Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

“Я народилася не в той час, не в тому місці”

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Розділ І “Я народилася не в той час, не в тому місці”

 

“Яким б не був прекрасним мій сон, але якщо я не піду на заняття, спати з боргами я більше не буду”- З такими словами маленька принцеса прокинулася зі свого ліжечка. У вікні, ще було темно, видно як падав лапатий сніг. Вона чимало не засинала, але вже чула запах сніданку, що не давав лягти назад.

Декілька покоївок зайшли, щоб привести малечу в порядок. Одна розчісувала білосніжне волосся, інша підібрала сукню.

“Матінка вас чекає за сніданком, вона дуже розлючена”, – тривожно промовила одна із покоївок.

(Чому, напевне їй вже сказали, що я плачу на лекціях).

Дівча глянуло на себе в дзеркало і нехотячи, спустилася. Лакеї відкрили гігантські двері. Матінка дійсно сиділа не з самим приємним виразом обличчя, а батько….брр, хоча я і люблю зиму, але в цей момент мені стало неабияк холодно.

“Що ти, неотесане чортисько, сідай” – проговорила, ніби плюнула отрутою, мама і додала: “Я не думаю, що називати тебе леді після цього, буде правильно. Мені пташечки на вушко нашептали, що хтось навіть сліз стримати не може, дорогенька моя, віднині ти сидиш на лекціях каменем і тільки спробуй сказати лишнього”

Мішель трішки похнюпилася і опустила очі у тарілку.

“Ти чуєш, як ти нас розчаровуєш?” -грізно глянув на неї батько та продовжив доїдати свій сніданок.

 

Ні одна ложка каші не могла перейти через ком у горлі. Таке враження, що цей комочок тепер, ще й доповнений вівсянкою.

 

Мішель хутко зійшла та вже їхала до академії з матінкою. Через місто, поле, а там вже й сама велична будівля виднілися.

“Бувай, матінко”,- зробила деміпліє Мішель.

Хлоя лишень скривилася і наказала закрити дверцята карети.

 

Зайшовши всередину, відчувалася малесенька тривожність. Місце виглядало занадто чужим, хоча ходила сюди Мішель вже декілька років. У кабінеті сиділо троє дітей. Та ельфійка не мала настрою, сама сіла. Зненацька хлопчачий голос заставив випливти із свої роздумів.

“Непривітна, ти така, як твоя мама”. То був Роджер, баловане хлопчисько своїм батьком, неук, але яка різниця, якщо він щасливий…

 

Перша лекція здавалася довшою ніж завжди, то нам диктують нумізматику, то на нас лаються. Кожен день одне і те саме, а всі ще кажуть, що дітям дворянинів жити – раз плюнути. Я так хочу спати….

 

Роджер постійно штурхав у дівчинку пальцем, щоб та нарешті глянула, як він пообривав своє пір’я для письма і зробив з нього патичок. От комусь так точно легко живеться.

 

На обідній перерві, нам подали юшку із грибів-свистунів… ну і гидота. Мішель хоч і кривилася, але їла, бо це єдине, що вона могла з’їсти за день.

(Ну ви тільки гляньте..)

Її погляд застиг на Роджері, який вилив юшку з вікна, а монахині, бачучи це, навіть носом не шморгнули.

“А от якщо б я так зробила…”

-Дівко, жуй – заставляла головна монахиня.

“Я щось жую, а воно чим раз, тим гидотніше.”

 

“Добре, що хоча б вже лишилася остання лекція і я поїду назад.”

 

Ось уже кінець, принцеса сама оділася і вийшла на вулицю. Так холодно, сиро, майже невидно, що там вдалині. Зненацька хтось її налякав, але через деякий час дівчинка впізнала хто це.

-“Дядько Едгар, то ви? Я так рада, заберіть мене додому!” – у неї засяяли очі, а портфелик впав у сніг.

-“Принцессо, мушу сьогодні вас доставити назад, так мені звеліли”- договорив він і показав на чорного коня за воротами. Мішель весело підстрибувала та бігла до чорногривого коня…. “Це було так весело…”

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь