Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Я програвав цю зустріч сотні разів

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Анотація:

Ах так, всесвітній закон: платинове волосся не закохується в каштанові кучері, які навіть найсильніше закляття не може привести до ладу.

Розмір: міні

Рейтинг: G

Пейринг: Гет

Драко/Герміона

Авторка : cherkayiskru (https://t.me/cherkayiskru)

Бета : aurumka (https://t.me/mecuvo)

Обкладинка: Boyanа Petkova

***

Метушливе Міністерство виром поглинає мене у галерею темно-зелених стін, де панують шум, клопоти та поспіх його працівників.

Я крокував так швидко, наскільки це міг дозволити натовп. Причиною стало волосся, яке я побачив, волосся, що не давало мені спокою вже шість років. А ще я помітив посмішку, яка сниться мені знову і знову.

Не міг повірити, що опинився тут, але вдвічі більше не міг повірити, що побачив її, привида мого минулого, привида мого теперішнього і майбутнього. Я наздоганяю її та вже спокійним кроком намагаюся зрівняти наше взуття, налаштувати стукіт від підборів на один ритм. Вона зовсім не змінилася, лихо, я так близько до неї, що можу відчути запах, який п’янить та спокушає.

— Місіс Ґрейнджер, зачекайте, — якщо хтось попросить мене пояснити, що саме мною керувало, коли я вирішив ось так просто увірватися в її врівноважене життя через шість років, то я відповім, що серце. Бо якби тоді, після закінчення сьомого курсу, я не дав би перемогти холодному розуму, ми б залишилися разом. Чи хоча б трішки щасливішими. Я ніколи на малював нам казкового майбутнього. Це апріорі було неможливим для наших стосунків, які були приправлені занадто багатьма суперечками, сутичками, сварками та перепалками. Але ще в нас була іскра. Ми запалювали її, а потім усіма отрутами цієї планети намагалися згасити. І як в найбільш затягнутій мелодрамі, врешті-решт, навіть найяскравіша зірка згасає.

— Місіс Ґрейнджер-Крам, шано…— у ній, як завжди, вирувало бажання виправити когось, наче в школі. І в цей момент її погляд, який до цього уважно розглядав носочки черевиків, піднявся вгору, звернувши на мене увагу. Напевно, я також не змінився. Волосся, що вона так полюбляла розпатлувати мабуть зі сподіванням зробити наші зачіски трохи схожими, було того самого кольору — бездоганна холодна платина, яка зігрівала її ночами, — ..вний… — Вся її серйозність зникла в момент. — Драко? — Якби не моя зачарованість цією хвилиною, я б пожартував про те, що вона виглядає так, наче  побачила тестрала, але я вже не вмів шуткувати. Тому що мої жарти більше не супроводжує акомпанемент з її дзвінкого сміху.

— Тоді мені краще називати вас Герміоною, — вона сковтнула і ще більше я відчув її напруженість. Здається, кожна клітинка її мозку переробляє те, що сталося зараз, і намагається знайти запасний аеродром для посадки літака тверезості розуму. — Я… Чи не хочеш випити зі мною в кафе недалеко від входу для відвідувачів? — я швидко опустив голову, щоб не бачити її реакції, як боягузливий хлопчисько, в якого б Люціус забрав мітлу на місяць за таку поведінку.

***

— Вперше я подивився на тебе інакше наприкінці шостого курсу. Ти з шумом залетіла до кабінету, і я побачив, що щось було не так. Ти плакала, а це було занадто дивним для мене. Розумієш, я ніколи не бачив, як хтось з моїх знайомих плаче. Я навіть думаю, що вони й не вміють. Це є ознакою слабкості — показати свої сльози, а ти виглядала такою сильною, — як же давно я чекав на момент, в який зможу сказати їй все, навіть не зупиняючись, а вона уважно слухатиме.

Коли я запросив її до столу, допоміг впоратися з кріслом і покликав офіціанта, наче це були події якогось другосортного маґловського мюзиклу, вона відповіла:

— Того дня мені прийшов лист з повідомленням про смерть улюбленого дідуся. Ці декілька речень розбили мене. На жаль, не так сильно, як це зробив ти, — тихо додала вона, наче зробивши укол. Знала, як боляче вкусити. Але я не піддався та продовжив:

— І тоді я зрозумів, що хочу краще пізнати тебе. Другого разу, десь через місяць, я помітив ще одну твою емоцію — сміх. Така посмішка, яку я ще ніколи не бачив. Занадто широка, занадто щира. Дівчата з мого оточення дарували лише миттєву посмішку, але ніколи так не сміялися.

— Але ми все зіпсували, Драко. Скористалися фарбами, що не належили нашій картині, — вона повернула мене до того дня, коли наша перша серйозна розмова принесла біль, хоч і не такий нестерпний, який ще чекав попереду.

***

— Ти ж розумієш, так? — шепіт занадто тихий, алу він пробирається крізь шкіру дівчинки і струмом отруює вени. — Вони нас зламають.

— Вони – це хто, Драко? — запитала вона, хоча прекрасно знала про що йдеться. Це було її особливістю, ще з першої їхньої нормальної розмови. Тоді вперше його слова були хоч для когось не чужими.

— Упередження, — ах так, всесвітній закон: платинове волосся не закохується в каштанові кучері, які навіть найсильніше закляття не може привести до ладу. — Очікування, — ще тихіше сказав він.

— Наші очікування – наші проблеми, — промовила вона практично йому в ключицю і припіднявшись, додала:

— Мені байдуже, Драко. Ось чесно. Я змучилася жити у всесвіті упереджень і незліченних очікувань. Хочу жити, хочу набирати повні груди повітря та щоразу не озиратися назад. Тут працює лише вибір: або ти щасливий, або об тебе витирають ноги.

Мабуть, лежачи тут, схрестивши свої руки та притулившись чолом до чола, вони підписали собі вирок.

***

Я не залишався в боргу ні перед ким, а в неї на це були інші плани. Й хай навіть так, ми програли, вийшли здатися з піднятими руками і, як би сильно не боліло, вирішили розійтися, бо обставини складні, стереотипи древні, а ще тисяча і одна причина, чому тепер не я заправляю їй локони за вухо, чому не вона прислухається до мого серцебиття під час хвороби.

Але ми хоча б перемогли в нерівній битві з упередженнями й часом. Й буде проклятий Мерлін, якщо хтось скаже, що воно цього не коштувало.

— Що б ти сказав мені, якби побачив раніше, якби я не вийшла заміж, якби…

— Я б сказав… вибач, — перебив я.

— Вибач… — лише губами повторила вона. — Я тобі пробачаю, Мелфой, — від мого прізвища з її вуст по шкірі пішли мурахи, бо лише ця манера вимови викликала ті почуття, а колись ми й мріяли разом.

***

Вітер доносить до них бризки води з Чорного озера. Тут пару не повинні помітити удвох, хоча якщо й побачать… Яка різниця?

— Думаєш, Люціус дозволить мені взяти твоє прізвище?

Драко засміявся:

— Він скоріше продасть Менор, Ґрейнджер.

— А я так сподівалася.

— Мені завжди здавалося, що ти захочеш залишити своє, — сказав хлопець, спершись на дерево та дістав пачку цигарок, знаючи наперед, що гримаса огиди вже заволоділа її обличчям.

— Я візьму подвійне, — фиркнула Герміона.

***

Закінчивши наливати вино у наші келихи, офіціант відійшов від нашого столу. Герміона, як завжди, подякувала йому своєю найщирішою посмішкою.

Грав джаз і нагадував мені наше перше побачення в звичайному маґловському кафе.

Неочікуване питання витягає мене з думок:

— Ти колись думав, що все закінчиться так? — добре, що я знаю відповідь напам’ять вже шість років.

— Я завжди був надто раціональний. Але не в цьому випадку. Тоді я щиро та наївно вірив, що у нас вийде. А я так не люблю помилятися.

***

Відірвавши погляд від підлоги, я бачу руку з каблучкою на її талії. Це дужий болгарин Віктор Крам. Він ніжно цілує її в щоку та шепоче щось. Так робив я, допоки все не зіпсував.

— Вибачте, Містер Мелфой. Я не піду з вами випити. І вам слід перестати переслідувати мене.

Тоді вони пішли. Наостанок вона лиш прошепотіла, так, щоб не чув її чоловік:

— Я виросла з тебе, Драко, і прошу лиш одного: не приходити сюди більше.

Я залишився стояти з собою наодинці.

Я програвав цю зустріч в голові сотні разів. Візерунки та образи побачення були настільки реалістичними, що я заплутався в алегоріях, метафорах і власних сумнівах.

Головний годинник Міністерства проголосив другу — мені час повертатися в Мунго.

 

 

 

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь