Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Ґудзик

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Уже кілька тижнів з погодою відбувалося щось дивне — зранку світило сонце, вдень була гроза, а на вечір парило так, ніби земля вирішила повернути всі опади назад за кілька хвилин. От і зараз заходило на те, що мав би бути дощ. Далеко на заході набухали чорно-сині хмари. Час від часу вони виблискували стрімкими стрілами блискавиць й сварились гуркотом грому. Червень доходив до свого логічного завершення.

Перший місяць літа минув фактично непомітно — половину з нього тонка білява дівчина з яскраво-зеленими очима провела в коледжі за навчанням. Навчатися на медика досить складно, але їй подобалось. Як психологи й вчителі зціляють і виховують душі, так і вона мріяла колись лікувати тіла.

Ярослава піднялась сходами із підземки і попростувала через парк. У цю пору він був особливо красивий. Маленький рай в центрі великого міста дихав, співав, надихав на роздуми й сміливі дії. Їй було шістнадцять. Сповнена енергії, щойно закривши останній залік, дівчина поспішала у гуртожиток. В навушниках грала популярна пісня італійського гурту, що в цьому році переміг на Євробаченні.

Дівчині подобалось слухати музику іноземною мовою. Їй фізично необхідно було не розуміти слів, а читати за музикою. В неї з дитинства так — якщо вона розуміла текст пісні, та відразу втрачала будь-яку вартість в очах Ярослави. Їй було важливо орієнтуватися лише не власні відчуття й емоції. Вона боялась колись їх втратити. Так само як колись це зробила її мама.

Мама Ярослави — Світлана була жінкою вічно зайнятою, але привітною. Вона завжди раділа, коли до них в гості приходили друзі доньки. На кожне свято будинок шумів від гостей, а столи тріщали від смаколиків. І мама була в центрі цього гамору. Вона щиро тішилась святковими клопотами й могла годинами підбирати прикраси для сервірування столу або натирати виделки з ложечками до блиску. Це було в її крові.

Ярослава цього не любила. Вона розуміла, як важливо мамі бути в гурті й тому активно намагалась допомагати, але сама для себе вирішила, що коли буде мати свій власний дім — навряд чи буде влаштовувати посиденьки з друзями чи подругами по вихідних.

Минулого року дівчина закінчила дев’ятий клас і замість продовження навчання в школі, пішла до коледжу. З того часу друзів у дівчини стало менше. Значно. Несподіване розуміння того, що поділитись радістю закритої сесії вона може лише з мамою або із своїми одногрупниками, які не надто й хотіли спілкуватися із дивакуватою анімешницею, застигло Ярославу зненацька.

Дівчина різко зупинилась посеред доріжки. Музика в навушниках стихла — закінчилась пісня.

—Дівчино, — долинув до її слуху тихий скриплячий голос.

На лавці сидів чоловік років шістдесяти в ідеально вигладженому сірому костюмі й темно-синій кепці-восьмиклинці.

—Дівчино, — повторив чоловік, — ви виглядаєте спантеличено. Щось сталося? Сідайте, поговоримо.

Ярослава кілька разів моргнула. Музика так і не почала грати — певне, дешеві навушники із Аврори не витримали тяжкої долі й останнє розплутування стало для них фатальним.

—Ви до мене? — перепитала Ярослава, указавши на себе великим пальцем. Вона ніколи не указувала на людей інакше, як великим пальцем. Це був своєрідний жест нейтральної зацікавленості в її розумінні.

—А ви бачите тут ще когось?

Ярослава помотала головою. Чоловік посунувся й Ярослава змогла сісти поруч. Коричнева фарба облущилась й неприємно впивалась в оголені шортами ноги. З-під неї докором для недобросовісних комунальників визирала світла фарба ніжно-піщаного кольору, ніби вказуючи, що істина зовсім не така, якою здається на перший погляд.

—Так що сталося?

—Нічого, — знизала плечами Ярослава, намагаючись триматися осторонь від дивного незнайомця.

—Та ну? — чоловік косо всміхнувся й окинув дівчину прискіпливим поглядом. — Точно?

—У мене таке як не стало друзів, — Ярослава стисла краї футболки тонкими пальцями так, що різнокольорові нігті впились в боки.

—Таке як?

Ярослава кивнула.

—Знаєш, я тебе розумію, — чоловік дістав пачку цигарок з-за пазухи. — Сподіваюсь, ти не проти? От і добре.

Чоловік прикурив, випускаючи тонкі цівки диму з рота.

—Ніколи не любив палити, але знаєш, сам якось почав. Будеш? — він простягнув Ярославі відкриту пачку із запальничкою, але дівчина похитала головою.

—Я не палю, дякую.

—Правильно. А я оце травлюсь.

Вони просиділи в тиші кілька хвилин. Дивний чоловік палив, а Ярослава думала про своє. Коли дівчині набридло сидіти в тиші й вона хотіла піднятися, чоловік раптом схопив її за руку. Дівчина рефлекторно здригнулась й простягла вільну руку за балончиком, але дідок і не намагався нічого робити.

Він просто зігнувся навпіл й відпустив її руку, охопивши голову обома руками. Цигарка стирчала в нього за вухом й тліла, пускаючи попіл на пожовклий комір колись білосніжної сорочки. Лише зараз Ярослава помітила, що ідеальність костюму їй лише здалась і ніяк він не вигладжений, а просто дбайливо носився, сорочка була навіть замала й тканина змінила свій колір й потоншала. Тільки картата синя краватка була відносно новою й виділялась навіть більше за кепку.

Зморщене старістю обличчя скривило гримасою морального болю.

—Я ж не готів палити, правда, — ніби зізнаючись у найбільшому гріхові промовив чоловік. — Я просто… Я утратив усе. Мені нічого іншого не залишалось.

Ярослава кілька секунд отетеріло дивилась на згорбленого чоловіка, а потім мовчки опустилась поруч на лавку.

—Розкажіть, — м’яко попросила дівчина.

Чоловік кивнув, а за мить почав свою розповідь.

—Моїй мамі було десять, коли в село прийшли німці. Вони убивали, грабували, ґвалтували жінок і дівчат, але ніколи не чіпали її сім’ї. В селі почали говорити, що її мати — моя бабуся — німецька шпигунка. Людська лють і ненависть іноді не має меж. Вони забили бабцю каміннями, а маму запроторили до сиротинцю, звідки її так ніхто й не забрав. Усе, що в неї залишилось — це фіолетовий піджак із химерними ґудзиками. З ним вона й випустилась й поступила в університет.

Чоловік взяв, докурив цигарку й підпалив ще одну, обдавши Ярославу новою порцією диму. Десь далеко спалахнула блискавка.

—З ним вона вийшла заміж і навіть відвела нас із братом у перший клас. Хороший був піджак, цупкий. Мені було шістнадцять, коли її не стало. Я — молодший у сім’ї й тому не можу сказати, яких тягот зазнали батько із старшим братом, але чітко пам’ятаю, що коли він одружувався, мамин піджак перейшов його жінці. Брат мав чотирьох дітей: три сини й донька.

Племінниця дуже любила наряджатися в дитинстві й колись мав би настати той час, коли вона б дібралась до піджака. Тоді вже й я одружився, але дітей мати так і не зміг — здоров’я, — він журливо хихотнув і струсив попіл під ноги.

—Світлані було сім, коли вона вперше одягнула мамин піджак. Смішна, мала в ньому вона виглядала химерно, але я все рівно не міг натішитися тому, що піджак перестав припадати пилом — Ірина, дружина брата, не носила його з часів першої вагітності. Мала носила його в школу й він досі був як новий.

Роки летіли, я розлучився. Жінка хотіла дітей, а я не міг їй того дати. Розуміючи, що не можу зробити щасливою кохану жінку, я відпустив її. Через рік Світлані виповнилось сімнадцять і мене запросили на день народження.

Досі пам’ятаю її у тому фіолетовому матусиному піджакові. Ґудзики виблискували в променях осіннього сонця й я не міг відвести від них погляду. Заливистий сміх племінниці був надто схожий на мамин. Вона вся походила на маму. Висока, тонка із русими кучериками, вона виглядала як мама у молодості, на тих фотографіях, де її обличчя хоч і сповнене смутку й журби осиротілої дитини, але ще не займане зморшками, старістю й хворобами. І  я не зміг стриматися.

Чоловік на хвилину запнувся. Його руки тремтіли, а очі застеляли сльози.

—Я закохався у власну небогу, — приречено прошепотів чоловік, не відриваючи тяжкого погляду від обличчя Ярослави.

Він ніби шукав щось у її обличчі. Ніби боявся й водночас хотів побачити осуд або негатив. Але його не послідувало. Ярославі було абсолютно все рівно до того, що було колись давно у незнайомого чоловіка. Вона навіть о кінця не розуміла, чому так і продовжує сидіти поруч, чому не пішла у гуртожиток, а все ще сидить й слухає цю безглузду сповідь.

—Коли я сказав про це брату він розізлився. Дуже. Аж побив мене й заборонив наближатися до Світланки навіть на крок. А я що? Я не міг не наближатися. Я він у неї заняття в університеті. Світланка була старанною студенткою, навіть занадто. Вона часто залишалась після лекцій для того, щоб обговорити додаткові питання чи отримати відповіді на цікаві для неї запитання. А я… Я не міг їй заборонити. Їй був цікавий мій предмет.

Мені це подобалось. Я хотів і водночас боявся цього бажання. Ще через рік я перевівся у інший університет, щоб не ятрити душу. Але на його базі Світланка мала проходити практику з бухгалтерського обліку. Мене поставили відповідальним за практикантів. І тоді, ніби впевнивши самого у тому, що це ні що інше, як знаки долі, я зізнався у своїх почуттях.

Чоловік викинув недопалок й потягнувся за третьою. Його вже добре трусило, але він ніби не помічав цього й продовжував говорити.

—Вона спершу здивувалась й уникала мене, але з часом почала все частіше з’являтися, просити допомогу із таблицями, схемами, хоча я прекрасно знав, що проблем із ними у неї, кращої студентки курсу немає. Ми стали бачитися й після занять. За кілька місяців вона дозволила себе поцілувати. Це помітив мій брат.

—І що? — вперше за тривалий час запитала Ярослава, помітивши, що сама теж сидить зсутулено й жадібно ловить кожне слово, що говорить дідусь.

—Він побив мене. Говорив, що це все через мою нездорову прив’язаність до мами і її піджака. Й що я просто бачу в Світланці заміну матері, — похнюпився чоловік. — Можливо, він і був правий, але я любив Світланку. Щиро любив. І хотів аби вона була щасливою. Тому як чоловік мав поговорити з нею. Пояснити й зникнути з її життя. Тим паче, брат погрожував убити мене, якщо я цього не зроблю.

—Ви сказали їй?

Він похитав головою.

—Ні. Я не встиг. Їй все розказала Ірина. Вона сказала, що я просто хворий на голову чоловік, який має такі ж хворі схильності й мене необхідно лікувати, бо я схиблений на маминому піджакові. Наступного дня Світланка порвала зі мною. Вона прийшла на кафедру, зірвала з плечей той самий фіолетовий піджак і з криком: «Якщо він так тобі важливий, забирай і щоб очі мої тебе більше не бачили!». Потім розвернулась і пішла.

Ярослава здригнулась, коли загриміло прямісінько над головою. Подув холодний вітер — наближалася злива.

—Вона пішла, а я так і стояв не в силах зрушити з місця. Біля ніг лежав матусин піджак, в голові лунали її останні слова, а перед очима стояло її заплакане обличчя. Коли я прийшов до тями, то схопив піджак і кинувся слідом, але уже було пізно — Світланки й слід простигнув. Тоді я й помітив, що на піджакові не вистачає однієї пувички. Ця історія набула розголосу. Мене звільнили й запроторили до психіатричної клініки за нездоровий потяг і протягом більше п’яти років тримали там, а після ще більше п’ятнадцяти я шукав її, мою Світланку.

—Навіщо? — видихнула Ярослава, їй дійсно була цікаво історія незнайомого чоловіка, який мабуть був значно старіше, ніж виглядав на перший погляд.

—Щоб дізнатися нащо вона відірвала ґудзика, — знизав плечами чоловік.

—І все?

—А потрібно щось більше?

—Не знаю. Не хочу засуджувати чи говорити щось не те. Ви мабуть багато пережили.

—Не буду заперечувати, — погодився чоловік й сумно всміхнувся.

—То ви знайшли її?

Чоловік хитро всміхнувся й похитав головою.

—Ні. Коли мене закрили, забрали абсолютно всі речі. Я ледь встиг відірвати бодай ґудзика від піджака й заховати в білизні. Номеру її я не знав, за минулою адресою проживали інші люди. По факту, я думав, що назавжди втратив її.

—Думали?

Чоловік схвально кивнув.

—Щось змінилось?

—Передавай вітання мамі, зірочко, — тільки й сказав чоловік, а потім підвівся й попростував геть й більше не відзивався на слова Ярослави.

Лише коли зсутулена спина старого зникла з виду, дівчина торкнулась талісмана — химерного ґудзика на яскравій нитці й завмерла: «Передавай вітання мамі». Вона все зрозуміла.

Пролунав ще один розкат грому й листям зашелестіли великі краплі наче сльози її батька, якого вона ніколи до сьогодні не бачила.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Коментарі на “Ґудзик



  1. Фінал став тим самим громом серед ясного неба, от ніби вже й розумієш, що так просто ця історія не закінчиться, але у вас вийшло вразити навіть сильніше. Дякую велике за роботу, це був досить цікавий досвід! Ніколи не перестане повторювати, що оріджинали варті ознайомлення