– зникнути? якийсь план не дуже. треба придумати інший.

після ~двохтижневої хандри у Мінхо з’явились сили на життя, а не тільки існування. як мило; звідки вони взялись? він не уявляє і сам, але все одно радий.
чи можна сказати що щось змінилось у навколишньому світі? більше ні, ніж так. справа у сприйнятті і оптимізмі, тільки щоб до них дійти то треба прикласти зусиль і накопити енергію, це і робив Лі Но два тижні. він спав. багато спав. і гуляв.

він ніколи не цінив ці дві справи, як і більшість людей. бо для чого спати, якщо можна зайнятися справді чимось важливим і навіщо просто ходити на вулиці? але ж недарма багато митців і письменників та й навіть композиторів надихались саме природою і інколи їм снилось щось геніальне. люди у наші дні так поспішають і не вміють цінувати те, що вже мають. та й сам Мінхо був такий.

взагалі його можна назвати реалістом, людиною дуже серйозною і незважаючою людські емоції. можна назвати. нещодавно Мінхо зрозумів, що сам себе не знає. що сам замкнув свою душу під десятьма замками і не тільки від інших. і так було завжди. навіть біля Синміна він не показував себе “справжнього”. він відчував це. і причини чому “він не міг себе відкрити” були. не було людини, яка б підтримала його у цьому; сказати більше- всі хотіли його бачити “таким-то таким-то” і ніхто і не думав про його бажання і душу.

але самокопанням він не займається бо знає- це шлях до суцільного мінусу у моральних силах, а не у знаходженні себе. тож він дихає свіжим повітрям у парках і мріє про гарні сни (а їх так і немає). почав багато читати. чого тільки не брав у руки: фентезі, романтику, класику, антиутопії…найбільше сподобались детективи. там і подумати під час читання можна та і сюжет не завжди такий, який думає читач, тобто- цікавий.

і він навіть не здогадувався про те, що скоро його життя перетвориться на аналог детективної книги.

про школу казати нічого. все так само. сьогодні Мінхо вдягнув темні клітчаті штани і чорний світер. можна було б сказати, що ось, вже середина березня, який светр? погода якась непостійна: то холодно, то тепло. сьогодні навіть сонечко світить. але світер він дуже любить. тому просто накинув зверху синю джинсову куртку. браслет з місяцем завжди носив. тому що Синмін все одно залишається для нього важливим другом.

-о це ж наш плаксивий хлопчик Лі Ноууууу, ще й типу дуже розумний, цікаво, Синмо тебе так назвав скоріш за все через те, що знав забагато, тому він і розірвав з тобою стосунки.

-або ти нарешті замовкаєш і не заважаєш їсти, або ти йдеш куди подалі. задрав.

-оххх, ми такі дратівливі і серйозні, ну добре, їж собі далі, свинко.

Мінхо завжди знав, що люди насправді не змінюються після середньої школи. Даніель був одним з тих, хто це і демонстрував. такий самий розбещений ідіот. постійно треба чіпати когось, щоб привернути увагу. Мінхо прийшов у старшу школу не одразу, а через місяць навчання- у жовтні.

взагалі хлопець часто переходив зі школи у школу, тому що його батьки ну дуже полюбляють постійно переїжджати (як би це абсурдно не звучало). ця нестабільність його безмежно турбувала і ось, чомусь його батьки вже рік! сидять на одному місці.

нарешті залишившись віч-на-віч зі своїми думками і ланчем, він продовжив їсти.

впринципі життя не таке вже і погане. як то кажуть- час все лікує. Лі Но почав додатково займатися математикою зі своїм вчителем, який був ще й завучем. усвідомлення того, що скоро екзамени, а він на деякий час ізолювався від навчання і тому майже нічого не зрозуміло, прийшло тільки тоді, коли завуч сам визвав його до себе у кабінет. таке було вперше і Мінхо сподівався, що востаннє: у тому кабінеті завжди стояв запах страху і деякого приниження учнів, незважаючи на те, що кімната регулярно провітрювалась, це зрозуміло, як тільки заходиш туди- холодно. а може це від знервування.

світло сині стіни, на сіра плитка. під столом завуча звичайний турецький килим- але у світлих відтінках. “прибиральниці точно його ненавидять”- подумав тоді Мінхо. білий стіл, білий стілець, білі, рівно складені на столі, ручки. все кольору снігу, як у психлікарні. як іронічно.визвали його під час фізкультури, що здивувало хлопця, бо “цей предмет не можна пропускати- він один з найважливіших у школі, Лі Мінхо”- колись так і сказав йому цей чоловік.

-я знаю, що казав тобі про те, що фізру пропускати неприпустимо, але сьогодні виключення для тебе. я бачу, як тобі важко у плані технічних предметів, тому хочу тобі допомогти. я бачу в тобі талант у цьому…

-вибачте, що перебиваю, але мені справді треба йти на фізкультуру. ми можемо це обговорити потім?

-… я дзвонив твоїм батькам з цього приводу. вони погодилися зі мною і сказали, щоб ми вже сьогодні позаймались. тому і викликав тебе не після уроків. ніколи з вами, учнями, не можна домовитися, тільки з небагатьма-з тими, хто поважає старших і їхні думки. тобі треба побільше довіряти іншим. сьогодні одразу після уроків у кабінет інформатики. заняття 1 година. тепер можеш йти.

-дякую.

як виявилось, батьки Лі Но і справді погодили його заняття. звичайно, він не хотів на них ходити, та навіть не із-за ліні, а через людину, з якою він займається. в ній завжди було щось неприємне для Мінхо, а після тієї розмови- це виросло у багато разів.

та зустріч з завучем у його кабінеті була не остання. нажаль.

його визвали вдруге. і цього разу під час біології. 14:06, це число він запам’ятає надовго. у цей час зайшов і директор, і завуч. нічого не було зрозуміло.

-чи є тут Лі Мінхо? мені потрібно з ним поспілкуватись.

всі повернули голови у бік Мінхо. інколи бути у центрі уваги не дуже зручно і приємно. як от зараз. як круто.

-я тут.
вони зустріли ще й цього пришлепкуватого завуча. і як виявилось йдуть вони всі втрьох до його кабінету. навіщо і у чому логіка- незрозуміло, мінімум для Мінхо. нічого такого не сталося здається останнім часом. тільки раптовий переїзд Синміна…

але чомусь перед кабінетом завуча, директор зупинився і сказав, що “далі самі, це не є моєю компетенцією. особа, яка займає цим кабінетом є відповідальною за це” жахливо. натиснути на ручку дверей. відкрити двері. зайти у кабінет. сісти за стіл. з кожною наступною дією страх все більше підбирається до Мінхо.

-доброго дня, Лі Мінхо. скоріш за все ти запитаєш, для чого ти тут. тому кажу одразу, що мені треба тебе опитати щодо Кім Синміна. чи були якісь дивні дії чи слова, мовлені ним? і чи давав він тобі якісь записки?

-вибачте, але якщо так, то де поліція? хіба вона не має опитувати? ви брешете мені, я це бачу і чую. хочете дізнатися щось про Синміна- спитайте у його батьків. а зараз я маю йти.

цього разу завуч нічого на це не відповів. тільки побажав “гарно скласти екзамени”. як мило і моторошно. після цього вони не займалися. “у нього зараз немає вільного місця у графіку, тому ви поки не будете займатися”- так сказали батьки Мінхо.

пройшов тиждень. нічого дивного більше не трапилося: Хо і далі годував котів після школи, в бібліотеку він більше не ходив, але читав вдома, по п’ятницям все одно ходив у кафе. звичайно, компанія дурників і далі глузували з нього, але це дрібниці.

його знову почало цікавити, а що ж сталося з Синміном. якби він просто переїхав в інше місто, то таких би питань ніхто не задавав, як завуч того дня. номер. він не дивився його з того моменту, як Синмо зник.

“ухххххххх, вже урок. треба підготуватися”. геометрія. її більше не проводить завуч, бо звільнився. точної причини ніхто не знає. більше радості, ніж суму, це і зрозуміло- більше ніяких бесід з тим йолопом. як прекрасно, що тепер її проводить мила вчителька.

-вибачте, я можу вийти?

-так, звичайно, Мінхо.

записка у лівому кармані штанів. випасти не має. нарешті він дізнається, що там написано. прилітає у туалет, закривається у кабінці, сідає. папірець вже достатньо пом’ятий, тому що це один з небагатьох предметів, які нагадують про Синміна.

-що? тут немає номеру телефона..тільки чотири цифри і буква “п”. аххххх божееее, чому все так незрозуміло. навіщо ти сказав “дзвонити на цей номер у разі чого”, якщо тут тільки незрозумілі циферки і буква? чи ти знав, що я не подзвоню і просто якось відкрию цей листочок?”ех, як же спаскудився настрій. треба точно сьогодні йти пити какао”- думав Лі Мінхо.

15:00. кінець уроків. сьогодні ще курси. от чорт. донедавна вони були у вівторок і суботу, але чомусь з суботи перенесли на п’ятницю. тепер какао можна пити не досхочу часу, а тільки хвилин 10 максимум. тож треба пошвидше йти.

смачне какао. та і самому бути у кафешці не так вже і погано. приємно. починаєш цінувати проведення часом тільки з собою, присвячуючи його тільки собі.

-ох ну ні, тільки не це.

Даніель. Мінхо бачить його, а він скоріш за все Мінхо. погано. жахливо, куди можна заховатись за секунду? розвернувся і пішов в інший бік зали, здається, придуркуватий навіть не помітив Хо.

сьогодні тут побільше людей, ніж зазвичай. це місце не дуже популярне, але справді круте, не тільки із-за того, що саме тут пили какао Синмо і Лі Но. знати про це місце могли ,як здавалося, тільки обрані. привітний персонал, все дерев’яне та і просто безмежно затишно. хто ж міг розповісти всім цим людям, немов “з однаковими сірими обличчями”, що тут є таке кафе?

цього затишку більше немає. всі дивляться на нього, на Мінхо. це не так, проте так відчувається. уважно слухають будь-який вдих, спостерігають за будь-яким рухом. записка у лівому кармані, де вона і була. “прийду додому і буду думати, що це все може означати”- подумав про себе хлопець, збираючись, хоча час посидіти ще є. небезпека. страх. атмосфера більше не була заспокійливою і дружньою. треба йти.

-нарешті вийшов. що за фігня почала відбуватися у моєму житті? хоч би доїхати нормально до курсів.

хтось йде. точно за ним. і дивиться прямо у спину. пропалює її своїм поглядом. треба поквапитися. їх двоє. Мінхо починає йти “зігзагом” щоб відірватися, але марно. баче магазин. зайшов, купив води і трохи надпив. моторошно, бо кому Лі Но міг зробити щось погане? у нього немає ворогів, ну можливо Даніель, але цей дурень не пішов би на таке…правда?

нарешті дійшов до автобусної зупинки. час ще є, можливо, вийде не запізнитися. почекавши 5 хвилин, транспорт прибув.

-ура, зі мною нічого не сталося. поки що. мені треба бути дуже уважним.

карман. лівий карман штанів з запискою. її немає. її хтось дістав і точно в автобусі, бо він перевірив її перед тим, як зайти сюди. Мінхо бачить, як якась людина вертить її у своїх руках і пробує комусь подзвонити, але руки так трусяться, що навіть не може набрати номер.

“прийшов час застосовувати свої акторські здібності”- подумав Мінхо, непомітно підійшовши якомога ближче до цієї людини. “мені потім буде соромно за це, але що поробити”. наш Лі Но починає стогнати і робити вигляд, що нібито у нього шалено болить права рука. цей нервовий чолов’яга звичайно кинувся до нього і почав питати, а що сталося (хоча, добре, це було дуже неочікувано). у цей момент справжній власник паперу забирає своє і виходить з автобусу- як раз на зупинці, біля якої проходять курси. а той чоловік, здається, навіть не помітив, як Мінхо замінив йому лист просто на чистий папір, складений так само.

-курси. невже я вижив. як задовбали люди, хочу додому, поспати.

сил не було, але питання так і піднімалися у його голові.

-чому це відбувається зі мною? чому всі роблять вигляд, що знають мене, якщо це не так? чому всі хочуть забрати у мене щось важливе? я хочу просто жити життя так, як хочу я. як же задовбали і як же я стомився.
вау, курси закінчилися. пошвидше б додому.

все склавши і вдягнувшись, можна хоч трохи спокійно подихати свіжим повітрям. якби ж то.

хтось вхапнув його за руку. сильно, боляче.

-ох, Мінхо, яка зустріч. тобі по-дорозі теж? мен теж у той бік, давай разом підемо.

Даніель. не день, а жахіття.

Мінхо, звичайно, нічого не відповів. йому б доїхати живим у теплий дім. а то постійно якісь небезпеки.
так вони і йшли хвилин 5 у напрямку до автобусної станції. ще трохи. Мінхо вже бачить її.

-ах так, до речі, вибач, що так задавив руку. у мене є до тебе розмова, але у людному місці я не хочу, щоб ми про це розмовляли. і так, прямо зараз. у мене деякі труднощі і тільки ти мені можеш допомогти. завтра я не знаю, що зі мною буде, якщо не ти.-так а чого це я маю тобі допомагати? ти мене дратуєш.

-винагорода. ти дізнаєшся, де Синмін. точно. скажу більше, ти зможеш до нього попасти, бо він не у дуже звичайному місці зараз, тому і не міг тобі подзвонити.

-хах і які гарантії, що ти мені не збрехаєш?

-гарантії? давай я покажу тобі гарантії.

однією рукою закритий рот Мінхо, а іншою- підтримується талія. кудись йдуть, у бік. як темно.

-ти хотів гарантії..ти не такий вже і дурний як я думав, Лі Мінхо. якби ти не був тим, ким є, я б навіть, можливо, здружився з тобою. але як є- так є. записку давай. ту, що тобі дав Синмін. або потім проситимеш помилування від нас.

-нас? ах ти ще й не один, боягуз. йди нафіг, листа не буде, він мій.

удар за ударом. у живіт, руки, ноги. болить тепер не тільки душа, але і тіло. кепсько. порізали своїми ножами светр, але не рукава- в одному з них Мінхо заховав записку.

-запхніть у нього таблетку. я б хотів, щоб він страждав, але часу майже не залишилося.

Мінхо викручувався як тільки міг, але таблетка все одно потрапила до його тіла. раптова слабкість і потемніння в очах. записка. її не можна віддати.

-а ви граєте з вогнем, хлопці. Даніель, хіба твоєму босу до сих пір не стало зрозуміло, що це все марно? правда завжди за нами і ми не дамо вам знущатися над людьми.

а далі Мінхо вже не знає, що було. втратив свідомість, скоріш за все. але точно не вмер, бо їхав з кимось у машині. у салоні було темно, як і на вулиці.

-це дзвонить його мама. що ми будемо робити?

-дай мені телефон. зараз все владнаємо.

як зрозумів Лі Но, хлопець, який розмовляв з мамою навіть знайомий з нею і вона довіряє Мінхо йому.

-у тебе талант. безперечно, ти просто геній слова.

-домовитися можна майже завжди. але як шкода, що майже.

цей же незнайомець зараз гладить Хо по голові. просто з ним тепло? однозначних емоцій у Мінхо не було. руки теплі, однією з них він ще обіймає.

-а ось і наша записочка..правду Синмін казав: цей його друг буде завжди її тримати при собі.

а потім Мінхо знову заснув. чи то від того, що так стомився, чи то від маленького, але затишку. у будь-якому випадку у нього з’явилася надія, що він буде живий. і його будуть оберігати.

am i wrong.

 

2 коментаря

  1. Вау.. мене дуже зацікавило, фанфіки українською так класно)) Момент з роздумами Мінхо про античні школи, теж завжди думала як з місця куди діти і дорослі залюбки приходили отримувати знання вийшло те що ми маємо зараз.. цікаві дискусіїї і просто розмови приваблюють більше, та все ж..Без поняття куди пропав Синмін, спочатку подумала що він там якийсь вампір чи що, та містики в жанрах не було.. Детектив й Експеримент, можливо він член секти..? та ні, але як я хрозуміла тут групи людей, хороші і погані так сказати чи що.. ну, будувати теорії не моє, тож просто буду чекати зустрічі з іншими героями й поки все само розкриється.Ще момент в кінці такий миилий) ставлю сотку то був Джисон, той хто обнімав і гладив Хо, хочеться побачити їхню ‘офіційну’ зустріч.Сподіваюсь вам не надокучило це читати😅Мені правда сподобалось тож буду сподіватись на наступні частини, удачі і натхнення☀

     
    • нініні, мені не докучило це читати! так приємно бачити, що когось цікавить мій фанфік😭 це дуже мило з вашого боку. дякую, за підтримку!

       

Залишити відповідь