Чирвова десятка 2

Моя голова. Мене знову викрали чи як? Чому відчуття, що мене били по ній.

Зачекайте, чому я не задихнулась. Я жива? Як? Голос! В пожежі був голос, який шукав мене. То все таки мене врятували. Але хто? Час розплющити очі.

Дідько, чому так світло? Вимкніть світло, будь ласка, а то я зараз осліпну.

– Ріно! – Від цього вигуку у мене голова ще більше почала боліти. Я ще не відійшла від впливу диму. – Пробач. Тобі геть погано? Дихати можеш? – Комфорт. Я подивилася на людину. Квіна!

– Так, Квіно, кхм, я в нормі. – Я зрозуміла, що знаходжуся у когось на руках. Дівчина лиш тримала мене за руку. Значить не Квіна винесла мене з пожежі. Хто ж тоді?

Я розвернула голову, щоб подивитись на рятівника та очі ще не адаптувалися до світла. Я бачила тільки силует.

– Ти так прищурила очі, що мені здається ти не взахваті, що я тебе врятував. – Чишия. Спокій. То це він витягнув мене непритомну. То це з ним змішались мої спогади. – Стояти зможеш?

– Зможу. – Говорити все ще тяжко. Отруєння димом не найприємніша річ. Але мені не звикати. 

Хлопець обережно поставив мене на підлогу. Коли мої ноги відчули тверду поверхню – стало краще. Не люблю, коли мене на руках носять. Приємніше пересуватися власними ногами. Але слабкість одразу дала про себе знати. Я ледве встояла на місці. Я озирнулась, щоб оцінити наше місцезнаходження. Ми на другому поверсі в фойє. На першому стояли бойовики, які наставляли зброю на звичайних людей. Деякі з озброєних вже не могли вбивати людей, було видно, що вони не хочуть цього. Я шукала поглядом Лісуна і коли знайшла, хотіла плакати. Весь в крові, з байдужістю на лиці, але сумом в очах. Він виконує те, що йому сказав керівник, щоб вижити. 

Раптом Агуні повалив іншого бойовика, бо той не хотів виконувати його наказів. 

Чому я опинилась в пожежі? Я йшла з Чишиєю, задумалась, і ось мені важко дихати, хлопця поряд немає, я одна. Про що я думала? Про відьму! Здається,  я знаю хто вона. 

– Досить! – Я почула знайомий голос. Арісу. Його встигли врятувати. Чудово. А ще там був хлопець в кепці та Усагі. Добре, що всі вони живі.

– Давайте закінчимо цю гру. – Давно варто це зробити. У нас залишилось 15 хвилин, за цей час потрібно переконати бойовиків, що відьму вже знайдено.

– Я був під замком через тебе, навіть коли сталося вбивство. Впевнений, ти розумієш, що я не відьма. – Бойовики звісно не славляться розумом, але думаю вони не настільки дурні, щоб не розуміти цього. – Якщо і ти не відьма, то немає необхідності мене вбивати. Обʼєднаймося і разом відшукаємо відьму. 

Агуні мовчав, почав підходити до Арісу. І в момент наближення просто почав бити хлопця. Бойовика намагалась зупинити Усагі та той відкинув її, ніби вона нічого не важила. 

– Тепер я знаю чому ти напав на Арісу, хоча він єдиний має алібі. Це тому що відьма ти! – Агуні ще раз вдарив хлопця, і той приземлився поряд з дівчиною. Говорить Усагі, а отримує Арісу.

– Ти справді відьма? – Я не розгледіла того, хто з натовпу це сказав.

– Так, я відьма! – Голос Агуні лунав ехом. Всі мовчали. Тільки бойовики готувались застрелити свого керівника. Той кинув зброю та підійшов до одного з своїх підлеглих. – Застрели мене! Зроби це! – Поки всі були зосереджені на цьому, я пішла в сторону сходів.

– Куди це ти? Не встигла перевести дух і знову в небезпеку? 

– Квіно, я знаю хто відьма. – Вона відпустила мене, але пішла разом зі мною. Чишия спостерігав як ми віддаляємося і згодом теж почав йти в нашу сторону.

– Він бреше. – Мій голос ще не звик говорити, тому звучав хрипко та невпевнено. Я стояла на сходах, всі погляди перейшли на мене.

– Агуні не відьма. – До мене приєднався Арісу. Ну вдвох легше переконати цілий натовп. – Це гра чирвової десятки. Вони грають з почуттями людей. Ви не переможете, вбивши Агуні.

– Якщо не почнете думати головою, і продовжите діяти імпульсивно, то помрете всі! Вогонь занадто швидко поширюється будівлею. 

– Ти не відьма. То навіщо? В тебе інший мотив. – Арісу говорив до Агуні. 

– Він вбив Капелюшника. Твої очі та твоя емоція все розповідають. Безвихідь. Це єдине, що ти відчуваєш. Так відчувають себе тільки ті, хто вбивав когось.

– Якщо у бойовиків стільки зброї, вони давно мали заволодіти пляжем. Але це сталося тільки зараз. Насправді, ви не конфліктували з Капелюшником, ви допомагали одне одному. Ти стежив, щоб психи, типу Нірагі, не чинили свавілля, намагався їх стримати. Насправді ви з Капелюшником були найкращими друзями. То чому ти його вбив?

– Карти. Капелюшник почав творити божевілля через карти. Він не зміг впоратись з владою та бажанням вийти звідси. Можливо він вбивав, або ще щось, що здалось тобі ненормальним, не дарма ж створене третє правило: «Смерть зрадникам». Тобі це набридло, і ти йому це сказав. Капелюшник хотів тебе вбити, але не встиг. – Я бачила як Агуні боляче. Ми влучили в ціль.

– Ти що ви знаєте! – Він почав бити Арісу. Я була далеко, тому він не міг до мене дістатися, але мене б він теж вдарив. Я стояла на сходах і спостерігала. Треба швидше спалити відьму. – Та що ви знаєте…

– Тобою скористалися! Скористалися твоїм бажанням всіх вбити, за те, що вони довели твого найкращого друга до божевілля.

– Стуліться!

– То він хотів вбити всіх нас незалежно від гри? – Саме так. Отак впливає на людей безвихідь.

– То хто тоді відьма. – Нарешті ми дійшли до цього питання.

– Я знаю. У кожній грі прослідковується почерк гейммайстра. У грі в чирви нас виставляють дурнями. Можливо, був спосіб закінчити гру без усіх цих жертв. Було рішення, де ніхто не вмре.

– Але це неможливо, ми повині знайти відьму і спалити її у судному вогні.

– Ні, – я почала спускатися з сходів, – є один кандидат з яким тільки такий сценарій можливий. Це можливо, якщо відьма сама Момоко. – Нарешті, ми дійшли до цього моменту.

– Момоко сама вдарила себе ножем? – Інших варіантів немає

– Так, будучи гейммайстром я б так і зробив. – Цікаво, а Чишия здогадався хто відьма?

– Що за маячня? Я відьма! – Знову Агуні за своє. – Хіба не хочете мене вбити? – Агуні хоче померти разом з усіма. Почалась бійка. 

Чиясь рука відтягнула мене у місце, куди люди навіть не дивляться. Знову другий поверх.

– Достатньо уваги привернула? – На мене дивились темні очі, наповнені спокоєм і десь далеко ховалась турбота. Йому це невластиве.

– Чишиє, я хочу всього лиш перемогти в цій грі.

– Люди дурні, вони не розуміють вас з Арісу. Їм краще влаштувати бійку і померти всім разом. 

Раптом посеред кімнати встала дівчина. Подруга Момоко.

– Слухайте всі! – На мить бійка припинилась. Всі здивовано поглянули на Асахі. – Я – дилер цієї гри! – У мене розширилися очі. Якого біса? Раптом червоний промінь влучив дівчині прямо в центр чола. Лазер вбив її. Це означає, що це правда. Декілька секунд вона стояла, але пізніше тіло повалилось, ніби дівчина звичайна лялька. Мовчання. Всі не розуміють, що відбулося.

– Це був зворотній хват. Відбитки пальців, знайдені на ножі, вказують на це. – В фойє зʼявилась Ан, яку притримувала Квіна. Я навіть не помітила як вона пішла, і що я стояла тільки одна, а Чишия був десь далеко, щоб не кидатись іншим в очі, поки я висловлювалась. – Це означає, Момоко сама взяла ніж, і встромила собі в груди. Вона і є відьма. – То мої припущення правильні. Не думала, що я буду на рівні з генієм ігор Арісу і поліцейською Ан.

– Але навіщо їй вбивати себе заради гри?

– Вона справді була гейммайстром?

– А ця сказала, що вона дилер. То вони просто гралися з нами? – з натовпу полились запитання на які ніхто не має відповідей. Або майже ніхто.

– Але ж вони теж люди. Звичайні люди. 

– Цих дівчат просто змусили це зробити.

– Агуні, припини це. Не дай невиним загинути даремно. Я розумію як це – втрачати друзів. Але не можна зриватися на живих! Ми все ще живі! Ми повинні впоратися з відчаєм і боротися до останнього. Не зневажай тих, хто ще живий! – Я відчула щось мокре на щоці. Сльози. Я вважала себе жахливою, думала, що не заслуговую на життя. Але я не винна в тому, що мене змусили боротися за життя. Я все ще жива…

– Вогонь поширюється! – я помітила що з іншої сторони все було яскраво-червоним.

– Покладіть тіло у судний вогонь! Швидше! – Та тільки люди заходилися підіймати Момоко, як одразу пролунали постріли. Декілька тіл впало. Я дивилась туди, звідки лунали постріли. Невже Агуні так і не зрозумів? Але на фоні вогню я побачила силует. 

Останнє, що я побачила – силует, який вийшов з палаючого будинку.

Ні. Це не може бути він. Це не він. Я не вірю.

– Це боляче. Треба було одразу спалити цей пляж у судному вогні! – Це Нірагі. Теж неприємна людина, але це не він. В якомусь сенсі я щаслива. Але я не знаю на що здатен Нірагі, він псих, його треба остерігатися. – Так, я пройду гру! – Він кинув щось. Це палаюча дошка. Вона приземлилась і одразу запалила килим. І пролунало безліч пострілів. Все було марно. Все що ми розповідали, зруйнував Нірагі. Він знову почав вбивати людей. Просто так. Всі бігли чи то від вогню, чи то від куль. Але від смерті не втечеш.

Ми з Чишиєю просто стояли і спостерігали. Не творці цієї гри страшні та божевільні, ми – гірше за них. Ми перетворилися в звірів, які мають тільки інстинкти. І то, якщо нас назвати звірами, то це їх образить, навіть в них більше людяності, аніж в нас.

Раптом Усагі підбігла до Нірагі ззаду та застрибнула йому на спину. То почав відбиватись та підбіг Арісу і схопив руку, в якій була зброя. Та не зважаючи на поранення, Нірагі все одно мав достатньо сил, щоб повалити їх двох. І він наставив на них пістолет.

– Я. Вас. Всіх. Повбиваю! – Постріл. Та Арісу продовжив сидіти та перелякано дивитись на події. Агуні закрив його собою та побіг прямо на колишнього бойовика. Кулі розтинали його шкіру. Але він біг, не зупиняючись. Агуні підійняв Нірагі та вони двоє зникли у вогні.

Залишилось 3 хвилини. 

Нарешті люди зрозуміли, що час діяти. Ми з Чишиєю перші пішли на вихід до судного вогню, поки інші брали тіло Момоко, та несли його. 

Ми стояли та дивились як тіло Момоко зникає у чомусь сильному, могутньому, у чомусь, що має перевагу над всіма нами. У вогні всі рівні. Вогонь не обирає кого пожалкувати, врятувати, а кого обрати як свою жертву. Вогонь не переконаєш чи справедлива твоя смерть, чи ні. 

Стоячи у палаючому будинку, я знову відчувала дим у легенях. Але я хочу бути до кінця з цими людьми. Квіна та Чишия. Занадто рідними вони для мене стали, щоб покидати їх. Я з ними почала, з ними і закінчу. 

На столі лежала одна єдина карта. Чирвова десятка. Чишия взяв її та роздивлювався зображення.

– А ти наполегливий. – Ми з Квіною переглянулися. Який вже є.

– Я думав карти не мають значення. А з цією у нас є всі карти, за винятком фігурних.

– Цікаво, що ще нам приготували творці.

Дивлячись на кількість виживших, який можна на пальцях перерахувати, і згадуючи скільки було людей на початку гри, я думала чи не марні ці всі смерті. Навіщо була ця вся бійня, якщо можна було всім разом подумати. 

Дивлячись на палаючий «пляж», я розуміла сутність цього місця. Це форма нашого життя. Всі ми завжди боремося за нього, і зневажаємо інші, не менш важливі життя. 

– Для чого ти врятував мене? – В моїх очах був відблиск вогню, який десь далеко. Я знала, що Чишия позаду мене, тому запитала це. Відчула як він наблизився до мене. Між моєю спиною та його торсом було лиш декілька сантиметрів. Його дихання було десь над вухом.

– Потрібно було залишити тебе там? Ще не пізно згоріти. – В його стилі. Що він ховає за цим холодним сарказмом?

– Але дійсно, навіщо? – Я зробила крок вперед та повернувся до нього обличчям. Руки в кишенях, на лиці усмішка, очі, які, здається, бачать кожного наскрізь. – Тільки не кажи: «Якщо ти вмреш, то кого мені підставляти». Ти не знаєш, чи будуть ще ігри. Тоді навіщо? Я ж тобі ніхто.

– А що тобі твоя емпатія каже? – Емпатія може помилятись. Я не хочу їй більше довіряти.

– Вона хоче почути відповідь від тебе. – Він з усмішкою ступив крок вперед. Чому моє серце так шалено бʼється? Адреналін після гри? Між нами небезпечно мало місця.

– Я врятував тебе, – його голос тихий, хрипкий, низький, він зводить з розуму. Що зі мною? – тому що вперше не відчував байдужості до ситуації.

Ми дивились одне на одного. Я нахмурилась, не розуміючи підтексту цих слів. Такого не може бути. Хлопець ступив крок назад, ще один і ще один, та розвернувся. Ми ще поговоримо, Чишиє.

♥

– Чишия, куди ми йдемо, я щось геть нічого не розумію. – Хлопець лиш зупинився і дістав щось з кишені. Я поглянула. Папірець. Я взяла його та розгорнула, там щось намальовано ручкою. Знову якісь ребуси, як я втомилась від цього. – Що це?

– Не розчаровуй мене, Ріно. – Не варто очікувати, тоді не буде розчарувань. Він знову почав іти. Я глянула на Квіну. Та з піднятими бровима похитала головою. Теж нічого не розуміє. До мене почало доходити, коли я побачила сходи вниз. – Карта метро? І що вона нам дає?

– Май терпіння. – Смішний такий. Наче має мене добре знати, але все одно каже таку маячню. Я і терпіння. Протилежні поняття.

Ми довго з тими ліхтариками ходили, щось шукали. Я вже думала розвернутись і піти назад. Але ми знайшли якісь двері врешті-решт. Поруч з дверима було кодування. Та нам не знадобилось вгадувати код, бо двері вже відчинені. Ми зайшли та побачили… аж нічого. Нас оточувала суцільна темрява. Ми з Квіною йшли тримаючись під руки, щоб не загубитись. І нарешті я побачила багато маленьких екранів, які були вимкненими. Ці компʼютери створювали купол в який можна зайти. Що ми і зробили. 

Спочатку я побачила столи. Купа їжі, папери, а вже потім побачила десятки людей. Точніше тіл, всі вони мертві. А за які такі гріхи я не розуміла.

Таких кімнат було декілька, ми обійшли кожну. Всюди однакова ситуація. Я на секунду зупинилась, коли почула якісь кроки. Жестом показала бути тихими для Чишиї та Квіни. Голос був знайомий. Арісу. Він теж здогадався. Все як завжди.

– Іншого я від вас і не чекав. 

– Ми знову зустрілися.

– Завдяки вам у мене є всі числові карти, дякую! – Міг би і не говорити цього, але нехай.

– Як ви дізналися про це місце?

– Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що це – схема станцій метро. – А мене одразу просив здогадатися. Вважає мене розумнішою? – Що станеться коли ми зберемо усі карти? Думав, що зʼясую це, потрапивши сюди. – Дуже багато ми дізналися. На жаль, трупи ще не навчились розмовляти. – Але зʼясувалося лише одне…

– Вони не гейммайстри. – Швидко вловлює цей Арісу.

– Так, і судячи з того, що їх вбили після нашої перемоги, вони такі ж люди як ми. І на додачу, ними хтось командував. – Коли ця чортівня закінчиться. Я хочу додому.

– Але хто? – Якби Чишия знав, то в нього був би геніальний план щодо цього. 

– Хто зна, може прибульці.

– Дуже смішно. Ще бог скажи. – Хлопець усміхнувся мені.

Мене засліпило світло. Різко всі екрани  ввімкнулись. Що це в біса таке.

Термінова трансляція. Гравці…

Міра. Я ж казала, що не дарма в неї така манія на чирви. Адекватною вона точно бути не може.

За винятком фігурних карт, ви пройшли всі ігри і стали переможцями. Солодка перемога, яку ви здобули, жертвуючи багатьма життями. Цікаво, скільки ваших друзів померло? Згадаємо убитих вогнепальною зброєю, дівчину яку ви спалили живцем, всіх вбитих лазером і тих, що втонули. Тих, кому рознесло голову. Це ваші друзі! І почуття відчаю у моменти їх смерті вам не забути. Я зворушена. Увага гравці! У нас є подарунок. 

– Повернення в колишній світ? – Ні, точно ні. Так легко не буде. 

На вас чекають нові ігри. Зіграйте знову. Цього разу з фігурними картами. 

– Нові ігри? 

– Не скажу, що здивований. – Розумію. Вони не лишать нас так просто. Їм треба більше знущань. 

Ми підготували для вас безліч чудових ігор, самі переконаєтесь. 

– Ця жінка, вона гейммайстер? – Одною вона б не впоралась.

– Краще б це були прибульці.

– Або бог. 

Наступний рівень розпочнеться завтра. О півдні. Розважимось як слід.

– Знову доведеться грати. 

– Так. З однією різницею. Тепер ми знаємо нашу ціль.

♥

Знову феєрверки. Я тепер ненавиджу їх. У мене травма. Ми стоїмо на вулиці і спостерігаємо як велика тінь накриває будівлі. Дирижабль. З зображенням пікового короля. І він не один. Їх безліч.

Цікаво, чи виживу я на цьому етапі?