Як воно, у дрифті?

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Робота для Осіннього фікрайтерського з’їзду

Ключ: Надто багато.

 

 

Дрифт.

Для Ньюта зараз це значило лише одне: жахливий головний біль. Ньют вже не намагається. Шуму у його голові настільки багато, що про сон годі й думати. Чужі голоси та спогади наповнювали мозок, змушуючи його весь час працювати. Ґейзлеру хотілося розломити собі чимось голову, аби це лише припинилося. Ніякі заспокійливі та снодійні поки не допомогли. Ньютон вже й не сподівався. “Треба лише перетерпіти ніч”, – казав чоловік собі. Він лежав на ліжку, думаючи лише про те, як настане ранок і вони заспокояться, це повинно було спрацювати. Ньютонові так здавалося. Ґейзлер міг би попросити якихось сильніших препаратів у медичному кабінеті, але ж його гордість та впертість не дозволяли. Він змушував себе страждати, аби тільки не просити допомоги у кого-небудь.

У двері постукали. Друга ночі, кого б це занесло? Ґейзлер швидко скочив, аби відчинити двері своєму імовірному ратівнику, хто б це не був.

– Германне? Що…що ти тут робиш? – чоловік здивоване дивився на свого колегу.

– Я… я вирішив переконатися чи з тобою все добре. Я тільки закінчив з роботою, так, вже пізно і я навіть не знаю чому вирішив, що ти не спиш, але все-таки виявився правий. У будь-якому разі, вибач, що я тебе потривожив, мабуть, час мені йти.

‐ Ні, стій! Може… хочеш зайти? – Ньютону не вірилося. Він запрошує Германна до себе в кімнату. Хоча на даний момент Ґейзлер лише не хотів залишатися сам на сам зі своїми думками.

– Так, я… зайду, – бачити Готтліба настільки невпевненим у собі була велика рідкість.

У кімнаті темно і тісно. На підлозі коробки та речі, які Ньют ще не перетягав у лабораторію.

– Можеш сісти на ліжко, – сказав Ньют і сам зробив це. Голоси у його голові трохи стихли.

Ньютон увімкнув лампу, якою до цього не користувався, аби яскравим світлом не порушити інтимну атмосферу, що раптово виникла у кімнаті.

– Ньютоне, як воно, бути у дрифті? – Германн питав невпевнено, наче боячись, чи не вигонять його зараз таке нахабне питання.

Ґейзлер відверто здивувався. Він ніколи не замислювався над цим, особливо після свого досвіду.

– Це… як ділити свою голову ще з кимось. У даному випадку з тисячами особин. Більше не існує “твоїх думок”. Лише ваші думки. Або ж їхні. Навіть зараз вони коментують все що я думаю і це жахливо. І це вони ще притихли, але поки ти не прийшов, я думав, що не доживу до ранку. Їх надто багато. Мозок просто не витримує. Мені здається, ще один подібний експеримент і я вже не зможу зберегти свій розум.

– Більше не буде подібних експериментів, – звична твердість повернулася до його голосу.

– Тобто? Але ж Пентекост…

– Я лише говорю, що ти більше не робитимеш це сам, з підручних матеріалів та мозком кайдзю, не пристосованого до цього, – впевненість у словах наповнювали їх правдою та обов’язковою перемогою.

– Ньютоне, мені жаль, що тоді мене не було поряд і я не зупинив тебе. Тепер я розумію, що від цього може бути сенс, але зараз я не збираюся бути осторонь.

Світла лампи вистачало, аби Ньютон міг зловити впевнений та рішучий погляд Готтліба. Голова не гула і він був вдячний за ці секунди тиші.

– Германне, я… Дякую, – Ньют торкнувся його плеча.

Серйозний вираз обличчя Германна повільно змінювався на засмучений та стомлений з ледве помітною посмішкою.

 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: