неповний місяць вже давно освічує зоряне небо. поза містом вогників нагорі стає ще більше і це нагадує одну з тих картин сучасного мистецтва, що декілька місяців тому фелікс бачив у музеї. кожен бачить у цьому щось своє особисте, таємне. таке, чим ділитися зовсім не хочеться. хіба що тихо-тихо на вушко вітрові, який враз схопить таємницю і понесе її кудись так далеко, що ніхто і не дізнається, що то за таємниця була. може, воно й на краще.
поруч чується тихий шерех. ще зелена трава мнеться під вагою досить великого хлопця. втомлений видих, що ледве зривається з вуст, здається таким гучним зараз, б’є по вухах і змушує міцно заплющити очі до тих візерунків, що з’являються разом з біллю.
в цю мить кожний рух здається набагато ширшим, земля твердішою, а трава гострішою, ніж є насправді. почуття загострюютьмя і лезом проводяться по горлу. мабуть, це атмосфера так діє.
— ти там дихаєш взагалі? — шепіт чується біля самого вуха, а очі різко розплющуються. фелікс набирає повні груди повітря й одразу ж видихає його весь, до останньої молекули, до болю в грудях. стискає клапоть трави під руками і, здається, вириває його зовсім. чомусь зараз в нього з’являються сили, хоча ще вранці навіть ковток води давався з превеликими труднощами. — спокійніше, не треба плакати.
сльози на щоках відчуваються не одразу, а лише тоді, коли їх обережно витирають ніжними рухами. увесь цей час фелікс плаче. тихо, непомітно для інших, але не для хьонджина. він помічає все й зціловує солоні доріжки, пригортається до блідої шиї, проводить по ній носом і шепче й шепче, що все буде добре. що вони впораються. що все погане залишиться позаду й забудеться як страшний сон. фелікс хоче йому вірити. і вірив би, якщо б не слова лікаря.
фелікс проводить по траві ослаблими пальчиками і з-під них вилітає купка світлячків. ліхтарики прагнуть дістати до неба й приєднатися до тих яскравих зірок, але сил не вистачає і їм залишається лише кружляти над землею. у кущах неподалік чується голосний спів. цвіркуни не відпочивають навіть вночі. фелікс прислухається і спостерігає. він ще живий, якщо чує і бачить.
— ця ніч може стати моєю останньою, — говорити важко, тихі-тихі слова боляче виповзають із горла, але хьонджин все чує. почув би навіть якщо б фелікс мовчав: настільки добре він вже вивчив його думки.
хьонджин нависає над феліксом, який так жалібно дивиться кудись вперед небачучим поглядом. темні озерця очей старшого наповнюються чимось прозорим і солоним, зовсім не потрібним зараз. перша крапля опускається на маленький холодний носик, вкритий ластовинням, яке потьмяніло разом зі шкірою.
слова не спадають на думку, а перед очима лише розмите обличчя фелікса, яке зовсім не виглядає таким щасливим, як раніше. очі почервоніли і блищать хіба що від сліз, зовсім бліді губи тремтять і сильно стискаються час від часу… синці під очима, мабуть, найяскравіші на його обличчі.
— я тебе не впізнаю, — тихий голос тремтить, слова ледве виповзають із горла.
— я теж.
знов тиша. ніхто не знає, що казати. навіщо вони взагалі сюди приїхали? пам’ятається, фелікс перед смертю хотів побачити зоряне небо, порахувати кульбабки у траві, послухати тихий шелест листя дерев. він розповідав це, а потім сміявся, кажучи про набридливих комах на землі. і от, де вони зараз? лежать у траві десь за містом, тому що втікли через вікно першого поверха лікарні, і востаннє дивляться один на одного. для фелікса дійсно востаннє, хоча ніхто не хоче це приймати. вони не готові втрачати один одного. ще не надихалися одним киснем, не націлувалися під дощем, не належалися в одному ліжку, обіймаючись. якби вони знали, що все так буде, то нізащо б не відпускали рідне тіло, коли це не було необхідним. так багато “б”.
десь поруч самотньо стоїть інвалідний візок. без нього фелікс зовсім не може пересуватися. він взагалі зараз мало чого може і вважає себе безпомічним через це. просить хьонджина залишити його, не витрачати свій час, адже його, виявляється, так мало для життя. але хьонджин не слухає. лише сумно посміхається й поправляє з’їхавший зі схудлих колін плед. фелікс для нього і є життя. в цьому маленькому тільці вміщується цілий всесвіт з галактиками, планетами й сузір’ями. фелікс – ковток повітря, який так жадає хьонджин. останній мак, зоставшийся на згорілій землі. і цей мак зараз лежить, ледве дихаючи, блимаючи через раз, щоб зайвий раз не витрачати сили.
— вибач мені, — шепіт як грім посеред ясного неба. з кожним звуком голос стає все тихішим і навіть вітер більше не чує його. тільки хьонджин може розібрати фатальні слова.
— за що ти вибачаєшся? — залишається остання надія на щасливий фінал…
— я не впорався, – надія розбивається о купу гострого каміння й з дзвіном котиться кудись на дно душі хьонджина. а може, це його серце?
повіки фелікса заплющуються. ті слова стають його останніми.
боляче.
фелікс помирає через три дні. разом з ним помирає й одна половина хьонджина, поки друга сліпо вірить в те, що вони скоро зустрінуться. від справжнього хьонджина не залишається й шматочка.