Минуло близько двох тижнів після того, як Рамона вмовила детективне агентство допомогти їй у своїй справі. Дівчина прогулювалася вранці перед черговою нудною роботою в офісі, зрідка поправляючи чорний капелюх на своїй голові. Вона любила виходити трохи раніше, щоб пройтися по набережній Йокогами і скуштувати красу морського бризу, що був свіжий вранці. Машину залишала вдома, не бажаючи на ній кататися в годину пік – знаючи своє керівництво – її б змусили поїздити по місту пару разів на день точно. Раніше літо, а точніше кінець травня. Тихо літнього ранку. Ще не піднявся вітерець, і зелене листя не шарудить. Навколо умиротворення. Дівчина гортала книгу, яку нещодавно надивилася в магазині, а сьогодні вже закінчувала першу половину.
На вулиці практично не було людей, крім ранкових спортсменів та собачників, що встають ні світло ні зоря. Забивши на правила, що дуже смішно, адже Рамона працює у правоохоронних органах, вона дістала пачку цигарок, бажаючи закурити. Вона робила так постійно, коли йшла рано-вранці на роботу. І жодного разу її ніхто не зупинив і не вписав адміністративку за куріння у громадському місці. Вдихаючи важкий дим у легені, вона повільно йшла вздовж набережної під умиротворений шум води. Забувши про книгу, замислювалася про майбутні справи та завдання на день, у голові вишиковувався список завдань. Прийти на роботу, попрацювати, поїхати до детективів, попрацювати, поїсти на обід свій ланч, потім знову працювати. Працювати, шукати докази, досліджувати, працювати та ще раз працювати. Звільнитися до десяти, купити поїсти додому, прийти до квартири та сісти за ноутбук. І працювати, працювати, працювати.
— Про що задумалася, безпрізмільна? — виразний чоловічий голос пролунав ліворуч від дівчини, це був Осаму, у всій його «красі».
— Ти чого тут забув, вона від несподіванки смикнулася, покашливаючись, — п’ять ранку.
— Про те ж я хочу запитати й у тебе, — Осаму заправив руки в кишені пальто, кривлячи обличчям, — п’ять ранку.
— Я йду на роботу, — Рамона обдарувала його зневажливим поглядом, починаючи йти, — і тобі раджу йти до своєї агенції.
— Справа мені до роботи, — Дазай пішов слідом, — якщо я буду потрібен, мене покличуть.
— Щастить. — вона викинула недопалок у урну, поправляючи піджак, — Іноді так стомлює працювати.
— До чого це ти?
— Ти ж сам запитав, вона зупинилася, про що я думаю.
— Ти йдеш на роботу, думаючи про роботу, — чоловік хмикнув, — мазохістка.
Дівчина лише демонстративно закотила очі і пішла далі, наче Осаму там і не було. Знову розгорнувши книгу Рамона продовжила вникати в те, що відбувається, ігноруючи детектива. Небагато обігнавши дівчину, Дазай висмикнув з її руки книгу, вивчаючи.
— Кафка, «Перетворення», — Осаму глузливо глянув, — любиш абсурдну літературу?
—Вважаєш перетворення на муху абсурдом? —Рамона спробувала відібрати книгу, але Осаму ухилився, чекаючи такої реакції.
— Чи був він твариною, якщо музика так хвилювала її? — Осаму закрив книгу і простяг її назад.
—Я ще не дочитала до кінця,— Рамона складала книгу у внутрішню кишеню піджака, розуміючи, що дочитати в спокійній обстановці їй не дадуть, як із кишені випав її паспорт.
Дазай був швидше і вже починав розглядати паспорт. Насамперед, він звичайно ж, подивився на прізвище і посміхнувся:
— Звіря — бий, горлянку — ріж, випусти — кров, значить, — він простягнув непотрібний йому папірець назад, — Голдинг. Це вигадане прізвище?
—Мамина. Читав «Володаря мух»?
— Складний і нудний твір, — Дазай відмахнувся, — однофамільці?
— Мій дідусь її написав, — Рамона хмикнула, — а твір дуже нічого.
— Навіщо говорити, що в тебе немає прізвища, якщо воно є? І дуже кричуча.
— Зречись від батьківського прізвища — зрадити сім’ю, — вона прискорилася, дивлячись на годинник, — якщо людина зрікається батька, то її можна вважати безпрізною.
— Слоооожно, — він стомлено простягнув голосні, — Рампо дещо знайшов.
– Що?
— Думаю, він знає, хто буде наступною дитиною.
— Les enfants pauvres… (Бідні діти,) пробубнила Рамона, розвертаючись до напарника, веди в агенство.
– Pas plus pauvre que nous. (Не бідніше, ніж ми.) — відповів чоловік, забираючи дівчину за собою.
***
Дазай знехотя розглядав фотографії можливої жертви, часто відволікаючись на чергову несерйозну дурницю. Йому не цікаво, справи взагалі не мають до цих дітей. Але, він все ж таки не байдужий монстр — жалість, звичайно ж, була присутня. Ацуші бігав туди сюди, збираючи інформацію, питаючи подробиці Едогави і намагався особливо не заважати перед Рамоною. Дівчина, у свою чергу, працювала, вивчаючи досьє дитини.
— Звідки ти знаєш французьку? — він присів навпроти, — М, la poupée? (лялька?)
— Так у дитинстві на курси ходила, вона злобно зиркнула на детектива, Лялька? Скільки ще прізвиськ ти мені придумаєш?
— Скільки потрібно.
— І чому ж лялька? — вона відірвалася від досьє, — Я розумію, безпрізмінна, але лялька…
— Така ж порожня і несправжня, — Осаму мило посміхнувся, виводячи дівчину на емоції.
— А, — вона награно здивувалася, і, так само мило посміхнувшись, промовила, — Imbécile. (Ідіот)
До столу приєднався Ацуші, усвідомлюючи, що він перервав не зовсім милий, на перший погляд, діалог:
— Пане Дазай, пані Рамона,— він звернувся до них,— будь ласка, може, ви не сваритиметеся?
— Хто тут свариться, Ацуші? — дівчина переключилася на тигра, — Просто твій наставник pitoyable et arrogant (Жалюгідний і зарозумілий).
— Який?..
—Я? Жалюгідний? — перервав Накаджиму Осаму, — Та ти що?
— Гей ви, — Доппо, що проходить повз, навис над столом, — у вас є завдання.
— Це він, — Рамона вказала на Дазая, — як ви з ним працюєте взагалі?
— Співчуваю вам, Рамоно.
І як тільки Кунікіда покинув гурт, за столом запанувала тиша. Дазай зневажливо дивився на Рамону, а та, у відповідь, намагалася ігнорувати його ще більше звичайного, приділяючи увагу тільки Ацуші.
Завдяки Голдинг, за батьками та їхньою дитиною-еспером було поставлено нагляд Спеціального Відділу з Справи Обдарованих. А раптом що? Решту свого часу дівчина пропалювала в агентстві, попутно працюючи дистанційно за ноутбуком. Раз на годину, вона вставала, ходила собі за склянкою кави та поверталася за стіл назад. Раз на дві години виходила курити надвір. Дазаю було цікаво за нею поспостерігати, звичайно, щоб докопуватися до людини потрібно більше про неї дізнатися. І її мирне проживання часу перервав телефонний дзвінок. Вона неохоче глянула на екран телефону і втомлено піднесла його до вуха, відповідаючи:
— Алло, — прокашлявшись, промовила вона своїм грубим голосом, так, Анго? Я слухаю.
Осаму нагострив вуха — їй дзвонить особисто Анго? Давно він не бачив його, та й голосу не чув. Хіба його вже виписали? Ой, біса, звичайно виписали, та аварія ж трапилася близько півроку тому. Забувши про своє підслуховування, Осаму закопався у свої думки, як раптом почув щось нове в голосі Рамони:
— Як це, вбили? — дівчина відірвалася від ноутбука, хмурячись, — Кого?
Нове вбивство. Що ж, якщо бути з собою чесним, то на Осаму саме цього й чекав.
— Я зрозуміла, так, — вона стомлено протерла очі від втоми, — так, зараз приїдемо.
Вона скинула трубку і прикрила обличчя рукою, важко зітхаючи:
– Quelle est cette punition pour moi?( Ось за що мені це покарання?)
— І часто ти говориш французькою? — Дазай підійшов до її столу, — М, la poupée?
— Коли хочу, щоб мене не розуміли, — вона акцентувала увагу на останньому слові, — постійно. Очевидно, з тобою це не прокотить.
— А ти як хотіла?
— Ніяк, — вона друкувала щось у телефоні, намагаючись навіть не дивитися на нього, — просто дай мені спокій, gars agité (невгамовний хлопчина.)
– Щось трапилося?! — в офіс вбіг Ацуші, який тільки недавно вирішив поїсти в кафе під агенцією, — я отримав повідомлення.
— Чергове вбивство, дівчина встала з-за столу, Анго попросив нас під’їхати.
— Але, Ви ж поставили нагляд…
— Убили іншу дитину, — вона перервала тигра, — недалеко від сюди, доведеться пройтися, я без машини сьогодні.
– Так, так, звичайно, – Накаджима заметушився, – я готовий. Дазай, а ви?
—Я хотіла б, щоб він з нами не їхав,— відповіла Рамона, надягаючи піджак з капелюхом,— менше мороки буде.
— Це і моя справа теж, — Дазай підвівся на повний зріст, поправляючи плащ, — так що, ma poupéeмоя лялька, я пройдусь з вами.
— Ecoute, ici espèce d’idiot… (Слухай сюди, ти, шматок ідіота…) — Рамона знову перейшла на французьку, підвищуючи на детектива голос.
– Так, – між ними встав Ацуші, – якщо ви не припините говорити не японською, то я … я …. відмовлюся від справи!
Пожираючи один одного поглядом, вони промовили в один голос:
— Ладно, — винно промовила дівчина, дивлячись на Ацуші.
— Відмовляйся, – стояв на своєму Осаму.
– Що? — уже в один голос промовили Накаджима та Рамона.
— Французька, прекрасна мова, — він відмахнувся, знову одягаючи веселу маску на своє обличчя, — гріх не спілкуватися.
***
Прийшовши на місце злочину, вони, на свій подив, виявили абсолютно нічого. Ні поліції, ні спеціального відділу навіть не було виду, що тут когось убили. Рамона відразу набрала Анго, але той, на її подив не відповідав.
—Тут підозріло тихо,— залишивши спробу вп’яте додзвонитися до колеги, вона підійшла до детективів,— для місця злочину.
— Відділ не міг переплутати адресу? — стурбувався тигр.
— Я це й намагаюся дізнатися, — вона набрала Анго вшосте, як у трубці почулося «Абонент тимчасово не доступний», — та що він, знущається? І двадцяти хвилин не минуло з його дзвінка.
Дазай ходив вулицею туди-сюди, роздивляючись будівлі. Знаючи Анго, він не став би так безглуздо жартувати. Час був уже пообідній, але на вулиці, саме на цій вулиці зовсім нікого не було. Окрім них трьох. Осамові це дуже не подобалося.
— Ауч, — раптом за своє вухо схопився Накаджима, кривлячись від болю, — мене щось вкусило за вухо.
—Де? — відвернена Рамона підійшла до хлопця, оглядаючи вухо,— А, у тебе тут комар.
— Я не думав, що комарі так боляче кусають, — він потер вухо, завдяки дівчині,— таке почуття, що у вухо щось залізло.
— Прибери руку, — Голдинг увімкнула ліхтарик на телефоні, заглядаючи глибше.
Осаму ця турбота особливо не була цікава, чи мало, скільки комах водяться на вулиці влітку. Його карі очі кинулися в далечінь, на сусідній будинок. Будинок як будинок— багатоповерховий, покритий склом, для Йокогами, хоч вона й знаходиться на території Токіо, такі будинки в новинку. Осаму помітив, як щось відблискує на даху будівлі і в ту ж мить чоловік кинувся у бік напарників, відштовхуючи їх.
***
Осаму різко смикнувся і прокинувся. У горлі, мов від крику, все пересохло. По темряві в кімнаті чоловік зрозумів, що стояла глибока ніч. Озирнувся — це що, лікарняна палата? Ні, лікарняне крило агентства, точно, як він одразу не побачив? Тільки пригадати, як він тут опинився, Осаму не міг. Вдалині почулися кроки і хтось увійшов до палати, тихо зачиняючи за собою двері. Рамона увійшла до палати, і, побачивши, що Дазай у свідомості, демонстративно схрестила руки на грудях:
— Ти і правда ідіот, – дівчина прокашлялася, а від неї як завжди, несло тютюном,- закривати від кулі собою.
— Ах, як шкода, що я нічого не пам’ятаю, — награно відповів він, — сподіваюся, тобі дуже дісталося?
— Ага, дуже, — вона вказала на його плече, саркастично посміхаючись.
Дазай перевів погляд, і, на свій подив, виявив на своєму плечі бинт. Свіжий. Трохи просочився сукровицею від рани.
—В мене потрапили? — він був не на жарт здивований, — Я цього не пам’ятаю.
—¦ Мабуть ти відбив собі мізки, коли падав на Ацуші, — вона сперлася на край ліжка, — думаю, у бідного хлопчика досі травма.
— А що ти тут робиш посеред ночі?
— Працюю, — вона сказала це, наче було очевидно, — хтось дав відділу не точну інформацію і переплутав адреси. Але не там, не там, не було вбивства. Швидше за все, хтось вирішив зайнятися нами.
— Чи не багато ти працюєш, ma poupée? — незважаючи на те, що його плече різко захворіло, він продовжував знущатися.
— Багато, — Рамона ніби не звернула уваги, — я взагалі-то прийшла подякувати.
— За що ж?
—Якби не ти, Ацуші чи мені славно дісталося б,— вона випросталась, збираючись іти,— я поїду додому, сподіваюся ти в змозі надати самому собі допомогу. Хоча дивлячись на твої шрами, не думаю.
— Так, так,- він відкинувся на ліжко назад, – поки, поки, вискочка.
— Звідки з’явилася вискочка? — Вона розгорнулася, бажаючи дізнатися подробиці.
— Я сплюю, — Осаму накрив себе покривалом і заплющив очі, — тебе тут немає.
— Parfois, tu es mignon. (Іноді, ти буваєш милим.)
– Що ти сказала? — Дазай підвівся, не почувши.
— Спи, Рамона пішла до дверей, може, мізків додасться.
І дівчина тихо вийшла із палати. Дазай ще пару хвилин чув, як вона збирає речі та залишає агентство. Від швидкоплинного спогаду, він усміхнувся.
— А ти не буваєш милою, ma poupée.
Додати до улюблених