«Ти мені подобаєшся».
Минуло два місяці з моменту його визнання у почуттях. Це було так давно, і весь час я намагався викинути ці слова зі свого життя.
«Ти дуже милий».
Я намагався ігнорувати, як міг. Думки розривали мене на частини.
«Якщо хочеш… Якщо хочеш ще…»
Я занурився в подушку. Мої щоки горіли. Я хотів ще. Я хотів більше. Я хотів спробувати. Прийти до нього самотужки… Чим ми займатимемося?
«Подобаєшся». «Подобаєшся». «Подобаєшся».
Чи подобаюсь я йому зараз? Чи не розчарувався він у мені. Чи не розчарується, коли дізнається мене краще. Коли зрозуміє, що я не такий «милий», як він вважає. Коли зрозуміє, що я просто моральний виродок. Що Міла – набагато краще, ніж я. Що вона йому личить. Не я.
І все ж таки я попрямував до будинку Томаса. Він все ще хворів, але завдяки догляду Міли відчував себе краще. Я не казав їй, куди збираюся, щоб не було зайвих питань. Але Міла навіть не дуже цікавилася моїми планами, і вирушила зі своїми подругами раніше за мене. Невже я міг проводити з нею так багато часу тільки завдяки Томасу?
Я сів в автобус самотужки. «Ти дуже милий».
На вулиці було сонячно, проте прохолодно. Я перебирав пальцями, зауваживши, що руки спітніли. Чи справді я так сильно хвилююся?
Незабаром опинився поряд із будинком Томаса. Я зателефонував у домофон, і мені відразу відкрили вхідні двері. З кожною секундою серце билося дедалі частіше. Мені здавалося, що поки піднімуся на ліфті до необхідного поверху втрачу свідомість.
Однак таки дістався до дверей у квартиру, і, що здивувало – вони вже були відчинені. Я схилив голову, не розуміючи, чи можу я зайти ось таким чином. Але іншого виходу не було, і я вирішив зайти всередину. Мене зустріла тиша.
― Я прийшов… ― вирішив сповістити про свою присутність. ― Двері були відчинені, з тобою все в порядку?
Тиша. Це було дуже підозрілим.
Я почав повільно роззуватися. Відразу попрямував у ванну кімнату, щоб помити руки. Вийшов, але не міг зрозуміти, чи є хтось удома. Я зайшов у кімнату Томаса, думаючи, що він може бути там.
Як тільки я пройшов усередину, вхідні двері зачинилися. Я різко повернувся і побачив Його.
― Що ти робиш?! ― нервово спитав.
― Пробач, що налякав, ― з усмішкою відповів Томас.
Серце стрибало. Ось і зустрілись. Я стояв на місці, приголомшений такою раптовістю. Не зміг жодного руху зробити, як побачив його тушку.
― Остін, ― від того, як Томас вимовив моє ім’я, мене всього перекосило. ― Я хотів сказати… Ти можеш забути про те, що сталося вчора. Якщо тобі так буде легше, ― усмішка. ― І про те визнання теж. Можеш сприймати це як жарт.
Я дивився на нього з закругленими очима. Жарт? Знову? Він це серйозно?
― Так, мабуть, буде легше нам обом. Як думаєш? ― він сів на ліжко.
Як гадаю? Я завмер. Жарт… Я не міг сказати й слова. І що я йому скажу? «Ні, вже занадто пізно, я вже закохався в тебе по вуха, навіть не знаю, коли, і хочу поцілувати тебе прямо зараз», ― так, чи що?
Хочу це зробити. З тобою. І зараз.
― Добре, ― сказав різко. ― До побачення.
Швидким кроком я мав намір вийти в коридор. Як тільки взявся за ручку дверей в кімнату, зрозумів, що вона не відчиняється. Посмикав ще раз.
― Ти що, на приколі?! ― нервово запитав. ― Це не смішно!
Я розлютився. «Жарт»…
― Охолонь, ― спокійно сказав Томас.
― І як тут можна охолонути, коли тебе замикають у чужій кімнаті чужої квартири! ― я продовжував брикати ручку. ― Хворий виродок, ― кинув на нього ненависний погляд.
Томас здивовано дивився на мене. Очевидно, він очікував не такої реакції.
― Не треба так грубо, ― крива посмішка. ― Я зараз відкрию.
Він підійшов до дверей, але зупинився поруч з ними.
― Тільки скажи, чому ти так реагуєш? ― запитав твердо. ― Я не зовсім розумію…
Я хотів знову вжалити, але намагався заспокоїтися. Зі сторони це, ймовірно, виглядає безглуздо.
― Чому ти кажеш це зараз? ― я почав бурити його поглядом.
Томас задумався.
― А що, ти проти того, щоб усе забути? ― він подивився на мене з цікавістю. ― Нічого ж не було.
Я почував себе як на голках.
― Назад шляху не буде, ― Томас підійшов до мене впритул.
Серце почало битися швидше. Він був буквально на декілька сантиметрів вище, ніж я, але було відчуття, що різниця набагато більша. Його серйозний погляд пробрав мене до кісточок.
Що мені сказати?
Врешті-решт я просто промовчав, втискаючись у підлогу. Нервово думаючи, куди тут тікати. Що означає «шляху назад не буде»?
Однак мої думки були перервані клацанням дверей, які Томас відчинив, повернувши ключ. Він відкрив переді мною прохід, ніби кажучи: «Можеш йти куди завгодно». Наче було вже занадто пізно.
Я втік. Я не міг сказати: «Я проти цього». Не міг зробити крок. Навіть не думав, наскільки важно буде цей крок зробити. Почав ненавидіти себе за це.
І тут же почав запевняти себе, що, можливо, воно й на краще. Можливо варто просто уявити, що це черговий жарт, що нам обом тільки здалося. Продовжувати й далі бігати за Мілою. Або шукати когось через сайти знайомств.
Щоб заповнити цю нескінченну діру, що утворилася.