Ідеальна теорія

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Короткий опис:

Мрійниця та експериментаторка Соля знаходить в інтернеті інструкцію для створення машини часу, та дивом опиняється у майбутньому. Вона закохується у дівчину Емму, яка у 2070-у році прихищає її у себе вдома та погоджується допомогти. Чи відповість Емма взаємністю, та чи зможе Соля повернутися назад у минуле?

Від авторки:

Бажаю приємного читання!

Ілюстрація дівчат: https://twitter.com/aniteaart/status/1530687614914908160

Фантастика та вигадка абсолютна, нічого правдивого та наукового в тексті немає.

Я не приймаю жорстку критику щодо своєї розповіді, будь ласка, не пишіть її.

 

Дзвін у вухах. Відчуття невагомості. Перед очима миготіли тьмяні фарби. Їй здавалося, що світ завмер, аж допоки чийсь чужий голос не вирвав її у реальність.

— Чому ти без маски? Гей, ти жива? Йти можеш?

У скронях нестерпно пульсувала кров, а в роті був присмак пилу. Дівчина розплющила очі, навкруги було сіро та тьмяно. Хтось нависав над нею і щось говорив, але вона не могла сконцентруватися на жодному слові.

— Вставай, я не знаю, що з тобою, але тобі не можна тут залишатися. Тим паче без маски.

Дівчину насилу поставили на ноги. Хтось закинув її собі на спину і кудись поніс.

— Яка ж ти важка, — бурчав незнайомець.

Вона не розуміла куди та звідки її ведуть. Голова паморочилась, неприємно нудило, а до цього ще й кидало то в жар, то в холод.

«Гарячка?, — намагалась зрозуміти свій стан дівчина. — Але зараз літо, коли я встигла… Ох, чорт…»

Щось неприємно запищало, а потім її кудись штовхнули, і вона впала на підлогу без тями.

 

***

 

— Пульс є.

— Може, швидку?

— А платити ти будеш? Я принесу нашатир.

Дівчина поволі прийшла до тями. Вона лежала на підлозі, а під головою було щось підкладено. Приміщення було доволі темним, незважаючи на декілька джерел білого світла. Але судячи із ситуації вона перебувала у чийомусь будинку. Вона помітила дві людські фігури перед собою, а коли нарешті сфокусувала погляд, то побачила, що це були хлопець і дівчина. Ті були доволі молоді, можливо, приблизно її віку.

Хлопець сидів поруч із нею. Він був худорлявий та русявий, а його усмішка із гостренькими іклами, які трохи стирчали, додавали його зовнішності грайливості. Дівчина стояла трохи віддалік, взявшись у боки. Вона була такої ж статури, як хлопець, хіба що трохи тендітніша за нього. Чорне пряме волосся вище пліч обрамляли її обличчя, на контрасті роблячи колір шкіри ще бліднішим, ніж він був насправді. Темні тонкі брови були стурбовано насуплені, а акуратні губи підтиснуті.

— О, отямилася, — сказав хлопець. — Гей, ти чуєш мене?

Відповідь він отримав не одразу, але, зрештою, побачив стверджувальний кивок.

— Фух, жива, в адекваті. Як тебе звуть? — спитав незнайомець, поки незнайомка продовжувала мовчати.

— Соля, — видавила із себе дівчина і болісно схопилася за голову, додаючи: — повне Соломія.

— Слухай, Еммо, — звернувся хлопець до подруги, придивляючись до Соломії, — у неї якийсь датчик у голові, подзвони до служби підтримки медичного центру.

— Я не хвора, — пробурмотіла Соля, — не потрібно допомоги.

— Це схоже на нейростимулятор, такими зазвичай полегшують деменцію, — проігнорувала її дівчина, яку хлопець назвав Еммою.

— Я не хвора, я… Ой! — Соля знову схопилася за голову.

— Здається, ця штука тобі не дуже допомагає. Зачекай, — мовила Емма, і присіла навпочіпки поруч із Солею.

Вона обережно торкнулася приладу на скроні дівчини, і, підчепивши його нігтем, відклеїла від шкіри. Соля сіпнулася й замотала головою, намагаючись прогнати неприємні почуття. Через декілька секунд дзвін у вухах пройшов, як і гидотна пульсація в скронях, що спричиняла нудоту. Вона якийсь час сиділа мовчки й дивилася навкруги, а потім її очі раптово округлилися.

— Який зараз рік? — схвильовано запитала вона.

— Може, одразу до божевільні? — запитав хлопець, чийого імені Соля ще не знала.

— Святе, будь-яка примха за ваші гроші, — закотила очі Емма.

— Зачекайте! Прошу, скажіть, який зараз рік, — благала Соля, склавши разом долоні.

— Добре, це якась люта дурня, — засміявся Свят. — Зараз дві тисячі сімдесятий рік.

— Сімдесятий? — здивовано витріщила очі Соля, а потім тихо додала собі під ніс: — Я потрапила на п’ятдесят з гаком років вперед?

— Що ти там бурмочеш?

— Я… Я з дві тисячі п’ятнадцятого.

— Чого? — втрутилася Емма, з великою недовірою ставлячись до дівчини. — Що за маячня? 

— Я кажу правду.

Емма гмикнула, піднімаючи одну брову: — То доведи! Правду вона каже, ти диви.

— Я не знаю, — розгубилася Соля, бігаючи поглядом по незнайомцях, — спитайте мене щось.

— Так не цікаво, уся інформація є в інтернеті.

— Телефон! У мене є телефон!

— Телефон? Ну, якщо називати за олдскулом, то в мене теж є, — потрусив якоюсь тонкою матовою пластиною хлопець.

— Святе, це ж як ти її так ніс, що вона не відстрілює хто і де знаходиться?

— Я тут взагалі ні до чого! Я її знайшов уже такою, — захищався той.

— Я покажу фото! Зараз!

Соля дістала із кишені телефон, зайшла у галерею, та розгорнула екраном до Емми та Свята.

Дата змінення файлу 07/05/2015

— Нічого собі раритет, тільки-но глянь! — здивувався хлопець, вдивляючись.

— Ну, по-перше, властивості файлів можна змінювати. По-друге, такий телефон можна купити на будь-якій барахолці.

— Та такий хіба що в музеї-барахолці, — хмикнув Свят, кепкуючи.

— Але в мене всі фото цього року. Три тисячі фотографій. Ви думаєте я б змінювала стільки файлів для того, щоб над кимось пожартувати?

— Я можу тобі нашвидку написати програму, яка буде редагувати файли за певним алгоритмом, — починала дратуватися Емма. — У тебе є остання спроба, або я дзвоню в поліцію.

— Оу, пристрасті розпалюються! — протягнув Свят.

— Покажи свій ID, — сказала Емма.

— У мене немає айді. Можу паспорт, — вона дістала його з іншої кишені й простягнула Еммі.

— Це ще що таке?

— П-паспорт…

— Ти ба! Я такий у діда бачив! — ахнув Свят.

— Нумо кажи свої дані, — насупила брови Емма і розкрила паспорт-книжечку, швидко пробігаючись очима по рядках. 

— Мене звати Соломія Котик, мені двадцять три роки, — почала нервуючи дівчина. — Народилася у Києві.

— Я в шоці, — широко розкрив очі Свят, дивлячись у чужий паспорт.

— Що там? — спитала Соля, схвильовано заламуючи пальці.

— Я вперше бачу людину у якої таке ж дурне прізвище, як в Емми! 

Соля спантеличено витріщилася, а потім ображено звела брови.

— Нічого у мене не дурне прізвище.

Свят так голосно засміявся, що Еммі довелося роздратовано закрити вуха руками.

— А от фотка гарна! — оцінив хлопець.

Фотографія дійсно була хорошою. Соля кожен раз зазираючи у паспорт не могла натішитися, що, на відміну від багатьох інших, має гарну світлину. В день фотографування її волосся гарно вилося акуратними світлими руденькими кучерями, хоча вона нічого з ним не робила. Навіть проблемну шкіру, яка їй час від часу докучала, не довелося тоді фотошопити.

— Який же ти дурень! — пирхнула Емма.

— А яке в тебе прізвище? — поцікавилась Соля.

— Ооо, — затягнув Свят.

— Стули писок, — тицьнула в нього пальцем Емма.

— Добре, добре, — сама потім розкажеш.

Емма мовчки дивилася на дівчину, не зводячи погляду, а потім підійшла до комп’ютера і взялася щось швидко друкувати на клавіатурі.

— Не викликайте поліцію! І швидку теж! Прошу, повірте мені, я кажу правду, — рознервувалася знову Соля.

— Я нікого не викликаю. Я хочу дещо перевірити, — відповіла дівчина, не відриваючись від монітора. — В якому році ти вступила до універу?

— Я не вступила… Точніше, я хотіла, але не склала екзамен на бюджет.

— Що ти робиш? — тихо запитав Свят, підійшовши до Емми.

— Якщо ця бісова мандрівниця у часі не бреше, то вона має бути у базі абітурієнтів чи типу того, — пошепки відповіла Емма.

— А нащо ти тоді полізла у даркнет?! Це не така конфіденційна інформація.

Емма невдоволено шикнула, відштовхуючи Свята від себе й тихо забурмотіла, гортаючи файли.

— Соломія Котик, м. Київ, рік народження тисяча дев’ятсот дев’яносто другий… — вони втупилися в екран, а потім різко підняли очі на Солю. — Якого біса?

— Та ну, не може бути, — зашепотів Свят, — хіба не чимало однофамільців та тезок?

Емма попросила Солю покрутитися, щоб порівняти з кількома фото. У відповідь та стурбовано насупила брови, але прохання виконала.

— Бля-я-яха, — протягнув Свят. — Це просто неможливо! Може, це її бабця?

— Щось вона надто схожа, щоб це була бабця.

— Якась дурня, — дивувався Свят, — це певно фотошоп і підробка.

— Ти не бачиш шакальну якість фото? Розмите усе. Тут навіть немає кодів, щоб дані можна було зчитати. На документах мають бути якісь водяні знаки. Воно старезне.

— І що ми будемо робити?

— Я займатися своїми справами, ви робіть що хочете, — знизала плечима Емма і закрила вкладку. — Це ти її притягнув, ти й розбирайся.

Свят закотив очі.

— Тобто ти з минулого? — ще раз уточнив він у Солі.

— Виходить, що так.

— Фантастика! Буквально! А як ти, взагалі, це зробила? Я не знаю наскільки це законно не повідомляти про тебе у поліцію, але я хочу знати все. Хоча хвилюватися про закон, знаходячись поряд з Еммою це те ж саме, що ходити в медичній масці під час загострення пилюки.

Соля не розуміючи поглянула на нього.

— Ну, типу, безглуздо. Маска, — Свят зобразив руками медичну маску, — коли загострення вона не врятує… Ой, та пофіг, — махнув рукою він, бо Соля все одно б не зрозуміла. — Розповідай, що ти накоїла!

Дівчина вагалася, обираючи правильні слова, але потім все ж таки розповіла.

— Мені завжди було цікаво дізнатися, що буде в майбутньому. Я багато читала про машину часу та подорожі крізь всесвіти. Одного разу я знайшла інформацію, що це можливо і для цього є особливий спосіб.

Емма зі Святом дивилися на неї, як на пришелепкувату, але не перебивали.

— Знайшла нейростимулятор, налаштувала на певні частоти. Ви ж знаєте про теорію, що ми використовуємо свій мозок не на всі сто відсотків? Тобто, якщо йому допомогти, то можна досягнути більшого потенціалу. Наприклад, розширити свідомість.

Помітив, що співрозмовники налаштовані не вороже, вона вже більш розкуто розповіла їм свою історію. І хоча Емма не давалась взнаки, вона уважно слухала, чіпляючи нюанси того, що сталося.

— Звучить як цілковита дурня, — розтягнув губи в усмішці Свят, — мені подобається, продовжуй.

— Загалом це все. Я не думала, що щось вийде. Я пам’ятаю як налаштовувала частоту за датчиками, запустила прилад, а потім туман і… ви.

— Так, а де ти взяла цю штуку? Це той самий пристрій? — Свят тицьнув пальцем на маленький механізм, який Емма зняла зі скроні дівчини.

— Тільки не кажи… — почала Емма.

— У даркнеті.

— Ой, бляха, — закрила обличчя руками вона.

— А це хіба не в медичних цілях використовується? Чого не можна просто так купити? — запитав Свят, звертаючись до Емми, але та лише знизала плечима. 

— У тих, що з даркнету сильніша дія, або трохи інша, — відповіла Соля. — Я в цьому не певна, але чула хтось прошарений використовує як наркотики.

— У вас вже були такі штуки? Я думав це наша тема, — здивувався Свят, а потім звернувся до Емми: — пам’ятаєш кілька років тому заборонили якісь нейростимулятори чи штибу того, бо це був дуже доступний електронний наркотик? 

— Егеж, тільки от виробництво було таке велике, що вони досі десь є в даркнеті, але вже не такі доступні, і значно дорожчі. Я пам’ятаю як цими штуками була засипана підлога на усіляких рейв-вечірках. Хоча це був засіб проти головного болю, але ніхто чомусь не подумав, що можна викрутити силу дії на максимум і використовувати їх інакше.

— То виходить ти наркоманка-дисоціативниця, яка переборщила з дозою, — знову повернувся до Солі Свят.

— Ні! Я хотіла лише спробувати теорію про переміщення у просторі та часі!

— Та годі тобі, зізнавайся! — підпер щоку рукою Свят.

— Ти розумієш, що могла спалити собі мозок? — втрутилася голосно Емма.

— Ну, я не надто турбувалася про своє життя, мені загалом нема чого втрачати, окрім самої себе.

— Чула як гарно? — ахнув Свят. — В наш час таких слів не почуєш.

Емма фиркнула.

— Ви допоможете мені?

— Повернутися чи призвичаїтися? — хихотнув Свят. — Слухай, Еммо, ти ж…

— Я не буду лізти в даркнет і купувати там щось для якоїсь казкарки-наркоманки.

— Тому ти вирішила кричати про це безпосередньо перед нею. Годі тобі, Еммо, у неї немає нічого крім старого телефону та нас.

— Ця модель вийшла всього пів року тому, — ображено мугикнула Соля, згадуючи як їй довелося три місяці відкладати пів зарплати, щоб придбати телефон.

— Що може статися?

У відповідь Емма лише цокнула язиком.

У Свята задзвонив телефон, і він не гаючись натиснув на бездротовий навушник. Соля навіть спочатку не помітила невеличкі “ґудзики” у вухах Свята, поки не придивилася.

— Ти вже звільнився? — радісно відповів Свят. — Я не запізнююсь, я вже біжу! Зустрінемось в аеропорту. Я тобі таке розповім!

— Це Ден? — запитала Емма.

— А хто ж ще? Він звісно.

— Ти знаєш, що він не любить коли ти змушуєш його чекати?

— Слухай, єдиний хто чекає це я, — він покрутив кистю правої руки перед Еммою. — Отут вже давно має бути обручка. Ти бачиш її? От і я ні.

— Може її немає, бо ти постійно спізнюєшся на побачення.

— Та це було всього пару разів!

— Я кепкую, — посміхнулася Емма. — Чекай, так ти зараз йдеш? Надовго?

— До Вроцлава на пару годинок, або може до завтра, ще не знаю.

— А як же… — вона кивнула на Солю.

— Та хай побуде трохи, нічого страшного не станеться, якщо що викличеш копів. Тим паче відділок поряд.

Емма відійшла до нього обіймаючи на прощання.

— Тут немає поруч відділка, — крізь зуби прошипіла Емма на вухо Свята.

— Я знаю, — відповів той так само, — я трохи залякую, щоб вона нічого не утнула.

— Я можу залишитись? — тихо запитала Соля.

— Якщо викинеш щось, я одразу дзвоню в поліцію.

— От і чудово, а ви тут не сумуйте! Сподіваюся ти не телепортуєшся назад за 2 години, і я встигну тебе більше розпитати, — сказав Свят.

Він одним рухом притулив до обличчя прозору маску, яка одразу зафіксувалася, хоча ніяких застібок або чогось схожого Соля не помітила. По контуру засвітилася тонка світло-зелена стрічка. Потім він вдягнув куртку і натягнув на голову каптур. Він щось сказав, але чутно його не було. Емма пальцем торкнулася свого вуха, вказуючи на відсутність звуку, і той зрозумівши провів рукою по краю маски.

— Кажу, сподіваюся повітря буде завтра чистішим, бо ця пилюка навіть з волосся не видувається нормально, і маю накривати голову. — Все, я пішов. Па-па, дівчата! Відкрити!

Індикатор на дверях подав одиночний сигнал і блимнув світлодіодами, сповіщаючи про те, що замок розблоковано. Дверна панель відсунулася в сторону, а коли хлопець вийшов, повернулася назад і просигналила ще раз, блокуючи замок.

— Можна питання?

— Спробуй.

— Для чого така маска? Яка пилюка? Як це на пару годин до Вроцлава?

— Це було три питання.

— Вибач.

— Я жартую, — трохи зніяковіла Емма, — ти справді не знаєш навіть про пил?

Соля заперечно похитала головою, на що Емма похитала головою.

— Добре пограю у твою гру, поки не прийдеш до тями остаточно. До Вроцлава летіти недовго, кілька хвилин експрес-польоту? А маска, бо повітря забруднене, зараз спеціальний режим. Пилу так багато у повітрі, що не можна дихати без маски.

Соля торкнулася язиком піднебіння та зубів. Так ось що за присмак пилу вона відчуває. Чи довго вона дихала забрудненим повітрям?

— А… — Соля не знала, які підібрати слова, — а про кого ви говорили зі Святом? Обручка?

— Та про хлопця його, а що? Він ніяк не освідчиться, хоча Свят сам вже давно пропонував одружитися. Там у них свої приколи.

— Можна одружуватись? — здивувалась Соля, витріщивши очі.

— А що тут такого?

— У нас не можна.

— Як це?

— Одностатеві шлюби не визнаються.

— А різниця?

Соля знизала плечима.

— А ще можна спитати?

— Та питай вже. Ти так дивуєшся буденним речам, що я можу й повірити у твої казки.

Соля запитувала безліч питань. Спочатку Емма відповідала коротко та стримано, але згодом розслабилася та почала говорити більше. З’ясувалося, що за стільки років екологія і якість повітря значно погіршилася, і через це довелося винайти спеціальні маски, які б закривали очі, ніс та рот. Але Емма сказала, що погіршення буває не часто, і Соля з полегшенням видихнула. Без масок теж можна було ходити, просто їй не поталанило опинитися тут саме зараз. Також всюди стояли повітряно-очищувальні системи вентиляції, а на вході до багатьох приміщень потрібно було пройти крізь струмені стиснутого повітря, яке видувало пил з одягу та волосся, а потім всмоктувало його у вентиляцію. А стосовно дверей, які керувалися голосом, то в майбутньому стало багато пристроїв з підтримкою такої функції, майже всіма гаджетами можна було керувати голосом.

Було дивно, але дуже цікаво, слухати про те, як змінився світ за п’ятдесят п’ять років. Солі так хотілося дізнатися про все, але запитувати про деякі речі було страшно. Вона уважно слухала кожне слово Емми, і згодом навіть звикла до її незвичайної говірки та манери говорити, які, судячи з усього, теж змінилися за стільки років. А ще сама Емма здавалася їй тепер якоюсь надто своєю і близькою, не дивлячись, що прийняли її не дуже приязно. Вона була доволі замкнута, але якщо розговорити, то ставала м’якішою і приязнішою.

— А що у тебе на руках? — довго роздивляючись тонкі браслети та візерунки на руках Емми, запитала вона.

— Щось типу тату. На шкірі особлива речовина, а контролери, — вона вказала на браслети на плечах, — усе це проявляють.

— Типу як білий під ультрафіолетом? Віртуальні татушки?

— Ну, мабуть, можна і так сказати.

— А звичайні ще роблять?

— Роблять звичайно.

— А можна?

Соля протягнула руку, щоб торкнутися до чужих малюнків на шкірі. Емма байдуже знизала плечима.

Лінії татуювань на дотик зовсім не відчувалися, а краї були дуже чіткими. Вона провела пальцями по малюнку ще раз, і шкіра Емми вкрилася мурашками.

— Ну досить, — збентежилася вона, забираючи руку.

— Вибач.

— Не вибачайся, це нічого, — якось надто неспокійно почала відпекуватися Емма, на що Соля опустила очі вниз, стримуючи усмішку.

У кімнаті повисла ніякова пауза. Соля не могла вигадати нові питання. Всі думки про майбутнє змінювалися одна за одною. Вони одночасно тривожили й млостю розтікалася по всьому тілу.

— У тебе фільтр розряджений, — сказала Емма, вказуючи на шию Солі. — Це Свят начепив?

— Я не знаю. Де?

Соля спробувала намацати те, про що казала дівчина, але не розуміючи що вона шукає вийшло складно це зробити.

— Дай-но, я зроблю.

Емма нахилилася до дівчини, та двічі тапнула пальцями по приладу. Відсканувавши код, який засвітився на ньому, вона розблокувала девайс і обережно відклеїла його від шкіри.

— А це що? — спитала Соля, роздивляючись тонку цифрову панельку розміром із сірникову коробку.

— Фільтр. Він відстежує, якщо ти вдихаєш токсини або віруси. Це годинний, треба замінити.

Фільтр, токсини, годинний. Соля знову не розуміла що відбувається, але ці технологічні винаходи приємно її дивували.

— У всіх такі є?

— Так, вони обов’язкові.

Емма нахилила голову в бік і прибрала пасмо волосся за вухо. На її шиї світилася тонка смужка розміром із сірник. Соля навіть не звернула б увагу, якби не знала.

— Вау, зовсім не видно! Чи у тебе інший, ще менший?

— Твій просто не підлаштовується під твій колір шкіри, тому його і видно.

Емма притягнула Солю за руку, і піднесла фільтр близько до її шкіри. Прилад моментально забарвився у потрібний відтінок, стаючи абсолютно непомітним.

— Дивовижно!

— Тобі треба приклеїти новий.

Емма дістала із шухляди столу новий фільтр,і розпакувавши піднесла до шиї дівчини. Після деяких маніпуляцій пристрій викликав раптове відчуття печіння. Соля неочікувано тіпнулася, і, намагаючись інстинктивно прибрати джерело болю, випадково накрила пальці Емми своїми. Але біль пройшов так само раптово, як і з’явився.

— Тобі боляче? — здивувалася Емма.

— Вже ні, вибач, — оговталася Соля, прибираючи руку і звільняючи чужі пальці.

— Нічого.

— Ми зможемо повернути мене назад?

— Ми?

— Ну, — збентежилася Соля, — я мала на увазі, ти мені допоможеш?

— Я зрозуміла. Не знаю. Треба думати.

Соля стиснула губи, не знаючи як продовжити розмову. Емма повернулася до свого комп’ютера та почала щось швидко набирати на клавіатурі. Вона супилася і покусувала нижню губу, а її очі швидко бігали по двох моніторах, вишукуючи потрібну інформацію. Соля усміхнулася. Тільки зараз вона могла добре роздивитись свою нову знайому. Соля не знаходила якихось особливих футуристичних змін у зовнішності, крім незвичайних тату та декількох ґаджетів на тілі. Дівчина певно любила ще зелений колір окрім чорного. Пофарбовані в зелений тонкі прядки волосся робили її зачіску цікавішою. Як, власне, і мінімалістичний макіяж; Емма підводила очі зеленим, та малювала на повіках зелені лінії. Соля раніше такого не бачила, але вона була впевнена, що якби Емма пройшла повз неї у її часі, то Соля звернула би шию, озираючись.

Вирішивши, що вона надто довго витріщається Соля підійшла до вікна. Вони знаходилися вочевидь вище десятого поверху. Що трохи схвилювало, тому що вона ніколи не жила десь вище третього поверху. Місто було вкрите смогом, і через нього мало що можна було роздивитися. За вікном, на жаль, не відкривався краєвид на широкі простори кіберпанкового міста, де сяють неонові вогні та несуться у повітрі футуристичні автомобілі. Але навіть так Солі здавалося, що будівля навпроти, чиї останні поверхи розчинялися у сірому курному небі, була якоюсь інакшою.

Не відчиняючи вікон, щоб не пускати засмічене повітря, вона по-дитячому притиснулася до скла лобом. Вдалині виднілося роздоріжжя. Туди-сюди їздили машини, а по обидва боки дороги можна було помітити багато рекламних вивісок, які яскраво світилися, привертаючи до себе увагу людей, які проїжджали повз. Соля здивовано підняла брови. Реклами було більше ніж на дорогах у минулому. Вся на величезних екранах, жодної надрукованої. Потім вона помітила світлофори. У майбутньому вони напівпрозорими червоними завісами загороджували путь автомобілям на пішохідних переходах, а потім зникали, коли тим можна було рушати. Напевно краєвид був дуже гарний, якби сьогодні було ясна погода та чисте повітря. Вона вдивлялася в напівпрозорі силуети будівель за вікном, але так і не змогла зрозуміти де знаходиться. Соля сумно зітхнула й обернулася до Емми. Та наче відчувши чужий погляд повернула голову до дівчини.

— Чого?

— Та нічого, — відповіла Соля, — а яке це місто?

— Київ.

— Справді? То я потрапила до того ж міста, — легка усмішка торкнулася її губ. 

— Та мабуть… — розгублено насупила брови Емма. — Ти їсти будеш?

— Я? Так буду, тільки у мене грошей з собою мало, напевно у вас вже така інфляція, що мені й не вистачить, — тихо засміялася вона.

— Я пригощаю. Що ти будеш?

— Дякую, а що є?

— Це їжа з супермаркету, нічого особливого, стандартне меню. Я буду смажену картоплю, котлету по-київськи та якийсь салат, — вона дивилася перед собою і водила рукою в повітрі, наче щось гортаючи.

— Я… А що ти робиш? — здивовано спитала Соля.

Емма вирячилася на неї, як на дурну.

— Ти що справді з минулого? Я думала може тобі зле через токсини, яких ти надихалась, поки тебе не врятував Свят, а ти все продовжуєш. Біда та й годі!

— Краще, мабуть, була б твоя правда.

— Облиш, кажи, що будеш їсти.

— Те, що й ти.

— Гаразд. Я зараз замовляю їжу, — відповідала на минуле питання Солі Емма. — У тебе немає чіпа. У мене в шию вживлений чіп, взагалі не тільки у мене, а майже у всіх. Це для того, щоб можна було легко ідентифікувати людину. Там доступ до твоїх документів, ще він відстежує стан здоров’я. А якщо під’єднати лінзи, то можна заходити в мережу і бачити це перед собою, як на екрані.

Вона повернулася до Солі, пильно вдивляючись їй в очі. Через секунду в темних очах Емми блимнув білий відблиск, рухаючись по райдужці. А потім по її контуру засвітились білі кільця, лячно змінюючи очі. Соля з несподіванки смикнулася, на що Емма посміхнулася, тішачись її реакції.

— Страшно? — спитала Емма, коли два кільця зникли, повертаючи звичний колір темних зеленуватих очей.

— Трохи є, — відповіла Соля і мимоволі потягнулася до потилиці, аби намацати свою неторкану ґаджетами шкіру.

 

***

 

— Їжа така ж як і у вас? — спитала Емма.

— Так, майже не змінилася! — відповіла Соля, жуючи. — Я думала у майбутньому всі будуть їсти їжу, ніби астронавти з пакетиків.

Емма розсміялася.

— Ти хочеш, щоб зникла така масштабна штука, як гастрокультура?

— А хіба люди не втомилися готувати? Стільки років, а ніякого прогресу.

— Хто тобі сказав, що ніякого прогресу? У нас купа процесів по приготуванні їжі автоматизовані. Але це не витіснило традиційне куховарство. Тобі так хочеться смоктати якусь бридоту з тюбика зі смаком курки, замість того, щоб їсти реальну?

— Я цього не казала, але це було б прикольно. Футуристично.

— Кумедна ти, — знизала плечима Емма, і потягнулася за пустими тарілками. — Ти все?

— Так, дякую, що пригостила!

— Так, так, — махнула рукою дівчина, — думаю це не останній раз, бо навряд чи ми повернемо тебе за один день.

Соля з розумінням кивнула їй услід.

— Слухай, а чого ти кличеш себе Солею замість Соломії?

— А, це, — усміхнулась вона, — повне ім’я звучить надто серйозно якось. І мене завжди кликали скорочено, я й звикла. А що?

— Та нічого, гарне ім’я просто. Шкода якось скорочувати. Не проти, якщо я буду називати тебе повним?

— Можеш звати повним, якщо хочеш.

Емма мовчки закивала головою. 

— Еммо, — покликала Соля, — якщо ж ми вже про імена заговорили, а яке у тебе прізвище?

— Ти не забула дурість Свята?

— Якщо не хочеш можеш не казати, але мені цікаво.

— У мене не дурне прізвище, просто Свят дурний. Я Квітка.

— Квітка? Це ж мило! — вигукнула Соля.

— Еге ж, — закотила очі Емма, — дуже пасує, — вона вказала руками на свій чорний одяг і волосся.

— А мені хіба Котик пасує?

— Ну, ти хоча б схожа на кошеня.

Соля з подивом підняла брови.

— А тобі подобаються кошенята?

У кімнаті повисло мовчання.

— Та мабуть… — ніяково відповіла Емма, і якось осоромлено відвела очі.

Соля промовчала і стулила губи, не пускаючи усмішку.

— Слухай, а тебе не будуть шукати? — розвіяла ніякову тишу Емма.

— У мене є дві відповіді на це питання,  — почала Соля, — по-перше, невідомо чи існую я в минулому, та чи є тепер воно саме. Можливо, існує тільки те, що знаходиться навколо мене, а, може, я потрапила у паралельний всесвіт, або я у тому самому всесвіті, тільки в іншому проміжку часу. Або я знаходжуся і там і тут.

— Чекай, чекай, що? — вирячилася Емма.

— Знаєш теорію про мультивсесвіти або квантове безсмертя?

— Тобі ні до кого повертатися?

Соля завмерла. Її усмішка повільно сповзла з її обличчя. Питання наче голками боляче впилося в шкіру. Вона глянула на Емму, а потім відвела погляд. Вогонь в її очах, котрий яскраво блищав поки вона розповідала про теорії всесвітів, згас.

— Це було грубо, вибач, — сказала Емма, помітивши чужий погляд.

— Це було “по-друге”, — сумна усмішка торкнулася її губ. 

Якби у неї був хтось, хто б її чекав, то вона навряд би купувала заборонені речі в даркнеті та тестувала їх на собі, знаючи чим це може обернутися.

— Слухай, але за твоєю теорією ти мала б померти, щоб опинитися в іншому всесвіті чи реальності. До того ж навіть якщо і так, то ти потрапила би не в майбутнє, а в той самий теперішній час де ти і була.

— Тоді це працює інакше, — знизала плечима Соля.

— Не можу повірити, що ти підсмажила собі мозок, попередньо не розібравшись у питанні. Навіть якщо не хочеш жити, ти могла б залишитися прикутою до ліжка до кінця свого життя.

— Я не казала, що не люблю життя. Я просто не боюся його втратити.

Емма з осудженням подивилася на неї.

— Як скажеш. Вже пізно. Я постелю тобі у вітальні.

Спати зовсім не хотілося. Соля вдивлялася у вікно, скло якого здавалося матовим завдяки смогу. У сусідній будівлі ще горіло декілька вікон. В голову знову полізли думки про теорії всесвітів, і вона задумалася, що, можливо, зараз засне, і прокинеться вже у своєму часі. Зовсім як у фантастичних фільмах. Вона не могла зараз навіть згадати головний біль, котрий чітко відчувала, коли прийшла до тями, або коли побачила Емму зі Святом. Вона пам’ятала усе це, але не могла відтворити та відчути знову.

Соля закрила очі. Гортаючи спогади за сьогоднішній день вона згадала, як Емма миготіла бліками на лінзах, і питала, що Соля буде їсти на вечерю. Як вона приклеювала фільтр до шиї, та клопоталася про те, що Соля так побіжно пізнала деталі переміщення у часі. Холодна з першого погляду Емма не така й байдужа, якою хоче себе видавати. Серце Солі різко тьохнуло, і вона з подиву широко розплющила очі. 

Відчуває.

Можливо, завтра вона знову прокинеться тут. Чи хотіла б вона?

— Я хочу… — прошепотіла.

 

***

 

Після того як Соля прокинулась у майбутньому пройшов вже тиждень. Не сказати, що вона встигла призвичаїтись у новому світі, але хоча б розібралася що до чого. Тепер у неї навіть були лінзи, які дозволяти продивлятися інформацію в інтернеті. Емма сказала, що це стара версія і там немає всіх функцій, але навіть ті що були вражали Солю. Будь-хто на її місці відразу довідався би про все, що відбулося за останні п’ятдесят п’ять років, але вона боялася зайвий раз щось питати та шукати в інтернеті. Їй здавалося, що це може якось вплинути на її життя, коли вона повернеться у свій час. Тому вона намагалася жити сьогоднішнім днем у часовому відрізку в якому вона опинилася, і більше ні про що не турбуватися. Але потурбуватися все ж довелося. Через те що у майбутньому було розпізнавання обличчя, а у всіх були чіпи з айді — розгулювати вулицею без документів було не кращим рішенням. Не те щоб патруль зупиняв кожного і перевіряв, але якби обличчя Солі не опинилося в базі при випадковому скануванні натовпу, то виникли б питання.

Емма віддала їй свій старий смартфон, і знайшла їй айді на чорному ринку. Вживляти чіп Соля не наважилася, та й не потрібно було, тому що вона не мала затримуватися у майбутньому надовго. Вони вигадали схему, за допомогою якої можна було обійти систему та обдурити патруль. Одного разу їм все ж таки не пощастило. Їх зупинили на вулиці.

— Добрий день. Нічний патруль міста Києва. Покажіть свої айді.

Соля витягла з кишені смартфон і простягнула патрульному.

— Що у вас з чіпом?

— Я отримала травму шиї, коли впала з мотоцикла. Довелося замовити новий чіп. На жаль він все ще в ремонті, і у мене тільки такий айді, — вона потрясла смартфоном.

— Ваше ім’я?

— Соломія Котик.

— Рік народження та три останні цифри ідентифікаційного номера?

— Дві тисячі сорок сьомий. Один, дев’ять, вісім.

— Прошу вибачення за турбування. Можете йти.

Соля нахилилася до Емми, проводжаючи патрульного поглядом.

— Я думала нам гайки, — широко усміхнулася вона.

— Мовчи! Він ще не відійшов на безпечну відстань.

Вони з Еммою встигли стати ближчими за той час, який Соля була тут. Було незвично ходити вулицями з кимось, щось обговорювати з кимось, сидіти в кав’ярні з кимось. Соля раніше часто сумувала за спілкуванням. І нехай вона не до кінця розуміла, чи сприймала її Емма кимось більшою ніж просто приятелькою, вона була рада хоча б на якийсь час відчути себе закоханою та щасливою. Єдине, вона шкодувала, що втрачає можливість відчути себе вільною. Спостерігаючи за людьми навколо, вона розуміла, що в цьому всесвіті, в цій альтернативній реальності, могла би взяти Емму за руку, переплітаючи пальці у всіх на очах, і цим всім би було байдуже. Та навіть якщо вона не могла цього зробити через суперечливість їх відносин, це усвідомлення приємно гріло.

 

***

 

— Сьогодні мали доставити ту штуку завдяки якій ти опинилася тут, – сказала Емма одного ранку.

Ще в перші дні вона обнишпорила багато сайтів в даркнеті, і змогла знайти той самий прилад, який був машиною часу для Солі. Це було не просто, але Емма наче вирішуючи головоломку, з азартом відкривала посилання за посиланням.

— Вже?

— Минуло два тижні з тих пір, як я знайшла людину яка може її дістати. Не так мало й часу пройшло.

Соля кивнула.

— Підеш зі мною, якщо що відвернеш увагу.

Вечір опустився на землю і небо взялося жовтогарячим. Яскраві вивіски і вогні осяювали місто. Люди навколо великими натовпами йшли по своїм справам. Соля слідувала за Еммою, роздивляючись вже знайомі вулиці, намагаючись знайти щось, що вона ще не бачила. Такого кожен день було вдосталь. Місто гомоніло безліччю звуків та розмаїттям кольорових пікселів так сильно, що у Солі боліла голова від перенасиченості інформацією.

Емма зосереджено прямувала до цілі, і Соля здогадувалась, що це точно через її лінзи, завдяки яким вона бачить розташування замовлення, а тому швидко орієнтується в які провулки завертати.  

В якийсь момент вони зупинились, і Емма обережно озирнулася. Вони знаходились на достатньо жвавій вулиці, вздовж якої було розташовано багато невеличких закладів. Емма випадково наступила на недбало зав’язані шнурки Солі, і тій довелося присісти на сходи одного з закладів, щоб їх зав’язати.

— Я тобі допоможу! — сказала Емма, і присівши навшпиньки, потягнулася до кедів Солі.

— Та нічого, я сама.

Емма тихо шикнула на неї і дивлячись в очі блиснула лінзами.

— Ти теж зав’язуй, — сказала вона, і Соля відчувши недобре зробила як їй казали.

Емма торкнулася пальцями чужих кед, а потім плавно прослизнула рукою в щілину між стіною та сходами, витягнула звідти чорний згорток і сховала у внутрішню кишеню куртки.

— Якби ти зав’язувала їх на два вузлики, то вони були б коротші і я би не наступила на них, — голосніше ніж звичайно сказала Емма, перехопив шнурки з пальців Солі. — Ось так.

Вона зав’язала їх на два вузлики, як і казала, і встала, простягаючи руку до Солі.

— Може додому? Я втомилася ходити, — продовжувала Емма у неприродній для себе манері.

— А як же…

Емма розтягнула губи у посмішці.

— Вже? — вражена прошепотіла Соля, на що дівчина знизала плечима.

— Там патруль, от бляха! — посмішка одразу зникла з її обличчя.

Відтягуючи Солю за руку вона звернула з головної вулиці до провулка, намагаючись сховатися, але патрульні були все ближче і ближче, навіть не думаючи змінювати напрямок.

— Закрий мене собою!

Соля була вища, і якщо Емму зафіксували патрульні, то їй вдалося б збити їх з пантелику, ховаючись за нею.

Вона притягнула Солю до себе, змушуючи ту спертися рукою об стіну, а сама обвила руками її шию.

— Якщо так зробити, то для камер буде забагато візуального шуму, а люди малоймовірно підійдуть до пари яка обіймається. Людська психологія, — прошепотіла Емма, пояснюючи.

— Вони стояли майже щока до щоки, мовчки вслухаючись в пищання рацій патрульних. Соля відчувала тепле рване дихання на своїй шиї.

Коли пищання рацій і кроки зникли, Емма обережно визирнула з-за чужої руки, перевіряючи ситуацію.

— Пішли?

— Схоже на те, — відповіла Емма, і вже хотіла пустити Солю, але помітила на собі її погляд.

Соля ловила блукаючий погляд Емми на її очах і губах. Їй здавалося, що вперше в житті вона так рішуче налаштована зробити перший крок, а напіввідкриті губи Емми зовсім не допомагали руйнувати сумніви.

Нахилившись до неї, Соля обережно торкнулася її губ своїми, затрималась тільки на секунду і відлинула, чекаючи на реакцію. Емма не відштовхнула. Навпаки, вона опустила долоню на щоку дівчини і ніжно притягнула до себе, спонукаючи розкрити губи. Емма цілувала так наче сама хотіла бути першою, але вагалась, а тепер не хотіла втрачати момент.

Хотілося скоріше піти з місця де їм удвох було небезпечно залишатись, через їх не цілком законні дії. Але невагомість моменту та цілунки, які вони ділили на двох, не дозволяли відлинути одна від одної.

Голосний галас звідкілясь раптово отямив Емму. Відсторонившись, вона глянула в сторону вулиці, якою вони  йшли до того. Тих кого варто було остерігатися там ще не було, а значить треба було йти. І бажано швидше, поки патрульні не повернулися, здійснюючи свій обхід.

— Ходімо, — Емма потягнула Солю за руку, — ми надто затримались.

 

***

 

— Повернувшись додому, Соля хотіла поцілувати Емму знову. Але слушного моменту не було, а просто так підійти вона не наважувалася. Навіть не дивлячись на взаємність дівчини раніше, зараз вона знову поводила себе достатньо холодно і зовсім не хотіла йти на контакт. Хіба що коротко відповідала на питання або просто відмовчувалася, щось проглядаючи на комп’ютері.

— А чому ми ховались від патрульних? — запитала Соля, аби зав’язати бесіду, а потім подумки ляснула себе по лобі. Питання дурне, а відповідь очевидна.

— Ну, ти ж хочеш повернутися у свій час. Не думаю, що вони б оцінили, що я шукаю закладки із забороненими ґаджетами з даркнету.

Соля стиснула губи.

— Що? — спитала Емма.

— А чи так необхідно повертатися?

— Емма підняла голову і здивовано вирячилася на Солю, відволікаючись від комп’ютера.

— Ну, я, можливо, єдина людина, якій вдалося перенестися у майбутнє. Шкода втрачати таку можливість пожити тут.

— Ти доживеш до цього часу, — сухо відповіла Емма.

— А хіба можна порівняти життя у двадцять і сімдесят?

Емма замовкла і задумалась.

— До того ж у мене там нікого немає.

— А тут?

— А тут…

— Тільки не кажи, що тут є я, тільки через те що відбулося на вулиці, — якось різкувато відповіла Емма, потім притяла язика, і додала вже спокійніше: — це нічого.

Соля завмерла, слова Емми боляче різнули по серцю, а її саму протнуло холодом.

Емма брехала. Їх поцілунок значив для неї більше, ніж вона дозволяла собі показати. Соля привернула її увагу майже одразу, коли вони вперше побачили одна одну. Але Емма не хотіла робити перший крок і зближатися з Солею, знаючи, що та зникне через кілька днів. Тому і вирішила, що кращим рішенням буде поводити себе холодно. Це давалося їй вкрай важко, і вона відчувала провину і сумнівалася, що поводить себе правильно.

— Для тебе це нічого? Мені здалося…

— Слухай. Ти зникнеш через якийсь час, і все стане, як раніше. Найменше, що я хочу це закохано думати про якусь дівчину, якої навіть не існуватиме в цій, як ти кажеш, реальності. Ти певно теж. Я б хотіла відповісти тобі взаємністю, але, на жаль, в цьому немає сенсу. Тому краще залишити все як є і сказати, що це нічого.

Соля відчула, наче земля втекла з-під її ніг, але Емма справді мала рацію, і принаймні була щирою.

— Я розумію, — видихнула Соля, киваючи.

— Вибач.

 

***

 

Соля крутила пристрій у руках, який мав повернути її в свій час. До цього вона розібрала його, і чаклуючи десь годину над мікросхемою, налаштувала його дію, так само як вона це зробила минулого разу.

— Якщо я правильно розумію, то після імпульсу у тебе буде частка секунди, щоб “отримати доступ” до “системи”? — спитала Емма зображуючи лапки пальцями, а потім скривилася: — Та тут всюди треба додавати лапки.

Емма гортала сторінки крихітного блокнота, який був у бананці Солі. В блокнотику та замальовувала налаштування пристрою, записувала відчуття від своїх експериментів та загалом вела свій маленький щоденничок, немов справжня науковиця. Взагалі, там було багато дурничок, і Емма вкотре сварилася, що та могла б взяти з собою більше речей, ніж просто паспорт, блокнот і кілька купюр, які вже втратили свою цінність за стільки років.

— Тримай, — передала блокнотик назад до власниці Емма.

Соля усміхнулася.

— Сподіваюся я все зробила правильно.

Вона говорила не стільки про пристрій, скільки про всю ситуацію цілком, включаючи їх з Еммою симпатію, яка блимнула раніше цього дня.

Соля притиснула пристрій до скроні, і той міцно зафіксувався, неприємно впиваючись в шкіру.

— Це… все? — невпевнено спитала Соля.

— Мабуть.

— Дякую і бувай? — наче питаючи сказала Соля і простягнула руку до Емми.

Та її потиснула у відповідь. Рукостискання було незграбним, лише за пальці, і швидким, тому Емма одразу сховала руки в кишені штанів, ніяково хитаючись з п’ятки на носок.

Слова зараз були явно зайвими, Соля не знала, що казати, а Емма — як правильно поводитися. Намацавши кнопку на пристрої вона закрила очі, очікуючи.

Еммі здалося, що Соля зникла, але через секунду вона з’явилася знову. Вона не встигла шоковано розкрити очі, як дівчина різко сіпнулася і без тями впала на підлогу. Емма налякано підбігла до неї, намагаючись підхопити, щоб та не скалічила себе. Вона спробувала намацати пульс, серце билося і Емма полегшено видихнула, але паніка не полишила її. Соля не рухалася.

— Святе! — прокричала у слухавку Емма, — Вона… вона знову без тями! Не реагує. Соломія! Скажи, що ти вдома!

Свят примчав за кілька хвилин. Проживання в одному будинку вкотре зіграло їм на руку. Емма на той час уже від’єднала датчик, і сиділа на підлозі біля Солі, намагаючись її розворушити. Зблідла Емма у страху дивилася на дівчину, що лежала непритомна. Всередині щось переверталося. В голову закрадалися думки, що Соля могла себе так вбити, як і минулого разу, і від цього ставало моторошно. Думки про те, що вона не хотіла би її втратити фоном спливали в голові Емми. Вона одночасно була рада, що у Солі не вийшло повернутися, але можлива смерть дівчини сковувала все тіло моторошним жахом.

Соля прийшла до тями, коли Свят вкотре підсунув їй під ніс нашатир. Як і минулого разу вона болісно схопилася за голову, мружачись.

— Чуєш мене? Ти пам’ятаєш щось? — спитав Свят.

— У мене не вийшло? — пробурмотіла ослабла Соля.

— Ти божевільна! Ти могла вбити себе! — зло гаркнула Емма.

У Солі задзвеніло в скронях, і вона притиснула долоні до голови. Відчуття були як минулого разу, і вона воліла їх більше ніколи не відчувати.

— На біса тобі здалися твої теорії та експерименти? — кричала Емма, трясучись від нервової напруги.

Вона швидким кроком пішла на балкон, в процесі психуючи на автоматичні двері, які не відразу її розпізнали і відчинилися.

Соля була мов у воду опущена, вона сиділа на підлозі мовчки і похмуро дивилася перед собою. Вона потягнулася до пристрою, який Емма відкинула вбік. Розкрутивши його, вона перевірила справність. Все було вірно. Але Соля помилилася, надто довго затягуючи з переміщенням, і мікросхема просто згоріла від великої напруги.

— Вийде іншим разом, Солю, — намагався підбадьорити її Свят, — відпочинь.

Він допоміг їй підвестися та лягти на диван, а сам пішов за Еммою на балкон.

 

***

 

— Ти витратила стільки часу та грошей, і кажеш, що вона для тебе нічого не означає? — підняв одну брову Свят.

За той час поки Свят допомагав Солі, Емма встигла охолонути і кілька разів обдумати те, що сталося. Що, на жаль, не надто полегшило для неї ситуацію. Симпатія до дівчини заграла новими фарбами, і голосно дзвеніла у вухах. А її чергова непритомність і невдала телепортація, здавалося, стали останньою краплею.

— Відколи ти вирішив, що для мене гроші – це головне?

— По-перше, гроші для всіх – це головне, але я не про те, — відповів Свят посміхаючись. — Твоя мова кохання – це допомога та час. Ти би не стала витрачати себе на людину, яка тобі абсолютно байдужа.

— Відколи ти так добре мене знаєш?

— А відколи ти перепитуєш “відколи”? — кривлявся Свят. — Скажи чесно, ти ж рада, що їй не вдалося повернутися?

Емма охнула, ошелешено дивлячись на Свята, і нервово намагалася підібрати правильну відповідь, щоб не звучати мов зневірена закохана.

— Я так і думав.

— Святе, в цьому немає жодного сенсу.

— Ти їй подобаєшся?

— Хіба це питання не має звучати інакше?

— Ні, я питаю те, що хочу спитати.

— Мабуть, подобаюсь.

— Звідки знаєш? І чому сумніваєшся?

— Просто отак.

Емма не хотіла розповідати Святу про те, що сталося цього дня раніше, а тим паче про свої почуття. Їй хотілося залишити це тільки між нею і Солею. А ще вона не хотіла, щоб друг дивився на неї, як на дурепу, дізнавшись, що та сумнівається у чомусь навіть після їх поцілунку.

— Просто, — почав Свят, а потім замовк, підбираючи правильні слова, — навіть, якщо вона повернеться до себе через два тижні, коли доставлять новий пристрій, чому б не провести цей час із нею?

— Щоб потім мені було боляче, так?

Свят сумно усміхнувся.

— Думай краще про хороше. Вона все одно зникне. Це наче курортний роман. Візьми відпустку, відпочинь.

Вони ще якийсь час розмовляли, поки не стало надто пізно, і втома дала про себе знати.

Емма проводила Свята і глянула на Солю. Вона лежала на вузькому дивані, відвернувшись до стіни, але Емма відчувала, що та не спала.

— Соломіє, — тихенько покликала Емма, — ти ж не спиш, так? Пішли в спальню, там буде зручніше, у мене, на жаль, всього два комплекти спальної білизни, а твою я тільки закинула в прання вранці.

— Твій настрій знову змінився? — розвернулася до неї Соля і ображено пробурмотіла.

— Я… Пішли краще спати.

Широке ліжко було ідеальним для двох людей. Якийсь час вони лежали мовчки, а потім Емма все ж таки коротко побажала “добраніч”, ніби вибачаючись. Після цього вони знову не промовили жодного слова, так і засинаючи на різних краях ліжка. Соля не розуміла, що означав цей широкий жест з боку Емми, і сподівалася, що доброта вранці не зміниться знову на колючі голки.

 

***

 

Соля прокинулась одна. Вона вийшла у вітальню і помітила на дивані сплячу Емму.

“Мабуть, не могла спати через мене”, — засмутилася.

Соля пішла до ванної кімнати і глянула на себе у дзеркало. Вона виглядала як і раніше. Їй все ще двадцять три. Чомусь останнім часом вона почала з острахом дивитись на себе, коли проходила повз дзеркальні поверхні. Було страшно, що колись на неї погляне не молода дівчина, а стара бабця, яка не змогла обдурити Всесвіт і час, а він пустив її в майбутнє, залишаючи їй в подарунок молодість і здоровий глузд.

Коли Соля повернулася до вітальні Емма вже не спала. Напевно прокинулася від шуму води.

— Доброго ранку, — усміхнулася Емма.

— Доброго, — відповіла Соля, — ти спала тут? Вибач, не варто було мені йти до спальні.

— Що? А, ні! Я прокинулася раніше і чекала на доставку, а потім залишилася тут, думала більше не засну. Я купила каву.

Емма знову була усміхнена і доброзичлива, і Соля не могла зрозуміти від чого залежить її настрій. Але поза тим, сьогодні дівчина була дивно схвильованою.

Потягнувшись до пакета з доставки, вона дістала дві паперові склянки з кавою. Вона намагалася розпакувати соломинки, але її руки тремтіли, і тому вона нервувала ще більше.

— Ти казала, що любиш солодку каву з молоком вранці.

Вона нарешті впоралась з соломинкою і простягнула Солі її склянку.

— Так, дякую, — дивуючись, подякувала та.

Коли Емма взяла до рук свою каву ті знову затремтіли, і їй хотілося провалитися крізь землю.

— Дозволь мені.

Соля швидко розпакувала соломинку, встромила в кришку, і м’яко усміхнувшись підсунула склянку до Емми.

— Дякую.

— Це лате? — запитала Соля, спробувавши напій.

Емма стверджувально кивнула.

— А у тебе що?

— Подвійний американо.

Зависла пауза. Обидві не знали, що говорити. Соля все ще подумки намагалася зрозуміти поведінку і дії дівчини. А тій було соромно за свою поведінку, і вона не знала як правильно підступитися, тому не вигадала нічого краще, ніж пригостили Солю кавою, щоб хоч якось вийти на контакт. 

— Вибач за вчора.

— За що саме, — трохи ображено запитала Соля.

— За те, що нагрубила і дивно себе поводила.

Соля випила кави, задумалася, а потім коротко кивнула, приймаючи вибачення.

— Мені справді шкода. Аргументи геть погані, але я злякалася, коли побачила тебе непритомну. Знову. Ти зовсім не реагувала, я подумала, що якщо ти помреш, то я…

— Вибачення прийняті, — перебила її Соля і сумно усміхнулася, — можна тебе обійняти?

Емма нерішуче мугикнула, і тоді Соля ніжно обійняла її. Обійми були такі теплі і затишні, що Емма розслаблено прикрила очі, забуваючи про хвилювання. Руденьке волосся Солі пахло лавандовим шампунем, який вони придбали минулого тижня, а м’який кардиган, який теж їй купила Емма, кондиціонером для прання. З нею було так комфортно, що Еммі хотілося міцніше обійняти її, утикаючись носом в плече.

— Вибач, що знову налякала тебе, — прошепотіла їй Соля, десь за вухом.

Емма розплющила очі, виринаючи з моменту.

— Та таке, головне з тобою все добре.

Вона протягнула руку до обличчя дівчини і поправила прядку волосся, що вибилася з-за вуха. Її долоня торкнулася чужої щоки, але Соля відвернулася од неї.

Емма розгублено завмерла, віднімаючи руку.

— Якщо ти потім знову скажеш, що це нічого, то я не хочу, — стискаючи губи, сказала Соля і відвела погляд.

— Я не скажу, обіцяю.

Соля глянула в темні очі Емми, розтягнула губи в усмішці, і нахилилася ближче. Розцінивши це як згоду, Емма припала до її м’яких губ і поцілувала, відчуваючи їх тепло. Соля відповіла на поцілунок, і обвила її руками за шию, пригортаючи дівчину ближче до себе.

 

***

 

— Я спробую знайти ще одна таку штуковину, не хвилюйся, — запевнила Емма під час сніданку.

— Та я сама винна. Твоя правда, мені варто було краще дослідити все.

— Беру свої слова назад. Щось, що побудовано на теоріях неможливо дослідити досконало.

— Можливо й так. 

— Я взяла відпустку на два тижні, — сказала Емма, — зможу краще показати тобі місто. А може й більше, хто зна.

— Ти через мене взяла відпустку? — злегка посміхнулася Соля.

— Ні… — зніяковіла Емма, — частково так, — а потім змінила тему, — але ми все ще не зможемо відвідати більшість місць. Всюди камери задля громадської безпеки, тому можу запропонувати тобі прогулянку безлюдними місцями. Хоча це тобі навряд чи буде цікавим, бо там немає новітніх технологій.

— Годиться! Мені цікаво.

— Тоді… — Емма задумалася, дивлячись вгору, — поїхали на пляж. Через тиждень погода має бути ясною. Небо буде видно. Море так собі коли смог затягує небо і не видно сонця.

— Море? Київське?

— Чорне, — засміялася Емма.

— Довго ж їхати.

— Ти в майбутньому, забула? Домчимо швидкісною трасою.

 

***

 

Перший тиждень після їх порозуміння промайнув для Емми досить швидко. А ось для Соломії навпаки кожен день був неповторним і довгим-довгим. Насичений різноманітними новими відчуттями та яскравими враженнями. Вона відчувала себе щасливою будучи закоханою, а почуття були взаємними. І кожен день посмішка не сходила з її обличчя. Соля намагалася не думати, що ця казка дуже скоро закінчиться, відганяючи від себе сумні думки. Це не мало для неї значення. Єдине про що вона хотіла думати – це про посмішку та сміх своєї дівчини Емми. Про її солодкі цілунки та ніжні торкання. Про виразні темні очі та м’які лагідні руки.

— Чого ти так на мене дивишся? — ніяковіла Емма, коли Соля зависала та не відводила від неї погляду.

— Милуюся, — зітхала та у відповідь, а потім посміхалася, спостерігаючи, як на завше блідому личку Емми виступав рум’янець.

— Та годі тобі.

 — Уяви, якщо я зникну, але потім ти зустрінеш мою альтернативну версію, — фантазувала Соля, проводячи рукою по животу Емми і обводячи пальцем тазові кісточки.

— Це ж будеш не ти, — нудно протягнула Емма, поправляючи ковдру, яка постійно сповзала через загравання Солі.

— А раптом я. Просто треба буде знову знайти точки дотику.

— Хочеш, щоб я зустрічалася з тобою за будь-яких обставин? — посміхнулася Емма, тицяючи її пальцем в ніс.

— А чом би й ні?

— Тільки якщо я точно зрозумію, що це саме ти.

— Та як же ж це зрозуміти?

— Не знаю, це ти у нас експертка у подорожах у часі, — знизала плечима Емма. — А ти?

— Якщо я зустріну тебе у своєму часі, то точно не зможу пройти повз.

Емма підняла брови, дивуючись такій впевненій відповіді.

— Ах ось як! Я тобі подобаюсь лише через зовнішність, — показово надула губи Емма.

— Та звісно не тільки, — промурмотіла Соля, цілуючи Емму в гостреньке плече. — Ти моя квіточка.

— Кого б ти не зустріла, сумніваюся, що ця хтось буде кращою за мене, — вона перекинулася на бік і пірнула рукою під ковдру, притягуючи дівчину до себе за талію.

Соля дзвінко засміялася, а потім сором’язливо закрила очі, зітхаючи від пестощів.

 

Сьогодні був саме той день, коли вони мали поїхати до моря. Погода дійсно покращилася, як і передбачали метеорологи. Небо прояснилося, а значить і краєвид мав бути гарним. Досі вони не подорожували автівкою, Емма казала, що рідко водить, бо не любить, хоча й мала доволі дорогу машину. А громадський транспорт був настільки модернізований та зручний, що бажання пересісти у власну автівку навіть не виникало.

Сівши в машину, Емма приклала до сенсорної панелі свою долоню. Система швидко розпізнала власницю, і на лобовому склі висвітилася загальна інформація щодо автомобіля.

— Ласкаво просимо, Еммо, — привітався жіночий голос віртуальної помічниці, який на подив не звучав роботизовано, як зазвичай показували у фільмах про майбутнє. Лише трохи неприродно. — У салоні зафіксовано ще одну людину, починаю сканування, щоб забезпечити комфортну поїздку.

— Скасувати сканування. Стандартні налаштування, – відповіла Емма.

— Введіть ваш маршрут.

Дівчина швидко позначила адресу та маршрут на екрані.

— Бажаєте провести скан…

— Зоряно, — перервала віртуальну помічницю Емма.

— Зрозуміла, — протягнула вона, і в машині завівся двигун, але якби не показники на сенсорних панелях, то Соля навіть би цього не помітила.

— Вона має ім’я? — здивувалася дівчина.

— Так, повна назва системи StarCarTech, я налаштувала, що зватиму її Зоряна. Не звертай уваги.

— Як мило! А що вона може?

— Іноді мені здається, що все на світі. Тільки не проси її щось розповідати.

— Зоряно, розкажи щось, — не замислюючись попросила Соля.

— Ви скасували сканування вашої супутниці, — почала помічниця, — їдете на побачення, пані Квітка?

— Зоряно! — розгубилася Емма, широко розплющуючи очі.

— Мовчу.

Соля голосно розсміялася.

— Вона мені подобається! А твоє прізвище звучить просто фантастично гарно з приставкою ”пані”.

— Буду мати на увазі, пані Котик.

Яскраве літнє сонце змушувало мружитися, а в очах іноді танцювали темні плями. Розжарений пісок та камені пекли босі ноги. Морські хвилі мелодійно шуміли, розбиваючи своєю музикою тишу дикого пляжу. Соломія і Емма поринули до обіймів морських солоних вод,  і так і залишилися там, допоки не почало темніти. Рятуючись від пекучого сонця, вони жартівливо плавали наввипередки з хвилями, по-дитячому бризкалися водою та вишукували на дні гарні мушлі.

— Яка нестерпна спека у майбутньому, — жалілася Соля, сидячи у воді по підборіддя, — твої завжди білі щоки зараз, мов яблука червоні.

— А у тебе губі наче ти чорниці наїлася, змерзла ж у воді так довго сидіти. Вилазь на берег!

— Там спе-е-ека.

— Вилазь кажу!

Емма підхопила дівчину на руки та понесла до берега. У воді вага зовсім не відчувалася і, під дзвінкий сміх Солі, вона несла її поки вода не стала по пояс.

Вони сиділи під деревом, яке мало не єдине дарувало тінь поруч із ними. Солі здавалося, що через спеку навіть важче дихається, і Емма зітхаючи знизувала плечима, нарікаючи на погіршення екології і глобальне потепління.

— Я така рада бути тут з тобою, сто років не була на морі, — казала Емма, зціловуючи останні краплі моря зі щок та шиї дівчини.

— Сто років? Та це я, мабуть, ближча до таких висловів, — усміхалася Соля.

Вони неспішно говорили про все на світі, або просто мовчали, насолоджуючись товариством одна одної поки ніч не опустилася на морську гладь.

Повернувшись до міста Соля забажала продовження, а Емма не могла їй в цьому відмовити. Вона вирішила показати їй одне зі своїх улюблених місць в місті. Ним став оглядовий майданчик, і він був просто неймовірно чарівним.

Нічне місто рясніло яскравими різнобарвними вогнями. Їм відкривався неймовірної краси краєвид на футуристичний мегаполіс, який помітно розрісся за п’ятдесят років. Вони сиділи в автівці на передніх сидіннях і неспішно розмовляли, вдивляючись в далечінь, туди, де мерехтіли вогні і вирувало нічне життя.

— Соломіє, — покликала Емма, — тобі не страшно повертатися?

— Це ж мій час, чому має бути страшно?

— А якщо щось піде не так?

— Наприклад?

— Наприклад, все що завгодно. В контексті мультивсесвіту і безлічі теорій це взагалі єдина правильна відповідь.

— Не будемо про сумне.

Емма відкинула голову назад, вдивляючись в темне небо. Вона ще раз переконалася, що не дарма взяла автівку з відкидним верхом. Нічне небо було всипано зірками. Оглядовий майданчик був в такому віддаленому місці, що яскраві вогні мегаполіса не заважали спостерігати за білими іскорками в чорному небі.

– Сьогодні дуже гарні зорі. Зазвичай їх не видно через пил. Хоча я рідко виходжу з дому, якщо чесно. Не найтямуща людина в питанні зірок, — думала вголос Емма.

Вона неспішно розглядала небо, намагаючись знайти сузір’я, які колись бачила на уроках астрології у школі.

— Так, гарні, — відповіла Соля, теж дивлячись вгору, — а знаєш хто ще?

Емма обернулася до неї, питаючи хмурячись. Вона кілька секунд не могла зрозуміти до чого хилить Соля, а потім її щоки спалахнули рум’янцем.

— Та годі тобі!

Соля голосно розсміялася.

— А що такого? Лише факти.

Емма махнула на неї рукою і відвернулася, ховаючи, вкотре за сьогоднішній день, червоні щоки. Соля нахилилася і накрила її вуха долонями.

— У тебе вуха теж червоні.

Варто було Еммі тільки розкрити рота від обурення, як Соля не задумуючись притягнула дівчину до себе, коротко цьомкаючи в губи, а потім дражнячись почала цілувати її в щоки.

— Мені буде не вистачати тебе, — сумно сказала Емма, заглядаючи Соломії в очі.

— Мені тебе теж, — слабо розтягнула губи в усмішці Соля. — А ще цього часу в цьому паралельному Всесвіті.

— Ми живемо під пильним наглядом камер, штучний інтелект скоро захопить світ, а ми ось-ось задихнемося через жахливу екологію.

— Ти не повіриш, але в моєму часі кажуть так само.

Вони замовкли, кожна думаючи про своє.

— Ти правда віриш у те, що зможеш повернутися? — зруйнувала тишу Емма.

— Ні, але мені варто було б в це вірити. Я все одно не зможу тут жити. Принаймні, так нелегально, як я живу зараз. Вдруге може ще вдасться збрехати патрульним, що мій чіп у ремонті. Або що це у них у базі даних збій, і тому вони не можуть знайти мене по обличчю, голосу чи відбиткам пальців. А ось втретє боюся це не спрацює, і я вирушу до якогось притулку чи психіатричного центру, разом зі своїми розповідями про подорожі у часі. А ти втрапиш у халепу за те, що сидиш на заборонених сайтах і шукаєш там секретну інформацію та товари. Це занадто ризиковано, як би сильно я не хотіла залишитися.

— Ти маєш свою ідеальну теорію?

— Щоб лишитися тут? Я думала про це. Я можу припустити будь-що? — усміхнулася Соля. — Ідеальна теорія — я потраплю в такий же світ ідентичний цьому, але з найменшою відмінністю, і решта вважатимуть, що все на своїх місцях і я теж із цього світу. Але при цьому мої спогади про минуле залишаться. Такий собі обман системи. Невеличкий хакінг Всесвіту.

Вона засміялася, а потім продовжила:

— Є теорія про квантове безсмертя – якщо померти у своєму Всесвіті, то помирає тільки тіло, а свідомість просто знаходить інший Всесвіт. Уявляєш, прокидаєшся вранці з відчуттям, що щось не так, а виявляється ти вже живеш своє інше життя. Потрібен якийсь переломний момент. Мить між життям і смертю. 

Емма уважно слухала її натхненний монолог.

— Насправді, якби не складнощі з документами, то не було б жодних проблем. Люди не знають одне одного, можливо, кожна сота людина це мандрівник у часі. Тому не страшно якби я зникла зі свого Всесвіту. Можна, наприклад, зникнути безвісти. Люди по всьому світу зникають щодня, і згодом про них забувають. А про мене, по суті, навіть немає кому забувати, тому це вирішило б питання зі мною в моєму часі. Ти знаєш, що я можу довго говорити про це? — усміхнулася Соля.

Протягом ночі вона ще багато говорила, а Емма так само уважно слухала. Емму зачаровував її трохи низький тембр голосу, коли та була серйозна, її жести та міміка, як вона була захоплена, і горіла своїми теоріями. Емма намагалася запам’ятати Солю якнайкраще, перед тим як втратить назавжди.

 

***

 

Соля сиділа на дивані і тримала у руках новий пристрій, який Емма забрала цього ранку. Вона намагалася налаштувати його на потрібну потужність, але прилад наче пік їй руки, не бажаючи налаштовуватися. Емма сиділа за нею, влаштувавши на її плечі своє підборіддя, і мовчки спостерігала за махінаціями дівчини. Соля покрутила пристрій у руках, перевіряючи, чи правильно підключені тонкі дроти. Все було налаштовано вірно, і її руки затремтіли від усвідомлення, що все скоро закінчиться. Емма обійняла її зі спини. Міцно притулившись, вона відчувала як б’ється серце дівчини. Вони не говорили. Соломії здавалося, що скажи вона хоч щось, то її голос зрадливо затремтить і вона потім не зможе взяти себе в руки. Вона відклала пристрій трохи далі і розвернулася, сідаючи до Емми обличчям. У неї були сумні очі, але вона спробувала усміхнутися. Опустивши погляд, Соля нахилилася до неї, міцно обіймаючи і притуляючись всім тілом. Її губи затремтіли. Емма ніжно погладила її по спині і уткнулася носом у її плече. Виринувши з обіймів, Емма торкнулася губами до її губ.

— А якщо не вийде? — заговорила Соля.

— Якщо не вийде — я поцілую тебе ще раз, — відповіла Емма і погладила її по голові.

— Еммо, — взяла її за руку Соля, — дякую тобі за цей час.

Слова застрягли в горлі, і Емма, не в змозі нічого відповісти, нахилилася до дівчини і знову поцілувала. Її долоні лежали на чужих щоках, серце відчутно часто билося, і хотілося якнайдалі відтягнути момент коли Соля зникне.

Соля притиснула пристрій до скроні і увімкнула, чекаючи на запуск. Коли вона відчула легку вібрацію, вона заплющила очі, занурюючись у свої думки.

 

Раз, два…

 

Емма на секунду заплющила очі, а коли відкрила, то була вже в кімнаті одна.

 

***

 

Соломії не було вже місяць, але Емма все ще була подумки з нею. Вона раз у раз згадувала про неї, хотіла покликати або щось запитати. Все було так дивно, що вона почала сумніватися, а чи була Соля насправді, чи їй наснився дуже реалістичний довгий сон. Але одного разу Свят теж заговорив про Солю. Запитав Емму про її самопочуття, і порадив відволіктися, щоб розвантажити голову. Свят взагалі був таким собі радником, сам штовхнув Емму на цю авантюру, а тепер радив відволіктися і не брати до серця. Але Емма не сердилася на нього. Ті чотири тижні із Солею були найкращими, що траплялося з Еммою останнім часом, і вона анітрохи не шкодувала, що вирішив з нею зблизитися, нехай і на такий короткий час.

Якось увечері, сумно гортаючи соціальні мережі, Емма згадала про одну розмову з Соломією. Вона згадала її голос, сміх, а потім ніби відчула дотик її рук на своїй шкірі. Вона замружилася. Пора уже забути або просто змиритися і жити далі.

Спогади не відпускали Емму, і вона не могла спокійно сидіти наодинці вдома. Вона вийшла на вулицю подихати повітрям і пройтися, сподіваючись, що вечірня прохолода позбавить її від думок, що без зупину рояться в голові. Бувши занадто спантеличеною вона зовсім не дивилася по сторонах, а в навушниках, що знижували шум, був вимкнений безпечний режим. Було дуже необачно з її боку прогулюватися так вздовж дороги, минаючи декілька перехресть. Зрозуміла вона це тільки коли на неї на повній швидкості летів мотоцикл.

Емма шоковано дивилася на розбитий мотоцикл та водія. Мотоциклістом, що майже врізався в неї, була… Соля? Емма впізнала її, коли медики зняли з тої шолом, щоб обробити рану на голові. Сама дівчина була непритомна. Емма не могла повірити своїм очам. Вона переконувала себе, що найімовірніше вона просто була дуже схожа, а через те, що обличчя залила кров, було складно розібрати риси її обличчя, і Еммі здалося. Але всі сумніви зникли, коли медики просканували її долоню, щоб встановити особу по відбитках. Емма підійшла ближче. На екрані висвітився ID з фотографією та даними Соломії. Точно такими, які Емма вводила, замовляючи тій фейкові документи в даркнеті

— Чіп пошкоджено. Дані лише за відбитками, — сказав один із патрульних, перевіряючи потилицю дівчини.

Чіп? Але Соля його не мала.

Емма стрімголов бігла додому. Кров пульсувала у скронях і шалено билося серце. Діставшись до своєї квартири, вона одразу ж кинулася до комп’ютера. Поки завантажувалася система вона знесилено закрила обличчя долонями. Не може бути, вона схвильовано зітхнула і швидко забігала пальцями по клавіатурі, відкриваючи базу даних у даркнеті, де при першому знайомстві шукала документи Солі. Вона по черзі вбила у полі пошуку ім’я, прізвище та рік народження, але він нічого не видав. Емма насупила брови. Як це так? Вона спробувала ще раз. Знову нічого. Дані були вірні, це точно. Емма вписала номер паспорта, місце реєстрації та прописки, які тоді записала у нотатках про всяк випадок. Вона гортала електронні бази, намагаючись знайти Солю, але серед них її ніби ніколи й не було.

— Думай, думай! — схопилася вона за голову, пригадуючи аварію.

Вона гортала в голові спогади, і воліла зачепитися хоча б за якесь маленьке речення, якусь думку Соломії, яка могла б зараз все пояснити. 

 

    Ти маєш свою ідеальну теорію?

         …переломний момент.

                 Мить між життям і смертю.

 

— Переломний момент! Загроза життю! — вигукнула вголос Емма, а потім прошепотіла, лякаючись: — Не могла ж вона…

Дівчина різко затулила рота рукою.

 

***

 

Соломія лежала із закритими очима. Навколо було безліч звуків, але всі вони були тихі, наче її опустили з головою під воду. Чийсь дзвінкий голос уперто намагався до неї докричатися, але Соля не могла розібрати жодного слова. Її начебто притиснуло неймовірною вагою, і вона не могла ані порушити рукою, ані відкрити очі. Сонний параліч? У неї ніколи не було такого раніше, чого б це раптом зараз? Було страшно, але вона помалу приходила до тями.

В голові з’явилися яскраві спогади, здавалося стан повної безпомічності минув, і вона знову спробувала підвестися, але нічого не вийшло. Їй потрібно було відкрити очі, вона мала побачити де вона знаходиться. Окремими обірваними кадрами в голові сплили дивні спогади: пристрій в її руках, зірки у небі, тонкі чорні татуювання на руках… Емма!

Голосне неприємне пищання дзвінко залунало у вухах Солі, і вона різко відкрила очі, хапаючи ротом повітря. Яскраве біле світло болюче сліпило очі, а ті звуки, які раніше були тихі, зараз неприємно різали їй слух. Очі ніяк не хотіли фокусуватися, тому вона майже нічого не бачила. Судячи за запахом це була лікарня. Палатою хтось ходив, і Соля припустила, що це медсестра, яка вірогідно очікувала коли Соля прийде до тями.

— Як ви себе почуваєте? Пам’ятаєте своє ім’я? — спитала вона. Її голос був тихим і спокійним.

— Соломія, — прохрипіла дівчина.

— У вас щось болить?

Соля заперечно похитала головою, а потім одразу замружилася від головного болю.

— Де я?

— Ви у десятій лікарні міста Києва. Не хвилюйтесь, з вами все буде добре. Вам вкололи знеболювальне.

— Яке сьогодні число?

— Дев’ятнадцяте серпня.

Вона не могла розгледіти нічого окрім розмитих плям, щоб зрозуміти по оточенню в майбутньому вона чи в минулому. Соля ніяк не наважувалася запитати у медсестри який зараз рік, але все ж треба було це дізнатися.

— Ви не пам’ятаєте який зараз рік? — стурбовано запитала медсестра. — Прошу вас почекати, я покличу лікаря.

— Ні, ні, ні, — захвилювалася Соля, — я пам’ятаю, я хотіла спитати чи довго я була непритомна, — збрехала вона.

— А, — посміхнулася медсестра, — не хвилюйтесь, минуло всього декілька годин.

Соля криво усміхнулася. Рік вона так і не дізналася.

— Вам потрібно відпочити, у вас травма голови, поспіть ще трохи.

Сил пручатися не було і вона заснула, лишаючи питання з роком на потім.

Через якийсь час вона прокинулася знову, але цього разу легше, ніж вперше. Зір повернувся. Вона була в палаті одна. Озирнувшись по сторонах вона помітила, що палата виглядала достатньо дорого, як для звичайної лікарні; ідеально білі стіни, мінімалістичні шафки, полірована мармурова плитка. Майбутнє? У Солі загорілися очі, а потім вона тяжко зітхнула. Вона ніколи раніше не була в елітних приватних клініках. Можливо вона у минулому, але просто в одній з таких.

У палату знову зайшла медсестра, тепер Соля могла розгледіти її обличчя.

— Що сталося? — запитала її Соля.

— Ви потрапили в аварію. Пішохідка не помітила вас, переходячи дорогу в неналежному місці. Якщо ви забажаєте отримати компенсацію, то вона залишила свої контакти. Страховка покрила лікування, не враховуючи деякі додаткові послуги. Але та пані вже оплатила ці медичні витрати та відновлення чіпа. За кілька тижнів буде готовий, але поки що ваш айді тільки в смартфоні. Також можете ознайомитися з деталями лікування та нашими послугами в вашому особистому кабінеті.

Соля протягнула руку, приймаючи розбитий смартфон, але в голові луною відбивалося: 

 

…відновлення чіпа, айді тільки в смартфоні.

 

Вона у майбутньому. Неймовірно.

Шкірою бігли мурашки. Вона спробувала повернутися думками в минуле. Усі спогади змішалися. Вона спробувала згадати базову інформацію про себе.

— Соломія Котик, народилася у тисяча дев’ятсот… — дівчина завмерла, — тисяча… дві тисячі сорок сьомому?

Чомусь в голові було дві дати і обидві здавалися Солі вірними. Але не може бути у людини двох днів народження, а тим паче двох років. 

Соля згадала, як ховала у кишеню свій паспорт-книжечку з трохи подертою синьою обкладинкою. А потім згадала, як ходила сплачувати штраф, бо не в тому місці залишила свій мотоцикл на вулиці. Спогади були дуже яскравими та детальними, і вона була впевнена, що це було насправді. Але от грошей на мотоцикл у неї не було, а права вона так і не отримала після навчання. Та в особистому кабінеті світилася картка з водійськими правами, а замість старого зразка синенького паспорту — айді картка з її даними. Наче два життя змішалися в одне.

На екрані смартфона заблимало сповіщення. Одне непрочитане повідомлення. Не вірячи своїм очам, вона забігала поглядом по тексту.

 

“Привіт, Соломіє.

Варто було прислухатись до тебе і знімати навушники, коли гуляю вздовж дороги. Але завдяки цьому тепер мені здається, що твоя улюблена теорія про мультивсесвіт і квантове безсмертя — це реальність. Сподіваюсь тобі вже краще.

З поверненням, котику.

Твоя Емма.”

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

7 Коментарі на “Ідеальна теорія

  1. Критики не буде, але я б порадила вказати фем-слеш)
    Тепер перейду до самої роботи: я задоволена і змістом, і героями, і грамотністю. Цікаво було заглянути в ваше “майбутнє”!