Якби пару років тому Міккі Мілковичу сказали, що він кине все і втече з Йеном Галлагером, то він, не роздумуючи, в’їбал би цьому розумнику по зубах за такі слова.
Але… ось він – стоїть у туалеті старого придорожнього бару і вміло приховує трохи тремтячі пальці від чіпкого погляду Йена. Карма, стара ж ти сучка.

Галлагер тільки гірко посміхається і вимикає холодну воду, яка тепер краплями стікає по шиї та обличчю, застрягаючи в короткому рудому волоссі. Зараз його подих вирівнявся і він нарешті не задихається від блядської панічної атаки, як це було якихось десять хвилин тому.

Хлопець дивиться на Міккі, як побитий собака, а після секунди роздумів завалюється на підлогу і несильно вдаряється головою в обдерту стіну. Ніс Мілковіча ріже від особливо сильного запаху хлорки та безглуздого освіжувача повітря.

– Гей, мужик, – тягне брюнет, обережно підходячи до Йена. – Порядок?

Міккі хочеться торкнутися Галлагера, щоб відчути, що він справжній. Що ці нескінченні хвилини пекла нарешті закінчились. Що більше кімната не буде звужуватися до лише одного тремтячего серця. Рижик задихався від панічкі дуже рідко, але з якимсь мазохістським професіоналізмом та насолодою – і після кожного ебанного разу Міккі почував себе так, ніби пережив смерть.

І, що було найжахливішим, Йєн не дозволяв собі допомогти. Ніяк. Він размахував руками, ходив по кімнаті немов звір у клітці, чи обіймав себе, ніби то намагаючись зникнути зовсім. І Міккі був приреченний стежити за тим, як хлопець корчиться, стискає сорочку на грудях, вчепляється побілілими пальцями в горло, та вперто намагається зробити вдих. Приреченний стояти і, сука, не діяти, всередині, з кожним хрипом та червоною подряпиною на білосніжній шкірі, розпадаючись на частини.

Зараз Галлагер, блідий як смерть, сидить на підлозі, а Мілкович може присягнутися, що відчуває запах відчаю. Брудкий та липкий, що пахне як медікаменти та їхня вулиця в Сауз-сайд. Йєн довго дивиться, немов прямісенько у душу – вдивляючись у кожну рисочку, вимальовуючи її у себе в голові, а потім прикушує губу і опускає голову, дозволяючи чубчику впасти на обличчя.
Міккі дупою чує, що зараз в цій рудій голові відбувається щось, що явно йому не сподобається. Що Йєн знов дозволяє своїм хворим, несправжнім, думкам узяти над ним гору. І він, сюрприз-сюрприз, має рацію.

– Мік. Ти маєш піти.

Голос тихий, але твердий, перевертає все усереді, чисто з цікавості зачіпаючи серце гострими і холодними словами, не дозволяючи зробити ще один удар.

— Це була погана ідея, — вперто продовжує Йєн, дивлячись тільки на коліна. Світлі джинси, які він узяв у Липа, потемніли через воду і тепер напевно дуже неприємно липнуть до тіла. Галлагер здригається від холоду, відчуваючи, як у грудях розповзається ненависть до самого себе, випалюючи усе, що ще живе у нього в грудях. — Вона була гарною, але повністю прогнилою. Я помилявся. Із самого початку це була жалюгідна спроба вчепитися за нормальність. Життя з чистого аркуша та вся інша поебень, як у романтичних фільмах Деббс. Але ж фішка в тому, Мік, що я справді хворий.

Міккі слухає, як його голові, з тихим шерехом руйнується їх блядський казковий картковий будиночок. Він ніколи не був мрійником, але уперше він хоче вірити в те, що вони з Йєном заслужили хоч трохи, сука, щастя за все те лайно, через яке пройшли.
Але ні. Вони сидять у старому туалеті, за тисячу миль від Чикаго, і власноруч шматують свої мрії.

– Іди ти до сраки з такими словами, Галлагер.

– … я тону і тягну тебе за собою, я ж довбаний егоїст, Міккі! Використовую тебе як маяк, як якір, не бажаючи помічати, що ти теж тонеш у цьому лайні зі мною!

Мілковича тягне істерично розсміятися та розбити кулаки у кров. Так, Галлагер. Ти блядський егоїст, який увірвався у життя, і все перевернув із ніг на голову. Побачив у брудному та тупому гопнику щось більше. Не черствого виродка, не здатного на почуття, а людину, якій можна довірити своє серце і висвітлити для нього весь гребаний Сауз-сайд своїми ластовинням і яскравою усмішкою!

Приручити, привласнити, стати повітрям, таким необхідним життя, щоб потім відібрати його, змушуючи корчитися в муках. Так, Йєне. Ти йобанний егоїст.

Мілкович почувається кінченим ображеним ідіотом, готовим прямо зараз опустити руки через чергову невдачу, але раптово він згадує Менді, яка боролася за своє щастя і йшла вперед, упевнена в тому, що життя їй пристойно заборгувало. Щось казало йому про те, що якщо він похерить своє щастя, то сестра особисто четвертує їх з Йеном,потім закопає десь на подвір’ї, не залишивши навіть менного каміння поруч. І ця думка якось особливо протверезила його, змусив згадати, що за майбутнє потрібно боротися.

– Та мені похеру. Ти не думав, що я хочу потонути з тобою, Йєн?

Галлагер підняв погляд, дивлячись на нього як сирота. Міккі зітхнув і, присівши на коліна перед Галлагером, простяг руку, закопавшись у руде волосся, легко потягнучи на себе.

— Ти так хотів цього. Ми хотіли. Єбуча квартира в Сіетлі, рахунки, робота. Вечори у телика, кілометрові листи на всі можливі свята від твоєї сімейкі. Твої холодні пальці, які ти вічно суєш куди не слід. Життя з чистого аркуша… наше блядське життя, Йєн…

— Мік …

Більш тон Йена вже не був таким впевненним. Брові піднялись будиночком, а тонкі блідно-рожеві губи були покусані майже до крові. Завжи яскраві очі потемніли, немов вкритті туманом, і Мілкович оглянувся на вбиральню, до вони застрягли, розуміючи: зараз всередені хлопця йде війна з самим собой та з ебанною біполяркою – і від цієї перемоги залежить усе між ними.
Кімната маленька, але чиста майже як операційна. Міккі закочує очи, та вперто видає, не готовий здаватися:

– Хочеш жити у цьому задрипаному сральнику? Будь ласка. Тільки посунь свою худу Галагерську дупу. Я все одно звідси нікуди не піду.

Час нібито зникає, більш немає нічого окрім тихого сопіння Йена та дебільного зломанного крану, який встиг добряче набридити Мілковічу. Але Галлагер не видає зайвого звуку навіть тоді, коли в край роздроченний Мікки всерьоз та в голов размірковує про те, чим можно роз’їбашити в кінець цю “протікаючу залупу”.

Вони сидять у двоз до тих пір, поки в ледве відчиненні дверь не просувається курчава дівоча голова. Вона оглядує хлопців і дуже швидко знов зникає – мабуть співроботница бару, яку послали перевірити дивну парочку, що зникла у вбиральні майже на годину.
Не те щоб Міккі звертав увагу на дівчинок, але ця, їх з Йеном віку, бліда обличчям, та покрита ластовинням, невловимо нагадувала оленя, або старшу сестрицю Галлагеров.=, навіваючи сум по дому, та думки: а правильно чи вони роблять? Можливо дійсно потрібно повернутися до минулого життя? До Сауз-сайду, грабіжкам, та кожному дню такому ж, як попередній…?

Додумати крамольні думки, а тим пач потонути в них повність, Міккі не дозволила тяжкість, яку він відчув на своєму плечі. Йєн зітхнув, стиснув пальці Мілковіча, і хлопець дозволив собі посміхнутися краєм губ. Небезпека минула.

— … а ти знав, що культура споживання кави пішла саме із Сіетлу?

Голос Галлагера був тихим та хриплим, розповідаючим про якусь маячню, але Міккі вже давно навчися читати поміж рядками.

Дякую, Мік.

Міккі слабо штовхнув Йена в плече і поворухнув онімілими ногами.

— Вставай, блять, кавоман, — хмикнув він, лагідно поцілував руду маківку. — Я собі всю дупу відморозив.

І я люблю тебе, Йєн.

Коли вони нарешті виходять із вбиральні, то Мілковичу здається, що минула ціла вічність. Він тримає Галлагера за руку, поки той розглядає бар, трохи жмурячись від світла. Зараз він сяде в машину і, напевно, засне, виснажений і спустошений. Але це навіть на краще.

Вже біля старих дерев’яних дверей їх наздоганяє та сама дівчина. Вона трохи зніяковіло посміхається і тримає в руці термос, а на її бейджику вишито «Хоуп» гарними літерами із завитками.

— Ось. Тримайте, — вона простягає теплий термос у руки Міккі, який більш нічого не розуміє у цьому житти. — Ми приготували каву. За маминим рецептом. За рахунок закладу.

Вона посміхається та киває у бік барної стійки. Літня пара дивиться на них з такою теплотою, що Мілкович стає навіть якось незатишно, але страшенно приємно і тепло в грудях від їхньої турботи. Він не звик до цього, але вдячно киває, бачачи, як на обличчі у Йена розквітає посмішка. Він ще не розучився вірити у людство.

Варто їм сісти в машину і Галлагер швидко вирубається, невідомо як улаштовуючись на сидінні – але на його обличчі видно, що йому нарешті сниться щось приємне і брюнет видихає спокійно.

Їхня машина тепер геть-чисто пропахла кавою та медикаментами, але Міккі відчуває щось дуже схоже на щастя. Не те, щоб він знає, яке воно насправді, але Мілкович чомусь упевнений у тому, що його щастя — це запах кави вранці та руде сонце.

 

7 коментарів

  1. Linnett Tai

    Це такий гарний, теплий і приємний для душі фанфік, що я готова ридати та обмазуватись їм кожен день
    (=`ω´=)

     

Залишити відповідь