робота написана до осіннього фікрайтерського з’їзду 2021. ключ “забути парасольку”
– Добрий ве- а, це ти, – Оркід зупиняється на порозі кімнати відпочинку. Вона тільки зі зміни, в приймальні довелося перебрати купу паперів. Останнім часом заявок на співпрацю і лікування безліч. І всім доводиться відповідати мовчанням або тимчасовою відмовою: докторка Каль’цит у відрядженні. Сьогодні Оркід планувала трохи відпочити, не думати про те, що завтра на неї чекають такі самі тортури, тільки розбирати доведеться рахунки і звіти поставок. І, на жаль, не наодинці.
На жаль, бо її напарник, який до того вдивлявся в порожнечу стіни(дивно, зазвичай він читає абощо), хіба тільки почувши її голос, фокусує погляд, вирівнює спину і робить вигляд, що тільки на неї і чекав. Зараз почне питати і розпинатися про те, як добре, що завтра “вони проведуть декілька годин разом за плідною роботою, яка, без сумніву, принесе велику користь їхньому підприємству. І він щасливий, що може докласти руку-”
Міднайт наче у підтвердження своїм словам робить замах рукою, який напевно задумувався як елегантний жест, що підкреслить його думку, але десь на середині запланованої амплітуди п’ясть клинить, пальці, що вони затягнуті рукавицею завмирають, починають тремтіти, і завжди піднесений Сарказ у незвичній для себе розпачливій манері опускає руку і намагається якнайнепомітніше розім’яти її іншою.
– Перепрошую за цей тимчасовий баг в системі, – Міднайт підводиться і прямує до барної стійки. Цю кімнату облаштували під бар і йому подобається, що вона нагадує клуб, в якому він колись працював. Старі часи. І неймовірно добрі. Дорогою він встигає притримати стільчика, щоб Оркід було зручніше сідати, покласти на диван її сумку і повісити поряд її парасольку. Це цікава деталь, яку Міднайт помітив ще у перші їхні зустрічі: Оркід не розлучається зі своєю тонкою парасолькою-тростиною. Міднайт робить це все майже механічно, за старою пам’яттю роботи хостом. Бо тоді він мав прізвисько “Король-демон з Хіґаші”, і король-демон криється в деталях, – Чого бажаєте, ма’ам?
Оркід бажає, щоб її залишили у спокої. Вона бажає посаду креативного дизайнера в модному журналі в Колумбії. Вона бажає не ризикувати своїм життям. Бажає здорові внутрішні органи. І можна оту солодку фруктову штуку. Тільки міцніше. Міднайт з посмішкою додає їй в дайкірі гренадин. Виставляючи склянку зітхає про себе: рука тремтить помітно.
– Що з тобою сталося? – І пані теж це помітили. Негарно вийшло.
– Гадаю, перепрацював, – Міднайт стримується, щоб не відмахнутися ще й фізично, бо тоді його знову заклинить. Як старезного робота. Він довго відкорковує пляшку вина, щоб налити і собі, та виходить у нього це не дуже вправно. Хай дочекається, коли пані капітан піде до себе або по справах. Він ховає вино і виходить з-за стійки. – Але ви не хвилюйтесь, насолоджуйтесь своїм коктейлем.
– Не хочеш мене бачити, так і скажи, – Вона майже ненавидить те, який Міднайт нав’язливий і не в міру оптимістичний. Але ще гірше, коли він намагається вдати з себе, наче йому нема діла, що вона не приділяє йому уваги навзаєм, – Хочеш ображатися – ображайся. Ти і сам знаєш, за що половина бази тебе не переносить.
Оркід допиває свій напій, хапає сумку і, не обертаючись навіть, щоб подивитись на реакцію, виходить в коридор. Це було по-дурному. Але і атмосфера була надто дивна. Зробивши кілька кроків, вона розуміє, що забула парасольку. Халепа. Після таких сцен не повертаються назад.
Поки Оркід стоїть у роздумах, за її спиною м’яко відчиняються двері.
– Ви забули, тайчо, – у голосі Міднайта не звучить образи, лише втома. Рука, права, без рукавиці, вся у темних щербинах і пластинах орґініума, що проглядають крізь шкіру, тремтить.
Додати до улюблених