Header Image
    Персонажі: Ітер (Aether)Чжун Лі
    Попередження щодо вмісту: Ч/Ч

    Бета: Ніка

    Він хотів гніватися.

    Хотів навмисно стати злодієм, показати що це – повстання використаного героя, як це – викривити, віддзеркалити прохання цих немічних на них самих.

    Бажання палало рівно декілька хвилин, поки він міркував над методами і стратегіями, і різко стишилося з гротескним шипінням, немов розпечену коцюбу втопили у крижаній воді.

    Він знову поводиться як дитина. За старою звичкою.

    Здавалося, май можливість, він назавжди залишиться в цьому нерішучому, зворушливо-патетичному лінійному віці з монохромними критеріями добра і зла. Так заманливо, але процес вже запущений.

    Файний, барвистий всесвіт. Його особливо причаровували сузір’я – велетенські скупчення мерехтливих крапочок, світло, можливо, давно згаслих світів. Дивлячись на зірки, йому завжди кортіло вирушити поближче до них, побачити ті світи, володарів далеких світил.

    Але він застряг тут. Можливо, навіки.

    Можливо, зірки цього виміру абсолютно несправжні. Але навіть так.

    Колись, це на початку його блукань по Тейвату, Кейя підсів за їх стіл у «Долі Янголів» і розгульно напідпитку поцікавився: а що далі? Після возз’єднання з сестрою? Ітер не зміг відповісти, занадто зосереджений на поточній цілі, але зараз… навіть якщо Люмін відмовиться, напевно, він би хотів знову вирушити до зірок.

    Тихо шелестіла трава. Він сидів біля монументу архонта у Долині Вітрів, під кроною велетенського старовинного дерева і дивився, як обертаються по колу пелюстки вітряної айстри. Час від часу він збирав їх для гербарію Беннета чи Сахарози, але ніколи не вдивлявся, і тільки сьогодні помітив, що віночки крутяться, точно вітряні млини, навіть, без зовнішнього впливу.

    Втім, у  Долині Вітрів зрідка стояла безвітряна погода.

    Природа Тайвату у багатьох аспектах продовжувала залишатися для нього загадкою.

    Йому і самому припадали до душі ці потішні квіти, уособлення грайливої, норовливої стихії, хоча, на дні душі він, подібно до Альбедо з Венті, надавав перевагу сіциліям.

    Що правда, чужа душа – то ліс темніший за найнижчі поверхи Безодні.

    Ніжні, білосніжні сіцилії залишали на гробовинах, а росли вони під холодними вітрами, ніби символ завмерлої в очікуванні самотності, лиш в єдиному місці Мондштату – Урвищі Зорелову.

    Можливо, йому просто подобалась будь-яка річ пов’язана з зірками.

    Ліниві ботанічні роздуми присипляли волаючий дзвін тривоги. Він нічого не може зробити, він запертий, його подруга – центр мішені його слабкого місця, яка прострілена наскрізь. Чи не тому вони з Люмін ніколи не зав’язували близьких дружніх стосунків у інших світах?

    Яка дурість.

    Паймон відпочивала поряд, спляча, беззахисна… можливо, тільки на перший погляд.

    Він відмовлявся задумуватися, ніби думка чи дотик взяли б його за шкурку і втопили в багні.

    Він поки навіть не знайшов в собі сили уникати її – натомість замкнувся в собі найщільнішою скринею скарбів.

    Треба знайти Люмін. Вона сказала: «Ми знову зустрінемося», сказала «часу більш ніж достатньо», однак окрім часу є інше – те саме. Самотність.

    Як вона могла покинути його?

    Люмін завжди поводилася більш незалежно, більш самодостатньо – можливо, їй вже і не потрібен брат. Вона сказала – ми зустрінемося – і пішла.

    Чи дійсно вона бажає бути знайденою? І якщо так – чому теж не шукає зустрічі – чому навпаки, віддаляється?

    Думки, раніше навмисно запхані в найвіддаленіші засіки – заради наступної зустрічі, кружляли в небезпечно гнітючому хороводі, поки Ітер розсіяно дивився на потішні яскраві бутони вітряних айстр.

    Шовковиста трава під пальцями не дозволяла повністю відсторонитися від реальності, але не покривала факти: Ітер був пекуче розчарований – чи не вперше за часів перебування у Тейваті, і не міг звинувачувати в цьому нікого, окрім себе.

    Бо саме він дозволив собі очаруватися, випити зілля дружби, прийняти на себе псевдо-добрі чари.

    Навіть, якщо Паймон хотіла захистити його, навіть, якщо їх наступна зустріч з Люмін вже зовсім скоро.

    Коли ж прийде час його наступної подорожі?

    Він подивився на свою відпочиваючу супутницю і м’яко доторкнувся магії Венті у сплячому монументі архонта, благаючи про телепортацію.

    ***

    Іноді Ітер шкодував, що у магії переміщення була чутка локація, і вона не була спроможною закинути його кудись в невідомість.

    Звичайно, йому б не хотілося з’явитись десь посеред океану чи земної тверді, але він би не відмовився від перенесення вглиб невідомого мертвого лісу, подалі від створінь будь-якого роду.

    Втім, такому опису цілком відповідала Енканомія.

    Вона, врівень з Лігвом Жаху Бурі, роз’ятрювала щось давно забуте, можливо неіснуюче, і співала йому колискові загиблих в розквіті цивілізацій.

    Він взяв з собою меч, але сама думка про кроволиття заради самозахисту викликала нудоту.

    Він дослідник, мандрівник, але тут, в Тейваті перетворився у різника.

    Хотілося вимитися і зникнути в обіймах зірок.

    Ітер тяжко зітхнув шкульгаючи підошвами черевик по кам’янистому острову.

    Паймон залишилася там, у далекому Мондштаті, без єдиної зачіпки про його місцезнаходження. Авжеж, вона почне щось підозрювати, але це вже не його біда.

    Він хотів сховатися у підпросторі цього виміру, знайти вилазку, баг, щоб спокійно все обдумати, привести себе до ладу, бо зараз будь-який знайомий пейзаж акваріуму цього всесвіту викликав лише запаморочення і головний біль.

    Але де знаходяться ці неіснуючі двері?

    Навкруги панувала Довічна Ніч – незмінна, залишена їм під час попереднього перебування, і краплинки світла, що тяжіли до Дайнічі Мікоши, нагадували відкритий космос.

    Нижче, обманливо м’яко пливли клуби хмар, але мандрівник ще не до кінця ошаленів, щоб спробувати такий захопливий спосіб самогубства.

    Тут, острову Храму Довічної Ночі була властива хоча б ілюзія усамітнення.

    Мелодія, ніжна і сумна, долинала чарами вітрів скрізь щілини тьмяних руїн і товщу води, який у цій місцині скоріш сприймався повітрям. ЇЇ доповнювало тремтіння польових квітів і ледве чутне шелепотіння освічених голубих бутонів, що за текстурою чимось нагадували сухоцвіт бавовни. Елемент вітру так глибоко всякнувся в Ітера, що той почав підозрювати його володаря в створенні цій мелодії – настільки вона просіялася, вкралася на самісінький спід серця.

    Венті звеличував музику і крадькома обплітав її відлунням мандрівника з будь-якої нагоди.

    Архонт намагався триматися подалі від смутку, але не міг не оспівати пам’ять навіки спочилій цивілізації.

    Повз дрейфував синього окрасу скат, яскравий мов крила метелика, але варто було наблизитися і той перелякано втік, залишивши після себе частинку елементної енергії. Вона розчинилася в Ітері, звично наповнюючи легким післясмаком, чимось схожим на ковток ледве завареного трав’яного чаю.

    Енканомія подобалася йому, бо на відміну від інших земель дарувала так зараз необхідний перепочинок. Нажаль, не вийде залишитися тут на довше: жодний з островів не мав достатньо їжі чи дичини для прожитку, і навіть тутешня риба складалася здебільшого із скатів з їх гірким жорстким м’ясом.

    Мандрівних трохи потинявся, ховаючись від монстрів, плетучись темною, приласканою вітром, травою. Голова спорожніла, і навіть злість розвіялася – але не втома.

    Думки знову і знову поверталася до Люмін. Знаючи її… вона мала наміру бути знайденою. Можливо, пізніше, але не зараз. Обійди він хоч усіх архонтів, сестра не з’явитися  на очі, доки сама не забажає.

    Колись, безліч світів тому,  вони сильно посварилися і вона відмовлялася являтися йому більше місяця. Проте, тоді в них була сила для захисту, в той час, як зараз, більш за все він переймається саме за її безпеку: чим вона заповнила діру у своїх здібностях? Чи чарівники Безодні достатньо її бережуть?

    Його друга половина… можливо, на цей раз він настільки сильно наблизився до місцевих саме через зникнення Люмін.

    Зітхнув, він відкинувся спиною на прохолодну траву, байдуже дивлячись на стелю величезної печери. Тейват все ще подобався йому, але він більше не хотів стинатися і жити за чужими правилами, заради чужих прохань. Однак, де вихід з цього безкінечного акваріуму з файними екзотичними рибками? Його мешканці знають лиш цей всесвіт, і даний світогляд перетворюють їх на жаб у криниці.

    Це не робило їх краще, але не допомагало йому вирватися.

    Мандрівник лежав довго і тихо, зникаючи в мелодії землі, розчиняючись в цьому велетенському покинутому острові, що передше видавався утопією для своїх жителів. Лежав допоки не прийшла в голову принадна думка: підпростір.

    Тут їх потішно іменували чайниками. Він не міг піти до свого, бо про нього знало занадто багато людей, і, тим паче, Паймон, але… можна спитати мадам Пін.

    Не гаючи часу, він піднявся і легким кроком добрався до телепорту, щоб, перепрошуючи, зробити запит на переміщення.

    ***

    Можливо Паймон вже шукала його. Скоріш за все не дуже занепокоєно, бо він і раніше мав звичку залишати її ненадовго заради полювання чи прогулянки. Але якщо вона теж кудись перемістилася, менш за все хотілося б на неї натрапити.

    Ітер обсмикнув себе – він не крадій і не розшукуваний злочинець, тому немає сенсу відчувати це дивне, в’язке почуття… він втікач, але не він – зрадник… але все ж… не з’являлось ні найменшого бажання починати патетично-невтішну розмову, яка поставить всі крапки над і. Тому що… що б не казала Паймон… це стане кінцем – абсолютним кінцем, і саме в цьому плані Ітер виявився справжнім боягузом: коли злість пішла, залишилася образа, розчарування і крихітна невмируща надія, що вони все ще друзі.

    Варто їм з Паймон зустрітися, і останнє неминуче розвіється в прах.

    Ітер не бажав цього, він хотів зберегти хоча б мізерну ілюзію, хоча Люмін би висміяла таку типову для нього втечу від реальних фактів прямо перед носом.

    Але Люмін з ним немає, вона… ні, не полишила його, а тимчасово залишила одного, щоб розібратися зі своїми, їй одній відомими справами. Хотілося вірити – вона теж шукає спосіб вибратися звідси – було б дуже на неї схоже.

    А допоки… він просто пошукає притулку.

    Мадам Пін звично стояла на узбіччі площі, недалеко від павільйону Місячного моря, милуючись глазурними ліліями і квитами бавовни. Побачивши Ітера вона посміхнулася і заклала руки за спину:

    – А, це ти, дитино.

    Мандрівник ввічливо кивнув:

    – Мадам, як ваші справи?

    – Чудово, лілії цього року мають особливо принадний аромат, вони немов розповідають уважному слухачу історії своєї землі. Але не думаю, що ти розшукував мене щоб поцікавитися моїм життям. Ти виглядаєш стурбовано, дитино, можливо, ти прийшов до мене зі своїм смутком?

    Ітер посміхнувся куточком губ: кмітливість мадам завжди потрапляла у ціль.

    – Так, перепрошую, ви праві… колись, ви зробили мені безцінний подарунок.

    – Ох, ти про чайник умиротворення?

    – Так… напевно, це занадто нахабно, але… чи можна створити ще один, або ж погостювати у Вашому?

    Мадам Пін видилась на нього задумливо деякий час.

    – Створені мною підпростори не придатні для хованок. Будь-хто з невеликими здібностями до пошуку чи артефактами легко знайде тебе всередині. Ти ж, дитино, здається мені, жадаєш сховатися від поглядів цього світу.

    Вона збагнула його наміри з півслова.

    Ітер прикусив нижню губу, намагаючись не видати розчарування – вочевидь, не багато є в Тейваті створінь здатних на подібне, але вони все ж знайдуться, і звичайно ж погодяться відшукати героя.

    Чи варто спитати Сяо?

    Мадам Пін перервала його роздуми:

    – Спосіб створення підпростору, який тобі потрібен, може існувати, але мені він невідомий. Деякі адепти вели архіви і навіть якщо власники зникли, за архівом мені б вдалося відтворити бажане. Однак в мене немає підказок до їх розташування, і навіть щодо того, чи вони існують… – вона задумалася, нахмурив брови.  –  У сім’ї Ху, що завідує ритуальним бюро «Ваншен» є молодий друг на ім’я Чжун Лі. Він допомагає їм з підготовкою до проводів адептів і багато про нас знає. Можливо він щось знає про адепта, який відтворює глибокі підпростори.

    Мандрівник кивнув – мало сенс спитати його. Нерішуче посміхнувся:

    – Я… я попрошу Вас нікому не казати про нашу зустріч.

    Та добросердно погодилася.

    Знала чи ні мадам Пін про справжню сутність Чжун Лі, Моракс дійсно міг допомогти. Більш того, на Ітера Чжун Лі завжди справляв незабутнє враження – його м’який, низький голос, люб’язність характеру і сталість натури дійсно причаровували. Плекали бажання проводити з ним більше часу, але то обставини, то місце, то їх інші супутники, жадаючі нероздільної уваги Володаря Каменю робили це бажання недоречним. Ітер м’явся, пошепки кляв свої дитячі манери і частіше мовчав або погоджувався з чужими висловами у страху бовтнути дурницю.

    Саме перед ним хотілося виглядати розумним і досвідченим, а зовсім не тим… за кого він зараз себе видавав.

    Певно, серед всіх його знайомих, Чжун Лі він поважав більше за всіх, навіть не розуміючи до кінця його мотивів.

    Мандрівник подякував мадам Пін і, зайшовши за павільйон Місячного моря, гукнув:

    – Сяо.

    Той з’явився за правим плечем, безпристрасний і безсоромно красивий.

    – Ти кликав мене, – констатував.

    – Так. Можеш перенести нас до Чжун Лі? Знаєш де він?

    Якса підтвердив, схиливши голову, але завагався:

    – …чому ти не поговорив з Паймон? Я лиш хотів щоби ти знав. Необхідно повністю все пояснити перед тим, як робити висновки, але ти…

    Ітер зітхнув:

    – Сяо. Справа не в Паймон. Вірніше, не тільки в ній. Так, я був засмучений, але… я просто замислився. Про все. Раніше я плив по течії, у подіях і діях навколо мене не було мого бажання чи моєї волі, тому можливо, це все – моя провина, – Якса скинувся, щоб заперечити, але Ітер зупинив його посмішкою: – Нема розчарування, якщо ти не причарований. Цей світ – не мій. Я дуже хотів бути не одиноким, потрібним, але це привело мене не на ту дорогу. І зараз… я просто хочу, щоб мене на трошки залишили у спокої.

    Не очікувано для нього самого, висновки сформувалися доволі чіткими. Розмовляти з Сяо було легко – через загальну симпатію той відверто приймав його сторону, навіть якщо не вважав думку вірною.

    Захотілося пустотливо перевірити – варто Ітеру запропонувати розбій мирних мешканців – як би змінилося його обличчя?

    Авжеж, мандрівник не збирався дійсно питати, але ніщо не заважало йому насолодитись уявною реакцією.

    Сяо не реагував доволі довго, очевидно переварюючи.

    – Ми якийсь час не побачимося?.. – з усіх можливих питань задав саме це.

    Ітер відвів погляд:

    – Можливо. Не знаю. Перемістиш нас до Чжун Лі?

    Якса мовчки взяв його руку, і вони зникли з гострим  гуком.

    Телепортація настільки сильно відрізнялася від переміщення з Сяо, наскільки відмінними були між собою легкий південний бриз і різкий північний вихор.

    Чжун Лі сидів за одним із столиків на невеличкій площі селища ЦінЦе і не кваплячись насолоджувався напоєм у фаянсовій чашці з візерунками у вигляді хмар і чапель на видимій стороні. Його співрозмовник, літній чоловік років сімдесяти, розфокусовано дивився на засіяні квітами поля, і, здається, обидва були налаштовані скоріше на споглядання, ніж на діалог.

    Вони навіть не здригнулися від раптового різкого звуку, навпаки – Чжун Лі посміхнувся, вочевидь звичний до таких несподіваних появ.

    Однак, помітивши Ітера, трохи звів брови, спантеличено спитав:

    – Що привело вас сюди?

    Мандрівних зам’явся, не бажаючи говорити в присутності сторонніх, і Моракс майже одразу підхопив настрій:

    – Перепрошую, пан Кай, здається, у мене з’явилася невідкладна зустріч.

    Той лиш розсміявся:

    – Хо-хо, молодь така нетерпляча у наші часи, але, нічого страшного, я нікуди не поспішаю, якщо у вас знову з’явиться бажання приєднатися, повертайтеся до присмерків.

    Чжун Лі вдячно кивнув піднімаючись, і вони зійшли донизу по викладеній камінням дорозі до заполонених квітами полів.

    Погода стояла сонячна і безвітряна.

    Володар Каменю не починав першим розмову, однак коротким поглядом наказав Сяо зникнути – можливо, не покинути їх, а саме сховатися від погляду. Дивлячись на розсип смарагдово-чорних пелюсток від залишкового ефекту переміщення Якси, Ітер задумався: все ж Гео Архонт залишався архонтом не дивлячись а різноманітні його спроби мімікрувати під звичайного смертного.

    Вірогідно, для нього це навіть не гра, а нікчемна спроба бодай не уникнути, а хоча б відстрочити неминучість власної ерозії. Адже колись його теж настигне талан Аждахи, і пам’ять скрутиться різнокольоровими нитками і один спутаний вузликами клубок, і, вірогідно, Чжун Лі надасть перевагу смерті перед таким небезпечним в його випадку згасанням; фізичному кінцю – перед тим як свідомість полишить його.

    Іноді Ітер роздумував – що йде слідом за смертю – обережно ступає у виїмки на снігу за його власними кроками? Чи возз’єднається він з іншими зірками – не цими з акваріуму, а справжніми, здатними стати основою чиєїсь сонячної системи, і тоді, навіть без розуму, можливо, він би сягнув істинного щастя.

    Він глибоко задумався, не помітивши, що вони йдуть мовчки достатньо багато часу, і Чжун Лі не перериваючи, йде з ним врівень.

    Коли вони минають другу нижню браму, здороваючись з маленькою Ю, і проходять трохи далі до підвісного мосту, зупиняючись біля химерної статуетки, здається, дракону, Ітер робить глибокий вдих і як можна сухіше переказує архонту їх розмову з мадам Пін, хоча мимоволі, його голос трохи дрижить і зривається на непрошену ноту.

    Той зводить брови, розгублено вихрить на кінчиках пальців бурштиново-пісочну фігурку, схожу на два зчеплених між собою прямокутника, що заміняла йому кульки Гантань* для своєрідної медитації.

    – Так, – відповів, змусивши фігурку щезнути. – Я дійсно володію знанням про створення подібних укриттів, але… – він запнувся. – Що змусило тебе прийняти таке рішення.

    Моракс дивився на нього серйозно і печально, ніби розумів більше ніж хотів би показати, і бажав впевнитися у вірності своїх висновків. Такий погляд завжди подобався Ітеру – в ньому ніколи не просвічували фальшиві веселощі чи безтурботність, він ніколи не здавався вибагливим чи непогрішним.

    Всередині Чжун Лі залишався стихією, каменем: спокійним, убачливим, готовим до очевидного завершення речей. Такого, як смерть. Такого, як забуття. Він резонував з Ітером, хоча їх характери відрізнялися, і своєю присутністю викликав приємну прохолоду, ніби величезний гранітний стовп затуляв його він сонця в пустелі.

    Мандрівник легко посміхнувся, майже не силуючи себе:

    – Що змусило?..

    Те що все втратило сенс? Раніше він вважав, що сенс полягає у допомозі іншим, в нових знайомствах, нових друзях, але чим більше їх ставало, тим складніше і скляніше ставали їх відносини.

    Ітер волів би йому розповісти, але слова в голові не складалися, і вийшло лиш:

    – Я просто втомився, Моракс.

    Чжун Лі здригнувся від звуку власного імені, проникливо поглянув на хлопця:

    – Ви посварилися з Паймон?

    – Ммм… ні. Але це вже неважливо. Правда не важливо. Думаю, рано чи пізно він би все одно зламався… цей фальшивий сенс.

    Він не може вирватися звідси, не може протистояти божеству, що закинуло їх сюди – навіть, якщо зібрати сили всіх архонтів і власників ока бога, вона все одно могутніше. Тільки в дитячих книжках так зване «добро» перемагає так зване «зло».

    Тому, якщо він не може займатися тим, чим хоче, якщо марна навіть найменша спроба – чи варто взагалі намагатися?

    А якщо не варто – то в чому суть?

    Архонт приклав кісточки пальців до губ в складному, майже похмурому виразі.

    – А як же твоя сестра?

    – Вона… думаю, вона зараз не хоче бути знайденою.

    Можливо, вона теж шукає спосіб вибратися, але не схоже що їй треба допомога, а без неї немає сенсу шукати звідси дорогу.

    А мандрувати по Тейвату… сама думка о перебуванні в цьому акваріумі викликала в цього неприємну пульсуючу клаустрофобію.

    Акваріум.

    Це все акваріум, наскільки б величезним він не здавався.

    Вони частенько називають його мандрівником, і він дійсно тут гість, прибулець, і це місце ніколи не слугувало для нього домом.

    Ітер стрепенувся, коли холодні пальці взяли його за підборіддя. Чжун Лі ніколи раніше не торкався його – здавалося, він взагалі не полюбляв дотики, але цей рух виявився м’яким, ненав’язливим.

    – Мені здається, – Володар Каменю вдивився в чужі вічі, так схожі кольором на його стихію, – ти не знаєш що з собою робити.

    Ітер жалюгідно посміхнувся.

    – Все руйнується. Я думаю про те і про це, але жоден з варіантів не виглядає правильним. Мені подобається… мандрувати, в дорогах раніше був сенс, але зараз навіть це здається нікчемною відмовкою.

    Чжун Лі все ще обережно тримав його підборіддя. Він був вище на цілу голову, і в думках Ітера промайнуло: можливо, весь цей час він хотів розради.

    Хотів і не хотів одночасно.

    Моракс дивився пильно, уважно, і така тоненька струна печалі проходила крізь його погляд, що Ітеру ставало не по собі. Печаль не дозволяла вивернутися, а погляд очі в очі потроху починав бентежити дещо глибоке, про що він раніше не здогадувався.

    – Я допоможу тобі, – погодився Володар Каменю. – Навіть знай мадам Пін спосіб, вона не зможе відтворити прихований підпростір. Ніхто з живих на це не здатен. Однак, я допоможу тобі зайти в існуюче…

    Речення видалося незавершеним, і мандрівник здогадався:

    – І яка ціна?

    Чжун Лі посміхнувся, хоча очі залишалися серйозними:

    – Ти правий. Є ціна. Ми укладемо контракт.

     

    0 Коментарів