каменю.  «Принеси, будь ласка, дві з них до бібліотеки» – завданнячко з зірочкою.

Кристали міцно приросли до стіни, і здавалося блюзнірством відділяти їх будь-яким чином, та і навряд Чжун Лі б сподобалося, тому Ітер цупко закарбував їх в пам’яті, і поки смолоскип не згас остаточно, поніс назад спогади.

Яскраве світло різануло очі і, прикрив їх долонею, хлопець піднявся на другий поверх в бібліотеку, де архонт вже сидів у кріслі за книгою, закинув ногу на ногу.

Помітив мандрівника поверх сторінок, посміхнувся. Ствердив:

– Приніс.

Ітер усміхнувся у відповідь раніше, ніж сам усвідомив.

– Приніс.