Я віднедавна більш не прагну вічності.
Не шиюся у дурні, хоч заздрю монументам.
Що жалюгідніше за акти прозаїчності,
Яким забракло духу для моменту?
Яким несила дочекатись небуття,
Несила так, що мчать од невідомості
Не озираючись, назад крізь все життя!..
А ще й початку нема в тій невагомості.
Ще тлінь не зтліла, клин клином не ганяли,
Ще сам Господь у світі цім не жив!
Світобудови потворні маргінали
Космічний пил вирощують для нив.
Я віднедавна більш не прагну вічності.
Коли недавно переходить у «давно»?
Коли «давно» стає розрядом споконвічності?
Я сподіваюсь, мені знати не дано.