Опис: Розмова двох загублених у вихорі життя
Як іноді смішно складаються обставини життя. Аяка сиділа на виступі біля її власного дому і в думках дивилась на море. Від святкування її відділяла стіна, але від цього радість ближчою не ставала.
В грудях була дивна порожнеча і здавалось так сильно життя зробило кульбіт, що назад повернутись неможливо. А що ж робити далі…Жити як було? Але як це…згадати б…
Чужа присутність прийшла з легким вітерцем та запахом моря та м’яти. Таке дивне поєднання, але чомусь від цього ставало тепло у грудях.
Ледь чутний звук одежі й хтось сідає поряд. Недовге мовчання і приємний голос з легкою посмішкою каже:
— Ми так і не встигли познайомитись, пані Камісато. Якщо ви не проти, я представлюсь… — Аяка підняла погляд на співрозмовника та побачила як красиво мерехтить у його очах захід сонця, — Каедехара Казуха, пані.
— Камісато Аяка, — дівчина посміхнулась у відповідь і на цьому розмова припинилась.
Мабуть, від цього вони мали б відчувати дискомфорт, але нічого такого. Чужа присутність заспокоювала, давала право просто розслабитись та забути тяжкі думи про майбутнє. Здавалось, вони так давно знайомі, адже досить було просто бути поряд, щоб ставало легше дихати.
Море від заходу сонця ставало червоним, наче вбираючи в себе ту кров полеглих за весь цей тяжкий час. Але захід скінчиться і вода знову стане синьою, мов і нічого не було. Життя не може бути зосереджено навколо трагедії й вічності, що вона першою обертається в перспективі.
Аяка подумала про те, що рано чи пізно навіть земля стане іншою. Зникнуть голоси знайомих і рідних, заспівають інші пташки. То чому вона має лишатись незмінною? Не було ніяких підстав у своєму короткому житті грати щось, прикидаючись, що ніщо не здатне підвести тебе до змін.
— Я чула, ви багато мандруєте, — Аяка дуже хотіла почути його голос, відчути чужу близькість, тепло мрій від слів про подорожі.
— Так, якщо надовго десь зупинюсь, мій меч втратить гострість та і зв’язок з природою ослабне.
— От воно як. Не сумуєте за Батьківщиною, знаходячись так далеко від неї? — Аяка хотіла дізнатись про почуття, котрі відчуваєш коли знаходишся так далеко звідси.
— Сум прекрасна нагода рушати далі.
У своєму здивуванні дівчина трохи нахилила голову, щось у грудях відкликалось, наче відчуття було дуже знайоме. Мабуть, за довгий період на губах пролетіла легка, непомітна для чужого ока посмішка. Його слова нагадали їй таку просту істину, хіба не правда?
Наче в сучасності вона відчула як рука торкається чужої, холодної, але такої ніжної. В кімнаті лунає лише її подих, а серце відбиває останні удари. Так, все було таким реальним, що від болю Аяка стиснула зуби, лише б не розплакатись.
— Вам були неприємні мої слова? — спитав Казуха не розуміючи такої дивної реакції дівчини на ті слова.
Наче з туману сизого вирвав чужий голос, викликав миттєве збентеження, але спокій, наче ще той холод, швидко вгамував будь-який зайвий прояв емоцій. Аяка з нейтральним виразом обличчя відповіла роніну:
— Нічого такого, просто ви допомогли дещо згадати.
— Через це вас огорнув смуток, пані? — він чітко бачив як у блакитних очах промайнув срібний смуток, а куточки очей стали гострішими ніж при звичайному виразі обличчя.
— Який би там шлях не чекав в майбутньому чи маємо ми право нехтувати минулим? Воно завжди з нами, ми не можемо відмовитись від нього.
Легкий сміх з ноткою суму зірвався з чужих губ. Від цього на серці стало трохи легше, мов та тепла рука матері знову доторкнулась до її щоки, даючи спокій. Це дозволило на мить відпливти в солодкий дурман минулого.
— Ваші слова красиві, але не менш жорстокі ніж мої.
— Ваші слова були жорстокими?
— Слова, що викликають сум — жорстокі.
Аяці хотілось так само як він, розсміятись, але холод огорнув серце стримуючи її емоції. Єдине, що могла нейтрально скривити губи в подобі посмішці та махнув рукою, відповісти:
— Жорстокість приносить шкоду, не важливо фізичну чи психічну. А ваші слова допомогли відповісти мені на декілька важливих питань у своїх думках.
— Ви праві, я використав не доречні слова. Але ваш сум такий болючий для мене, я не міг вчинити по іншому.
На це Аяка нічого не відповіла, лиш трохи схилила голову в сторону Казухи. Попереду було море. Грізне та смертельне, воно чарувало тим, що ховало. Інший світ, культура та історія. Так хотілось все це побачити, але щось зупиняло.
“Море виднілось в далині
Блискавки били у нього
Але влучити їм було не сила”
Казуха вловив листочок, що його кружляв вітер та завдяки йому програв коротеньку мелодію. Щоб потім відпустити того, де вітер знову підхопив та поніс в далечінь до моря.
— Ви гарно граєте.
— Невже? Це був експромт, не варте вашого слуху, — трохи знітившись відповів Казуха, відвівши погляд трохи в сторону.
— Якщо так, то ви наділені неабияким генієм, — в Аяки не було мети зробити йому комплімент, вона просто пояснювала ту дійсність котру відчувала.
— Коли ви так вважаєте, то ваша правда стає моєю реальністю, — не більше кількох секунд минуло, коли він трохи повернув голову у напрямку будинку та сказав, — Мабуть, вже хтось схопився через нашу відсутність.
В наступну мить Аяка почула голос Томи, що кликав її та Казуху. Вона подивилась на свого випадкового співрозмовника та сказала ледь посміхнувшись:
— У вас на диво гарний слух.
— Дякую, пані, — Казуха простягнув перебинтовану руку до дівчини, щоб допомогти їй піднятися.
— І вам дякую. Не думала, що хтось мене тут знайде, коли там так весело.
— В мене гарний слух, пані.
— Не могла про це забути. Як на вас не подивись, ви вельми талановиті. Чи маєте в цьому щастя? — з посмішкою сказала Аяка закінчуючи все риторичним питанням. Але від цього в думках його промайнуло:
“Якби все було так просто, був би я щасливим?”