Вітерець колише його нерівне волосся, таке м’яке та пухнасте. Янтарні очі дивляться на зорі, їх мільярди, там, на небі порахувати не вийде, він намагався, та все марно.
У холодних руках тліє вишнева цигарка, він робить останній затяг та гасить її, відкладаючи окурок в залізну банку з-під зелених оливок. Там вже ціла “колекція” з опалків різних марок.
У душі юнака немає жалю, суму чи відчаю, бо його другу руку тримає найважливіша людина його життя – хлопець на ім’я Венті.
Його коси завжди стирчать у різні боки, а посмішка грає на забарвленому рум’янцем обличчі. І чого він такий щасливий? Справа в тому що він тримає за руку найважливішу людину у його житті, його кохання – хлопця на ім’я Сяо.
Зорі мерегтять та манять до себе, ніхто з юнаків і не намагається відвести очей від неперевершеної краси зоряного неба. Ці білі крапки складаються у сузір’я.
***
— Дивись! Там велика та мала ведмедиці – хлопчик з гітарою на плечах показує пальцем на скупчення зірок.
Його супутник киває, посміхається та запалює ще одну цигарку.
Вони обидва затихають та синхронно запоющують очі, слухають звуки довкола. Неподалік проїхала автівка та заверещав кіт, хтось розмовляє, здається на іншій стороні вулиці, цвіркуни тихо грають свою пісню.
— Сяо, а ти щаслива людина? — першим тишу руйнує Венті, як не дивно.
– Доки ти тримаєш мої долоні, я найщасливіша людина у світі — після його слів настає невелика тиша, але зовсім не з-за незручності, просто обидва щось думають.
— Тоді, я буду тримати твою руку, доки милостивий Бог не розлучить нас.
— Натомість я домовлюся з ним, щоб цього ніколи не сталося.
— Сяо, ти знаєш самого Бога?
— Авжеж, я його старий приятель…
Ця ніч здається неймовірно довгою, проте ми знаємо що усьому в цьому світі є свій початок та кінець. Але ці двоє будуть певні завжди “їх кохання вічне”. І доки вони у це вірять, це й буде правдою.