Блідий Вампір

Холодні коридори напіврозваленого замку здавалися безкінечним лабіринтом минулого. Стіни, вкриті давніми фресками, пережили багато подій, і немов говорили, хотіли розповісти свою власну історію. Я зазирнула в одну із кімнат, старі дерев’яні двері скрипнули, впускаючи мене в простору вітальню, де колись, приймали гостей з відомих родин, і де тепер панувала лише тиша та запустіння.

Неочікувано звідкись донеслися голоси. Повернувшись в коридор, я пішла на звук, сподіваючись, що це “наші”.

– Ти думаєш, що це так просто тобі зійде з рук? – зупинившись, я оглянула коридор, намагаючись зрозуміти з якої кімнати голоси. Двері напроти були напіввідкритими, тихо підійшовши, я обережно зазирнула всередину.

– Астаріон, ти не знаєш, проти чого ми боримося…

– Що вони тобі пообіцяли? – вампір різко приблизився до чоловіка і схватив його за комір.

– Я…

– Що вони тобі пообіцяли?! – прокричав він, але чоловік не відреагував. Сховавшись за стіну, я завмерла прислуховуючись до розмови. – Відповідай! Що вони пообіцяли?!! – звуки боротьби, хтось намагався вирватися. – Ти згориш у пеклі! – прошипів вампір. Знову обережно зазирнувши до кімнати, я побачила, як Астаріон міцно тримав тіло, що висіло вже над землею. Секунда і він впився зубами в його шию. Кров з артерії полилася по одягу та підлозі. Бідолашний чоловік здригався, не в силах вирватися. Відірвавшись від шиї, окровавлене лице Астаріона розплилося в самовдоволеній посмішці. Він зробив декілька кроків назад і присів на камʼяне перило на балконі, поклавши туди ж і тіло. І коли я побачила обличчя то впізнала в ньому Гейла.

– Чорт, – прошепотіла я, завмерши від побаченого. Вампір витер рукавом своєї мантії кров з обличчя і похлопавши по спині тіло, що наче ще дихало, підхватив його за ногу та один різким рухом викинув його з балкону. З несподіванки, я глибоко вдихнула, під ногами зашаруділо каміння. Поспішно прикривши рот рукою, зрозуміла, що цей звук був надто гучним. Приховавшись за стіною, я затихла, сподіваючись залишитися непоміченою.

– І хто ж там ховається по закутках? – прошепотів Астаріон, хоч від самого початку своєї вистави він знав, що у них був спостерігач. Скинувши з себе закривавлену мантію та колись білосніжну блузу, що зараз була прикрашена розсипом багрових крапель, пішов до дверей. Почувши кроки вампіра, я хутко направилась геть. Та завернувши в наступний прохід, несподівано з кимось зіштовхнулася. Повернувшись, шоковано, відступила назад. Астаріон, з закинутим через плече плащем, хитро спостерігав за мною.

– Вітаю, принцесо.

– Астаріон…

– Що тут робиш? – спитав він, зробивши крок в мою сторону, а я синхронно відійшла назад.

– Шукала вас.

– Нас? Коли це ми з тобою на ВИ перейшли?

– Вас з… – я запнулася, згадавши, як тіло чарівника полетіло вниз. – З Гейлом.

– Хм… – задумався вампір, озирнувши коридор позаду мене. – А він тільки но пішов від мене.

– Справді? – видавила з себе я, намагаючись зібратися, бо розуміла, що він просто так мене не відпустить, треба бути готовою.

– Так, був такий стурбований, – награно сказав Астаріон.

– Ну тоді я піду його шукати.

– Угу… – мугикнув він і схилив голову в бік. В ту ж секунду він зробив різкий крок до мене, притиснувши до стіни. – Та боюсь, що одна ти його точно не знайдеш…

“Він все знає.” – пролунало в голові.

– Чому це?

– Бо ти все бачила, чи не так? – він прищурив очі і оперся однією рукою на стіну поряд з моєю головую. – Не мовчи, – поглянувши на мене яскраво-червоними очима, він немов намагався мене зачарувати. – Відповідай, – продовжував нахилятися надімною, від чого, я виставила руку вперед, поклавши долоню йому на груди, в спробах припинити приближення.

– Лоооріееель… – рочаровано протягнув вампір.

– Я не знаю, що між вами сталося, але це точно був не привід вбивати його, – серйозно прошепотіла я, намагаючись витримати його погляд. – І я впевнена, о після твого зізнання групі, вони не повірять ні в один твій довід і вбьють на місці. Тому тобі прийдеться або вбити мене тут і зараз або сильно постаратися, щоб я мовчала. Бо омирати від рук Лейзель ти точно не захочеш.

Обличчя, яке до цього з цікавістю та солодким очікуванням спостерігало за мною, змінилося, і тепер взагалі нічого не транслювало, він лише невідривно дивився мені в очі. А в якийсь момент, я відчула, як його напір, який я стримувала рукою затих. Він відійшов напівкроку і поглянувши на мене з цікавістю, пішов геть.

Дивлячись йому в слід, я намагалася прийти в себе, та зрозуміти, що тепер з ним робити, поки очі блукали по блідій фігурі вампіра, що поверталася по довгим коридорам до табору.

***

Я завмерла у стіни, а він навис надімною, пронизуючи поглядом, намагаючись почути бажане.

– Відповідай! – я поклала руку йому на груди, намагаючись тримати його на відстані. – Аж настільки? – задавши риторичне питання, він нахилився над моїм вухом. – Що ж я тобі такого зробив? – промуркотів вампір, і тут його рука накрила мою, легким рухом повела по своєму тілу внизу. Проходячись пальцями по його мязах, відчуваючи, як моя серйозність змінюється розгубленістю.

– Я ж всього лиш… – продовжив шепотіти він. – Хотів, щоб ми… – рука зупинилася біля ременю і в той момент я зжала пальці в кулак, щоб він не зміг провести нижче. Відчувши його гарячий, видих, що обпік хрящик вуха, я не встигла зорієнтуватися, як він підхватив обидві, мої руки закидаючи їх собі на плечі, і потім міцно стиснувши мої стегна, підняв вгору, заставлячи обійняти його ногами за пояс. Затиснувши мене між собою та стіною, він поглянув в моє розгублене обличчя. Зустрівшись так близько з його поглядом,  відчуваючи крізь тонку тканину своєї блузи його гаряче сильне тіло, я забула всі слова.

– Ну привіт, принцесо, – прошепотів він, розглядаючи мої очі, і довго не роздумуючи, накрив мої губи своїми. Солодкий, чуттєвий поцілунок запаморочив голову, змусивши обійняти його за шию та впустити пальці в білосніжне волосся. Поцілунок ставав все настирніше, ми немов були дві голодні душі, що не могли насититися один одним. Його руки блукали моїм тілом, пальці притискали шкіру, відпускаючи і стискаючи стегна. На секунду відірвавшись від мене, він хотів спуститися нижче, та я потягнувши його за волосся, змусила тихо видохнути, та посміхнутися. – Не боїшся?

– Досить вже говорити, – прошепотіла я, потягнувшись за поцілунком але він різко відхилився назад. Зустрівши мій незадоволений погляд, він хитро посміхнувся і перейняв ініціативу. Знову чуттєвий поцілунок і моє тіло притиснулося до нього сильніше, бажаючи більшого. Жадібно хватаючи повітря, він сильніше притиснув мене в стіну і відірвавшись від губ почав цілувати обличчя, спускаючись до шиї. Відкривши йому її, я забулася, повністю розслабилася і ловила гарячі доторки його губ і поцілунки. Відчула, як тіло немов здригнулося від пролетівшої думки “вампір” Та нас вже було не зупинити, легкі поцілунки змінювалися наполегливими, пристрастними, знову і знову, я вже зовсім провалилася в забуття, коли гострі зуби стиснули шкіру на шиї, після чого провів язиком вгору до підборіддя, залишаючи багрову доріжку. Відчуваючи як тіло стає зовсім неконтрольованим я зовсім розтанула в цій пітьмі.

Відкривши очі, зрозуміла, що лежу в своєму імпровізованому ліжку із хутра та трави в таборі. На дворі ніч. Піднявшись, торкнулася шиї, підняла руку вище до щоки та губ.

– Сон… – здивовано видихнула я, – Але як… – намагаючись зрозуміти, що відбулося, поглядом блукала по території табору, поки не натрпалила на сидячу під скелею фігуру. Зустрівшись з ним поглядом, я відчула, як в середині все замерехкотіло. Коли в спогадах сплили ті поцілунки та відчуття. Він самовдоволено посміхнувся, немов підтвердужючи, що сам і створив цей сон для мене.

– Пройдисвіт… – прошепотіла я, намагаючись зібрати всі думки до купи. Підтягнувши ковдру, я відвернулася від нього, і накрившись з головою, лягла на інший бік.

***

Дорогою розглядаючи пейзажі скалистих гір, я думала над тим, що нас чекає далі, поки не піймала поглядом фігуру вампіра, що йшов попереду. Згадавши вчорашній сон, я змахнула головою, в намаганнях забути, та з голови не йшли всі ті реалістичні відчуття.

– І чому ж така сумна? – голос поряд повернув в реальність. – Не виспалась? – вампір окинув мене поглядом з голови до ніг.

– Це твоїх рук справа?

– Не рук, моя мила, – він облизнув губи, підмигуючи.

– Зникни.

– Чому така груба, ей, – він хотів торкнутися мого волосся, але я відшатнулася в сторону і вхопила його за запястя.

– Якщо ти забув, то я тобі нагадаю, – нахилившись ближче, прошепотіла я. – Про те що ти накоїв в замку, і твоя брехня про те що Гейл пішов за підмогою може швиденько посипатися.

– Не думаю, що тобі повірять без доказів.

– Хочеш перевірити? – у мене не було сил жартувати з ним в той момент, як його погляд з мякого жартівливого, поступово мінявся на погляд мисливця.

– Я думаю, що ми ще знайдемо спільну мову, – він посміхнувся, а між нами наче іскри летіли. Відпустивши його, я пішла далі та хлопець миттєво мене наздогнав.

– То що ж ти хочеш ? – зацікавлено спитав він.

– Не розумію, про що ти.

– Що ти хочеш за своє мовчання, – я поглянула на нього з недовірою та мовчки продовжувала свій шлях, залившивши його без відповіді.

***

Ми зупинилися на привал, але тривожне відчуття не покидало мене, як тільки ми сюди прибули.

– Потрібно знайти інше місце.

– Що, чому це? – обурено спитала Лейзель.

– Тут щось не так… – і тільки я закінчила, як почувся страшенний гуркіт десь з гори.

– Якогоооо… – питання перетворилося на шок, жахливий стукіт продовжувався і ми побачили як на наш щойно розкладений табір летіли великі брили каміння.

– З гори! – викрикнула Шедоухард тікаючи з тракту в сторону навислих скель. Мить і щось чи ХТОСЬ повалило мене на землю за пару метрів під скелею. Прийшовши до тями, я побачила Астаріона, що нахилившись наді мною ховав мене від мілкого каміння.

– Яка ж ти повільна, дорогенька, – пробормотів він. – Думаю, що нам потрібно забиратися звідси, – він поглянув кудись вдалену. – І як умога швидше.

Піднявшись на лікті, я повернула голову і поглянула в ту сторону куди дивився вампір.

– Пекло! – викрикнула Лейзель. Зі сторони гір до нас бігла орда гоблінів.

– Швидко! – викрикнув вампір іншим членам команди, що переховувалися неподалік. Піднявшись, ми всі побігли в сторону великого тракту, у нас було зовсім мало часу на порятунок…

***

Тяжкий перехід, пастка і синці, головний біль від декількох прильотів каміння по голові та тілу. Більша частина команди вже міцно спала в нашому невеличкому таборі на одній із гір. Місце було затишне та закрите від посторонніх небажаних очей. Домовилися вахтувати по декіліька годин. Обравши місце під великим дубом з якого прекрасно відкривался вся ділянка, я зручно вмостилася, оглядаючи небо. Яскраві зірки приємно миготіли в темному мареві, легкий літній вітер наповнював цю ніч приємною прохолодою. Насолоджуючись спокоєм котрий буває не так і часто, я розтирала руку з забиттям. Знову відкинула голову на дерево і прикрила очі, в намаганнях привести до ладу свої думки.

Через декілька хвилин, мене повернули у реальність чиїсь тихі кроки. Під деревом, поряд хтось сів, навіть не відкриваючи очей, я розуміла хто це був.

– Чого ти причепився до мене? – пробормотіла я, відкриваючи очі та знову оглядуючи табір.

– Переймаюсь за своє дорогоцінне життя яке і так знаходиться в небезпеці через пуголовків у нас в голові, але з таким вартовим нас перебьють ще швидше.

– Маєш щось проти? – він лише мугикнув та відкинув голову назад.

– Добре… – прошепотіла я, відчуваючи, як повітря немов загустіло. Відчуваючи, як думки кружляють навколо нас двох так, що вже ставало тяжко дихати.

– Дякую…  – промовила я, – За мій порятунок.

– То ж… Ми тепер квити?

– Навіть не думай, – повернувшись до нього, я загадково посміхнулася.

– Ти нестерпна! – припідняв брови і мотнув головою, вампір подивився кудись вглиб лісу.

– Ти хотів щоб Гейл в чомусь зізнався…

– Це… Це тебе не стосується.

– Він був одним із нас. Якщо це був хід ради того щоб просто поживитися ти…

– Я не такий дурний, щоб вбивати одного з команди через голод, – роздратовано прошипів Астаріон, підтягнувши до себе ноги.

– Тоді чому?

– То була помилка, я повинен був притягнути його до вас і заставити все сказати, – я кинула на нього очікуючи погляд.

– Гейл доповів ілітидам наше місцезнаходження. Він піддався їхній волі і планував шпигувати і доносити все.

– Що ти повинен був це відразу сказати. Що вони вже знають?

– Не знаю, – я повернулася до вампіра, розгублено подивившись на нього, а в голові сплила його фраза “що вони тобі пообіцяли?”

– Ти думав, що вони звільнять його за інформацію? І хотів сам…

– Ні, – серйозно відповів вампір. – Цього б точно вони не робили. Але було ж щось через що він погодився, – він задумався. – І я досі не можу зрозуміти що ж саме це було, – я задумалась, роздивляючись траву біля своїх ніг. – Я так розлютився, – він на секунду задумався і поглянув на мене, немов сумніваючись розповідати чи ні. – І не зміг зрозуміти, що ми могли б з його допомогою проманіпулювати тими тварюками, – Астаріон піджав губи, невдоволений самим собою. – Вбити його було помилкою, я поступив неправильно.

– Якщо ти розповіси то вони вбьють тебе, – промовила я, знову поглянувши на хлопця, що підняв голову і подивився в небо.

– Я побачив в них це бажання, як тільки розповів, хто я є, – вампір сумно посміхнувся.

– Так… – зустрівшись поглядами, я завмерла, ці червоні зіниці так і гіпнотизували, в памяті згадався той сон, і в момент я неначе знову відчула його душу. Це відчуття викликало незрозумілі, бурхливі емоції десь глибоко в грудях.

– Вибач… – промовив він, немов прочитавши мої думки. Розгублено відвівши погляд, від розуміння що мене так легко прочитати, я відчула як кінчики вух почали горіти. – Хотів лише тебе розслабити, – він посміхнувся і оглянув табір. – Дуже сподіваюсь що скоро це все закінчиться.

– І куди ти потім?

– Я… – він хотів було продовжити але задумався і затих, на лиці повисла тінь смутку і роздумів. Вирівши не придиратися до нього з питаннями, я повернула голову в сторону гір і поринула в вир своїх власних думок.