♡

2018 рік. Серпень.

— Паняночко, ви нічого не забули? — посміхнувся Олег, побачивши, як швидко кохана вибігає з номеру.

— Ну ти спааав! – усмішка з’явилася на її обличчі. — У тебе є дві хвилини, бо Віка і так вже здогадується.

— По-перше, іди сюди, — постукав двічі по її боку ліжка, — по-друге, я кохаю тебе, — тримаючи за руку, залишив поцілунок на її губах.

— І я тебе. Згадую ніч, і тане серце. Що ти зі мною робиш, покидьок? — сміється, рукою перебираючи темне волосся. — Кажи вже, що хочеш, бо я ж ніколи не зможу піти, поки ти на мене так дивишся.

— А я не зможу на тебе так не дивитися, поки кохаю тебе, — обережно торкався її руки, — добре, біжи до себе. Нам дійсно не варто бути під підозрою Віки, — поцілував у чоло.

— Пам’ятай, що ми сьогодні не будемо в самоті. Про наші номери я взагалі мовчу. Я напевно спатиму в себе, але то не точно. Аж раптом викрадеш мене — буду в захваті, — жартуючи, вийшла з кімнати.

«Цьомаю скрізь» — відправляється їй через хвилину від найулюбленішого чоловіка за все її життя. «Ти найкращий. До зустрічі» — відповідає, певно, сильно усміхаючись.

Минуло декілька годин.

— Чи дозволите сісти поряд з вами, Мариночко? — вабить усім і знає, що поведеться.

— Ну не знаю, Олежечко, напевно… — заливається сміхом. — Іди до мене скоріш.

— Ти була неймовірною. Ти завжди неймовірна. Як я радію, що ти у мене є, — дивиться в очі; погляд його, мов чари. — Ні, тобі аж ніяк не треба залишатися з Вікою. Ти мене з розуму звела, тож маєш лишитися поряд.

— Чого це? — сміється знов. — Хто з нас ще кого звів? — друге риторичне питання поспіль. — Навіть якщо це я, то мені не відомо, як ці чари діють, як їх зупинити тощо.

— О, повір мені, я ніколи не захочу, щоб вони зупинилися. Лише подаруй можливість віддавати все тобі, — не зрозуміло, чи то він жартує, чи серйозно. Але для них це не мало значення. В той момент існувало лише їхнє кохання, їхня спроможність любити.

— Дуже дивно зараз чути це від тебе. Це не ти мій коханець, Олег, — ілюзія красивої історії завершена. В мить її очі стали знов сумними та сірими.

— Ти не моя коханка, Марино, не треба так казати.

— А хто я? Дружина твоя? Чи, можливо, матір твоїх дітей? Чи хоча б живу в одною квартирі з тобою? Що? Ні? Шкода.

— Я казав тобі вже разів сто, що… — вона перериває його. Зла.

— Так скажи іще хоч двісті, що від цього зміниться? Вона зникне, ніби її ніколи й не було? Єдине, пов’язане з нею, що мене хоча б не турбує, то кицьки твої. В них душі навіть більш, ніж у неї, — ревнує. Скоріше ненавидить.

— Давай продовжимо в готелі? Зараз всі почують, тоді взагалі будемо розбиратися в декілька разів гучніше, бо ж «Як ви могли таке від нас приховати?»

— Добре, ти маєш рацію. Але цього разу ми розмови не уникнемо, зрозумів?

— Обіцяю. Навіть маю дещо для тебе, що ніколи не казав раніше.

В готелі.

— Кажи, — зачиняючи двері, відразу говорить Марина. — Я не маю намірів довго чекати.

— Мені шкода дитинку. Вона тягнеться до мене і вважає, що я її батько.

— Тож хай ця… пояснить їй, що ти просто дядя, навіть не родич, — зробила паузу: їй стало лячно. — Ти ж їй ніхто, Іваниця?..

— Господи, Марино, звісно! Зупинись, я маю дещо, — садить її біля себе, заспокоюючи легкими торканнями. — Я обрав. Я обрав тебе. В день, коли ми їхали сюди, вона теж їхала, тільки до себе. Вона більш мені ніхто. Я хотів зробити тобі величезний сюрприз, але розумію, що ти зараз лише так заспокоїшся.

— Ти серйозно? — всередині вже вірить, тож видихає. — Олеже, вибач… — його палець на її губах, він не дає договорити.

— Єдиний, хто має провину, то я. Ані ти, ані Лана з дитиною не винні. Але я не можу казати, що сильно жалію. Я зробив їм боляче, тобі теж було зле, я відчув це на собі. Якби я залишився один, то було б інше питання. Не знаю, чи пробачиш ти мені. Я все одно кохатиму тебе. Я покидаю жінок не вперше. І це «не вперше» через тебе. Я залишаю тих, кого не люблю, заради тієї, яку кохаю більш за все. Я знову почав жити, коли в нас все закрутилося. Ти мої крила.

— Олеже… — шепотіла і плакала водночас. — Ти мій, тільки мій, — сидячи на чоловічих колінах, цілувала все його обличчя. Вперше сказала, що він її, без думок про іншу. Тепер він тільки її.

— Я маю в серці місце для тебе, хоча ти вже зайняла частину так точно, не соромлячись цього. Вмру, якщо не одружуюся на тобі. Вибач, що так не романтично і без омріяних тобою гаслів, накшталт «Стань моєю дружиною». Поїхали в РАГС, коли будемо в Києві?

— Та хоч зараз до Києва, аби тільки сказати тобі «Так».

— Зараз не треба. Зараз ми займемося чимось цікавішим, ніж збирання документів для шлюбу, — спіймав її губи своїми. Гаряче, але ніжно. Пристрасно, але обережно. Кохаючи її душою та серцем, лише потім тілом. Вона не відпускала його взагалі, та він теж не рвався з обіймів нареченої. 

Вони.