Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Історія кохання

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Все почалося на початку весни,Юнгі не пам’ятає чисел,не пам’ятає часу,його це не колишить. То була прохолодна весна,з її вічними перепадами настрою і погоди,з холодним вітром і ментоловим запахом сигарет. То була юність,що зараз засіла десь у пам’яті і іноді згадується як часи радості. В той час,ще коли і школи хлопець не закінчив,він жив у місті що знаходилося біля моря. Гарне таке,невелике і не туристичне. Людей там набиралося дай Бог до тисячі. Після складної зими що ці люди пережили у вічній мерзлоті,вони раділи і градусу тепла. То було правда щасливий час для юних людей.

Вдягнувши легку вітровку для холодного вітру Юнгі рушив на берег моря. Для нього немає зараз часу,він просто живе від дня до дня. Йому набридло це,осточертіла робота,школа і екзамени що вертілися чомусь на носі,хоча по факту здавати він їх буде тільки у наступному році. Видихнувши пар,він зітхнув від холоду,що окутав його повноцінно. Зрозумів що повертатися до дому буде зовсім лінь,хлопець відправився до планованого місця. На небі тільки починався схід сонця,небо в другій частині залишився таким ж темним з повним місяцем. Зорі все ще танцювали з сонцем,хоча ще декілька хвилин і великий промінь освітить їх що вони щезнуть хоча б до ночі. Прохолода дула у лице і розгоняла сонливий стан Юнгі,той прокинувся зовсім недавно,проспавши максимум години дві – три. Штовхаючи камінець який попався невдачно під ноги,парубок дивився на домівки що ще сплять,його місто не хвалиться багатоповерхівками,тут максимум декілька панельок на п’ять поверхів і то більш у центрі,якщо його можна так назвати. Вітерець гойдав дзвіночки що висіли біля крамниці. Пташки почали підспівувати і прокидатися. Йдучи по тротуару вздовж клумби,він побачив кота що пригорнувся на лавці і спокійно спав. Посміхнуашись хлопець дістав пачку з цигарками і запальничку,один спалах,другий,третій. Холодний вітер тушив той несчасний вогник і Юнгі не витримавши зупинився і прикривши руками сигарету все ж таки добився свого. Легкий дим змішався з прохолодою і той запах стояв у носі ще не один рік. Не вперше і не в друге Юнгі вибирався на вулицю так рано,він завжди ходить до моря при цьому обов’язково викуривши одну сигарету. Це чи традиція,чи просто сум,що йде з ним надто довго.

Діставшись місце призначення і докуривши,він сів на холодний пісок. Йому абсолютно начхати на своє здоров’я, він давно так робить і вже не хворіє кожний раз. Виникає питання…а навіщо то йому? Зустріти схід сонця? Чи просто прийняти у груди цю атмосферу? Якби. Справа вся у хлопці що приходить до нього кожен раз як Юнгі сидить на тому березі. Це як данне,не змінити більше. Хлопець той для п’яти ранку надто веселий,надто бодрий,просто надто. Юнгі на його фоні просто камінь без емоцій,рухів і інших фізіологій. Їм по сімнадцять і вони по своєму щасливі. Хосок,той що “занадто весь”,намагається ловити щастя від усього,в його житті повинен бути лише позитив,лише він…А Юнгі щасливий поряд з Хосоком,він щасливий від того як Хосок посміхається,як танцює,як дивиться Юнгі у очі і так тихо каже його ім’я. Це так заворожує і розбурхує. Вони разом зустрічають сонце,м’яко вітають його з новим днем. Хосок кутає Юнгі у обіймах бо той знов надто легко одягнутий,може то навмисно? Юнгі не знає відповіді,він не знає що відчуває і що йому робити коли в один із дней Хосок поїде з їх міста.

Юнгі не злиться,не плаче, бо знав що Хосокові тісно в їх городі. Його тут не розуміють,не розуміють і його потенціал у танцях. Його і не хочуть зрозуміти і переконати залишитись. І Юнгі не хоче,йому навпаки легше що його близька людина їде до Америки,хоч це і ну дуже далеко,але головне щоб він був щасливим. А Хосок обіймає слухаючи Юнгі і сльозами щоки покриває,так посміхається що скули скоро тріснуть точно. Їм всього вісімнадцять і у них скоро екзамени,а у когось вони зовсім не в їх країні і їх це не засмучує. Весь час який залишився до поїздки вони провели разом. Ронок вітали на берегу моря,обід проводили у когось з них дома,бо вже починає жаріти,ввечері ходили гуляли та читали один одному книжки…а ніч зустрічали в обіймах. Хосок навчив Юнгі спати,навчив посміхатися і трохи танцювати. Мати Юнгі обожнювала того задорного хлопця що постійно посміхається і дякувала йому за те що вчив Юнгі банально жити, сам Юнгі звичайно ходив фирчав і казав мов “та я і так вмів жити”,але дивився на матір і посміхався трохи. Бо розлуку батьків так і не пережив нормально. Бо минуле так і переслідує його і нагадує ті крики,сори і обвинувачення батька про те що Юнгі винен в їх проблемах. Хосок знав все, абсолютно все, він бачив і сльози Юнгі що той лив коли розповідав про все і бачив його шрами на зап’ястях, він бачив і лиш обіймав сильніше. Хосок був променем що освятив Юнгі шлях до нормального життя. Хосок був повноцінною любов’ю тихого Юнгі. Час минав просто швидко,просто нереально швидко. Почався травень і Хосок їхав до аеропорту. Юнгі сидів поруч з ним,вони ділили можливо останні години разом слухаючи одну й ту ж пісню через навушники. Хосок дивився у вікно роздивляючись новий горизонт,він тут ніколи не був тому так цікаво. Юнгі дивився на Хосока,йому було не боляче,просто неприємно на душі, таке відчуття що його розламали і одну частину просто викинули. Зупинка,аеропорт,невеликий страх і тремтіння рук і ось,черга на посадку. Хосок дивиться у очі Юнгі,такі дивовижні і чарівні,в його ж очах сльози. Юнгі перший обіймає Хосока поки той плаче кудись у районі плеча Юнгі. Вони щасливі коли знаходяться поряд,але допоки це кінець. Обіймаються надто довго,надто сильно,все знов ж надто. Хосок дивиться і надивитися не може,йому сумно до болі у серці. Юнгі дістає з карману вітровки підвіску,таку барвисту з квіткою у середині а навкруги бусики з ім’ям “Yoongi”,та й каже що подарунок це. Хосок дивиться на цю красу і сльозами ще більше щоки покриває,він усміхається і каже що обов’язково збереже її і буде постійно носити її. Юнгі мовчить що це парна підвіска і на ньому такий же тільки з ім’ям Хосока,його щоки трохи покриваються багрянцем і усмішка більш кріпне на обличчі. Вони обіймаються на останок і переконавши нарешті Хосока Юнгі просить йти його до кінця і ні в якому разі не здаватися. Це останні слова що були сказані Юнгі Хосокові,той у відповідь сказав лише “Юнгі,дякую,без тебе я б не сяяв так ярко. Ми обов’язково зустрінемося “. Вони розлучилися мабуть назавжди,бо не мали ні телефонів,ні номерів один одного. Їм було вісімнадцять і вони плакали від щастя мабуть.

Ось і Юнгі вже двадцять вісім стукнуло,він не курить вже давно і схід сонця на берегу море не зустрічає. Це все юність,не більше. Перефарбувався у пепельний блонд, радів перший час,зараз звикся. Поїхав він у Сеул,працювати,знаходити себе можливо,закрити ту викинуту частину…Дев’ять років у цьому місті просто зникли,ніби їх не було. За цей час добився кар’єри у менеджменті, не його то зовсім, але гроші дає і то добре. Відносини будував,пробував зі всіма,життя неочікуване і має багато можливостей. Так і залишився поки один,не знайшов ту людину яка потрібна. Але знайшов друга,начебто. Того звали Джин,розуміючий хлопець,їх відносини будувалися лише на цьому. Юнгі поважав Джина,той у свою чергу поважав Юнгі і це все. Зустрічаються чисто поговорити і випити,обсудити який в них босс бридкий, чому затримали зарплатню,чому сучасний всесвіт такий складний і чи виходить в них все у романтичному плані. Більш молоді колеги кажуть що вони ведуть себе як бабці яким вже скоро помирати,а не як чоловіки у яких ще все життя попереду. Ті дивляться на них і починають читати мантру про те що як пізнають їх вік то зрозуміють. Із тої молодості залишилася лише підвіска з ініціалом частиці душі Юнгі та й спогади. На вулиці вже осінь така холодна і дощова. А Юнгі білет у свій рідний город бере,та й заяву на відпустку боссу дає. Той звісно кривиться,питає куди Юнгі зібрався,а хлопець чесно відповідає що додому,мати провідати. Начальство розуміючи киває і тільки у думках під дупу його викидує з того кабінету.

В його містечку тихо порівнюючи з галасним Сеулом. Знайомі зустрічають його по дорозі і питають як у нього справи,Юнгі посміхається і відповідає одне й теж “все добре, от приїхав мати провідати,а у вас як? Біда напевно,хай щастить тоді. Так,так,передевайте і від мене привіт” і йде далі. Спогади випливають із голови і скрізь находиться Хосок. Зітхання лунає тихо,вітер піднімається сильніше,а Юнгі кутається у шарф все хутчіше. Ще декілька метрів і він буде вдома,це приносить радість. Він і справді навчився жити,Юнгі згадує як мати постійно це повторювала і дякує Хосоку кожний раз. Юнгі підходить до будинку, здоровається з дідусем що мабуть переживе всіх тут взятих і стучиться у двері. Відчиняють йому через хвилини дві і одразу налітають з обіймами і усмішкою,мати питає банальні питання по типу “Чого не подзвонив, я б зустріла” або “Господи,ти ж такий худенький в мене,ти взагалі їсиш?”. А Юнгі лише усміхається сильніше,йому приємно повернутися додому, в місце де він виріс,місце де він вперше покохав…Жаль лиш тільки відпустив те кохання.

“Так хутко проходить осінь,так тягнуться довго зими”

Хлопець їде знов додому лише на різдво,він сидів у офісі всі праздники,але зміг вирватися до рідної матері хоча б на останнє свято. Джин же знайшов собі партнера любого,той хоч і молодший за нього на років п’ять не менше, але кого це хвилює у прогресивному майбутньому? Разом проводять свята,відпочивають он у Японії. Юнгі не заздрить, правда,йому просто сумно що він один. Нарешті добравшись до будинку,він обійняв матір,поговорив з нею і не витримавши слабкість завалився спати. Сни ніяк не давали спокійно відпочити,навіть музика не допомогла. Розплющивши очі він побачив ще повну темноту за вікном,не дивно для січня місяця,хоча дещо прикро. Хлопець вирішив не втрачати час і вийшов прогулятися. Холодний вітер дунув у лице,що парубок поморщився від неприємного відчуття. Пар спокійно виходив через кожен видих,вітер забирав його у свій танок і доводив до невидимості. Стовби з фонарями легко світили через один,чим погано освітлювали шлях. Але Юнгі знав той маршрут напам’ять. Город спить,тихо сплять і зірки,сонце навіть не хоче поспішати вставати,все таке чарівне. Прийшовши до берега, Юнгі почав дивитися у даль,так приємно на душі. Відчуття ніби щось повертає палітру кольорів з юнацтва. Сніг потихеньку падає на землю і лід,на самого Юнгі потрапляє поки небагата кількість сніжинок. Хлопець так закохався у цей вид,що не відволікається на довкілля, аж поки його долонь не беруть чужі теплі руки. Юнгі повертає голову до об’єкту інтересу і бачить Хосока. Той дмухає на долонь Юнгі щоб хоч трохи зігрити її. Сльози самі по собі починають литися з очей,Юнгі не відчуває їх і зовсім не контролює. Хосок підіймає погляд на хлопця і посміхається так щиро і ніжно.

” – Я ж казав що ми зустрінемося знов,Юнгі ” – тихо лунає з вуст Хосока,він витирає холодні сльози на щоках Юнгі і обіймає того так міцно як тільки може. Серце палає у танці любові.

Вони дивляться один на одного і насолодитися не можуть,вони цілуються як і давно хотіли,в них купа слів і почуттів, але говорити не треба,все і так видно.

Вже потім вони прийдуть до матері Юнгі,а та тільки з радістю прийме його до їх сім’ї на святкування. Потім вони будуть казати стільки слів один одному. В них тепер є час. Їм по двадцять вісім і вони по справжньому щасливі.

” Я ніколи не стану частиною великих історій,і пускай сонце втопиться у морі,десь там за будинками”

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь