Частина 3

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Це був холодний жовтневий світанок. Вітер колихав моє скуйовджене волосся. Віз, у якому ми їхали був забитий настільки, що я боялася зайвий раз вдихнути. «На нас напали» – ці слова досі відлунювалися в голові. Усвідомити те, що сталося в Ліарі ніяк не вдавалося. В пам’яті лишилися лише крики, звуки пострілів, запах запеченої крові… Але повноцінна картина так і не змогла відтворитися.

Ніжний дотик привів мене до тями.

– Ми скоро приїдемо у безпечне місце, – ще одна брехня, яку я чую вчетверте.

– Безпечних місць немає, – відповіла я пошепки.

Дівчина, що сказала це, мала густе руде волосся, яке вибивалося крізь медичну шапочку. Дивно, що та не загубилася. Її очі пильно спостерігали за мною. Я хотіла запитати як її звати, проте вона випередила мене.

– Мене звати Жанна. А тебе? – Дівчина лагідно усміхнулася.

– Брієтта, – так само пошепки відповіла я.

– Чудово, Брієтто. Як тільки ми прибудемо до Орбії, одразу ж підемо до лазарету. Меня потрібно тебе оглянути, – усмішка не сходила з її обличчя, проте слова влучили у ціль. Влучили туди, де все ж збереглася одна повноцінна картина. Страхіття, від якого мене врятувала Жанна.

***

Я бігла з усіх ніг, щоб втекти від міроблійця. На диво, він не став застосовувати зброю на мені. Тоді навіщо я йому? На це питання відповіді не знаходилося. Був один варіант, але він мені не подобався.

Ноги потроху втомлювалися, а я все ще не бачила місця, де можна сховатися. Аж ось перед очима промайнула напівзруйнована школа, яку використовували як госпіталь. Я не вигадала нічого краще, ніж забігти туди та спробувати сховатися в якомусь з кабінетів.

На мить я подумала, що врятована, але раптом двері, які я заперла усім, що потрапляло під руки, зірвалися з петель. Свята Іліанно, допоможи мені, – подумала я.

Я ледве не стала єдиним цілим зі стіною об яку спиралася спиною. Приховувати тремтіння було неможливо. Бо мені було страшно. До смерті страшно.

На вигляд тому міроблійцю було більше 30. В його очах палала люта ненависть до ліфлендорців, але окрім неї було ще дещо… Пекуче бажання зробити боляче. Зламати мене. Насолодитися стражданнями. І для цього у нього було багато способів, принаймні, так він мені тоді сказав.

– Що вам потрібно від мене? – Питання прозвучало не голосніше за шепіт.

– О, усе просто. Мені потрібна ти, – він підло посміхнувся, наче усе це лише жарт.

– Щ-що значить я? – Він не відповів. У нього не було жодних причин пояснювати свої наміри, тож і чекати чужинець не збирався. Стрімкими кроками він наблизився до мене, обхопив однією рукою кисті моїх рук, а іншою почав розстібати ремінь на штанах.

Ні-ні-ні-ні-ні… Тільки не це.

Страх скував моє тіло зсередини, не дозволяючи видати й найменшого звуку. Але я намагалася робити усе, що було в моїх силах: штовхала його ногами, пошепки благала пустити мене, старалася вирватися з мертвої хватки його рук. Безрезультатно.

Йому подобалося знущатися з мене. Його руки підло блукали моїм тілом, викликаючи хвилю нудоти. А потім стало занадто боляче. Поміж ніг. Той біль пульсував, обпікав і був схожим на те, як тебе розривають зсередини. Хотілося провалитися крізь землю, щоб тільки не відчувати цього.

У серці щось раптом перемикнулося. Замість сліз, журби та печалі в мені з’явилася злість та ненависть до того, яка я безпомічна зараз. Дивно, але це додало мені сил і я звільнилася від страху, що сковував. Голос повернувся до мене, і, користуючись цим дорогоцінним моментом, я щодуху закричала, в надії, що мене почують. Святі повинні мені допомогти.

– Годі волати! Тебе однаково ніхто не почує, – я замовкла, але лише для того, щоб вдихнути та крикнути ще голосніше.

В момент, коли я вже втратила надію на порятунок, злочинцю прилетіло арматурою по голові. Він так і звалився на підлогу з опущеними штанами. А за ним стояла роздратована, з голови до ніг брудна дівчина.

А далі темнота.

Останнє що я пам’ятаю – рудоволоса несе мене на руках крізь дим та попіл під страхом смерті. Проте в її погляді страху не було. Лише тверда впевненість.

***

Протягом нашої дороги з Ліару до Орбії, Жанна не залишала мене одну. Завжди була поряд. Обіймала, коли посеред ночі я прокидалася спітніла, зі сльозами на очах від пережитого. Воно приходило до мене щоночі. Мила вологою ганчіркою біля озера, де нікого не було, окрім нас. Годувала, коли за цілий день в дорозі я не з’їла жодного шматочка хліба. На мої слова щодо нестачі їжі для інших, вона лише мовчки протягувала свій шматочок.

– Ми приїхали, Єтто, – Жанна почала називати мене скороченою версією імені. Декілька днів і я вже звикла до цього.

Орбія зустріла нас привітніше, ніж я очікувала. Військова база виглядала так, наче і не чула слова «війна», проте люди, що роздивлялися нас, змінили мою думку. Їх розбитих поглядів та понівечених тіл цілком вистачило, щоб притиснутися до Жанни щільніше. Наче мене це вбереже від подібної долі.

– Усе гаразд, – запевняла вона мене, але у голосі чулися ноти стурбованості. Не дивно. Ми тут чужинці. Частково.

Неподалік від нас зупинився великий віз з якого швидко почали витягати поранених. Кров текла звідусіль, куди не глянь. До цього возу підбіг молодий хлопець, розштовхуючи усіх так, наче шукав когось. Дійсно, так і було. На одній з лавок лежала дівчина з блідою шкірою і закривавленим животом. Хлопця відвів в бік його знайомий (це стало зрозуміло, коли він вигукнув їм’я того скаженого).

Темно русяве волосся обліпило його обличчя, в очах стояли сльози. Ноги тремтіли, а голос зривався щоразу, як він благав пустити його до неї. Нарешті лікарі дозволили хлопцю підійти до дівчини.

Міцні руки стискали тоненьке тіло, наче намагалися затримати її в цьому світі ще на мить.

– Допоможіть же їй! Хто-небудь! – Благав він, ігноруючи погляди, що так і говорили: «Вже нічим не допомогти»

Раптом рука Жанни відпустила мою, і вона пішла до нього. Невже шанс таки є? Я пильно спостерігала за усіма її діями. Вона щось сказала йому, постукуючи по плечу, а потім пішла до мене.

– ТА ЩОБ ТЕБЕ СВЯТІ ПРОКЛЯЛИ! – Вигукнув він Жанні вслід, проте вона вдала, наче нічого не почула. Подібні вислови собі навіть дорослі не дозволяли…

А потім погляд його зелених очей зупинився на мені. Я стояла як зачарована, не в змозі розірвати цей зоровий контакт. Навіть не маючи вміння читати по губах, я зрозуміла його слова.

«Допоможи їй»

Навіть при наявності великого бажання зробити це, мені б не вистачило майстерності та знань. До того ж його дівчина справді не мала шансу.

Жанна потягла мене за руку, перед цим сказавши щось, але я не розчула жодного слова. В моїй голові лунало лише тихе:

«Допоможи їй»

 «Допоможи їй»

 «Допоможи їй»

 «Допоможи їй»

***

– Брі, усе гаразд? Брі, ти чуєш мене? – Міріанова рука опинилася перед моїми очима. Я неначе прокинулася. І знову кошмар.

– Так. Так, усе добре, – встаючи, сказала я.

«Ні, нічого не добре» – нашіптував внутрішній голос. І це була правда. Я нарешті згадала все, що сталося того дня. Зараз я знаю, що той «скажений» – Філ, дівчина з кривавою плямою на животі – Даніелла, а хлопець, який відтягував Філа – був Міріаном. Усі частини головоломки нарешті з’єдналися. Стільки років пройшло…

– Здається, ти втомилась. Ще і я тут зі своєю пригодою – говорить Міріан, киваючи в сторону ноги.

– І справді… Я зараз повернуся, – кажу я, перш ніж вислизнути з душової кімнати. У відповідь почулося жартівливе: «Не переймайся, я нікуди не втечу!»

Прохолодне повітря коридору трохи привело мене до тями. Спогади продовжували кружляти у голові, змушуючи мене ледве не стогнати від цього божевілля. Чому саме зараз? Чому аж 6 років потому, а не раніше?

Але я відчувала. Десь всередині мене завжди сиділо відчуття, наче я дуже близько до розгадки цієї «таємниці», яку створили мені спогади. І сьогодні, сидячи навпроти нього, я бачила цей погляд. Він здавався таким знайомим і рідним тільки тому, що постійно снився мені. Його очі були наскрізь просякнуті болем, ненавистю, питаннями і розчаруванням. Розчаруванням у мені. Він просив допомоги, а я лише тупо дивилася йому у вічі і мовчала.

Ось, що жило в мені всі ці роки. Відчуття провини за свою бездіяльність.

Але я не винна. Я не винна у тому, що була дитиною, яка ледь не померла; дитиною, яка не могла допомогти навіть собі; дитиною, що ховалася за чужою спиною, бо не могла більш витримувати того покаліченого погляду.

Я.не.винна.

Так, Брієтто, зараз ти потрібна Міріану зі свіжою головою. Зробивши декілька глибоких вдихів і видихів, я нарешті заспокоююся.

В кінці безлюдного коридору, який прикрашали маленькі ліхтарі, стояла одна-єдина тумбочка. В ній я і знайду аптечку, а там вже повинен бути еластичний бинт, яким можна замотати литку Міріана. Через декілька хвилин я вже поверталась до знайомого.

Замотуючи литку, Міріан ще раз спитав, чи в порядку я. У відповідь я відмахнулась, посилаючись на нестачу сну.

– Слухай, Брі, я сам дійду. – На мій запитальний погляд він нічого не відповів. Коли зі справою було покінчено, я попрощалася та пішла до жіночого блоку, сподіваючись, що він дійде до кімнати без нових пригод.

***

Ніч видалася занадто короткою. Було відчуття, наче я тільки-но заплющила очі й тут бац, вже знову доводиться вставати. Як  вчорашній, і позавчорашній день, цей буде насиченим. Відверто кажучи, іноді хочеться віддати усе заради одного вільного дня. Вільний день, який можна витратити на будь-що, чого тільки душа забажає! Але до таких днів ще дуже і дуже далеко.

Коли справа дійшла до зачіски, я збагнула, що не помітила поряд Кіралії. Де це вона?

Абияк заколовши собі низький пучок, я побігла до виходу з кімнати. Треба було перевірити список на сьогодні.

Біля стіни зі списком стояла Каміла. Я тихо зраділа знайомій.

– Доброго ранку. Кого видивляєшся? – спитала я, теж придивляючись до списку, до останнього сподіваючись, що не побачу там імені подруги.

– Раночку. Якщо шукаєш Кіру, то вона поїхала з Фріаном та іншими до західної частини кордону, – ігноруючи моє питання, сказала вона.

– Он як… – Я не намагалася приховати розчарування.

– Ходімо до їдальні. Інакше я помру з голоду, – поскаржилася Каміла. Я кивнула. Їсти на самоті не хотілося.

Розмова зав’язалася сама по собі. Хто б міг подумати, що у мене з нею стільки спільного? Нам обом подобаються рівні шви, зручне взуття, а ще ми обидві терпіти не можемо будь-які каші. Час від часу у мене в голові спливає думка, що я головна ненависниця каші. Уявляю Брієтту з плакатом у руках про заборону каші… О ні, це вже занадто.

Аж ось на очі потрапив Міріан з Філом. Вони йшли попереду й своєю ходою нагадували качок. Якби не травми, з цього можна було б поглузувати.

– Міріане! Філе! – Вигукнула Каміла. – Зачекайте на нас!

Не встигла я навіть спитати навіщо вона це зробила, як її рука вже тягнула мене за собою. Спокійно. Це всього лише Філ. «Хлопець, який шість років тому благав тебе врятувати його наречену, а ти проігнорувала це прохання і зникла» – нашіптував голос всередині.

Хвилиночку… Якщо його пам’ятаю я, це ще не означає, що він пам’ятає мене.

Зрештою, зміни у зовнішності не обійшли мене стороною. Я стала вищою, стрункішою (хоча це більше нагадувало худорлявість) і моє волосся потемнішало.

Поки я думала який вираз обличчя підійде краще, Каміла вже привела мене до них, тож тепер до їдальні ми ідемо дружньою компанією. Скориставшись нагодою, я запитала як вони себе почувають і нагадала зайти до мене ввечері на огляд.

– Непогано. Але те, як я розтягнув зв’язки – просто сміховинно, – з широкою посмішкою відповів Міріан. Його друг так не посміхався.

– Ніколи не любив довго ходити, – дратівливо сказав Філ, – а тепер ще й це.

– Треба було бути уважнішим, – Міріан зробив акцент на останньому слові.

– І обережнішим, – додала Каміла. Він усміхнувся, розуміючи, як вдало його підкололи.

– До речі, я хотів вчора зайти на перев’язку, але тебе вже не було, – звертаючись до мене, сказав Філ.

– Якщо ти заходив близько опівночі, я тоді твого друга рятувала. – Натякаючи на Міріана, відповіла я. – Але ти ж знайшов до кого звернутися? – Мій погляд автоматично опустився до його ноги. Так, бинт свіжий.

– Відповідь очевидна.

На щастя, в декількох метрах від нас вже маячила їдальня. Міріан так зрадів, наче скарб знайшов. Хоча, в деякому сенсі їдальня справді була скарбом.

 

Я забираю усі свої погані слова про кашу назад. Вона неймовірна! Каміла це пояснила тим, що я збрехала їй, а от версія Філа звучала ближче до реальності – її просто правильно приготували. Міріану взагалі було начхати на розмову. Він уплітав вже другу порцію, яку йому програв якийсь хлопець з сусіднього столика.

Подібні розмови мені дуже подобалися, бо саме в цей момент ти забуваєш про все. Про ворогів, про смерть, про операції, розбиті серця і покалічені душі. Забуваєш про війну в цілому. В якийсь період життя мені було соромно за подібні думки, але з часом це пройшло.

Війна – це не тільки постійні жертви та смерть. Іноді буває тихо. Іноді ти любиш так само як і в мирний час. Іноді ти тихо смієшся з жартів друзів. Іноді ти випиваєш, щоб забутися.

Неможливо завжди бути прив’язаним до однієї поганої події й забороняти собі щось хороше. Рідкісні моменти щастя, які нам випадають, не варто відштовхувати, адже тебе в будь-який момент може не стати. І в останні хвилини свого існування ти захочеш повернутися у минуле і нарешті поцілувати кохану, посміхнутися другу або напитися до забуття. Але вже не зможеш. Бо ті моменти втрачені, а ти стікаєш кров’ю, покидаючи цей світ з відчуттям жалю до себе.

Зрештою, я б хотіла померти із думкою про те, що була щасливою. По-своєму щасливою. Саме тому, зараз я сміюся з жартів Міріана, сперечаюся з Камілою про те, яка кава краща і подумки прошу пробачення у Філа, хоча вуста мої виведені в усмішку до нього.

– Каміло, Брі! Ось ви де. – До нашого столика біжить Аґнес. – Нам не вистачає рук. Забагато поранених.

Більше слів не треба, бо реальність різко розбиває твої рожеві окуляри. Хвилин щастя та радості розтають, як сніг навесні.

Хлопці враз змінилися в обличчі, проте питань не ставили.

Вибігаючи з їдальні яскраве сонце засліпило очі, але і це не спиняло нас. Щоб дібратися до воріт, біля яких зазвичай вишиковуються вози, нам доводиться оббігти ледве не всю базу, включно з іншими казармами, їдальнями та лазаретами.

Біля воріт зібралося забагато людей. Зазвичай їх у два рази менше. Згадка про друзів, що поїхали рано вранці з’являється зненацька. Серед брудно-коричневого та місцями червоного натовпу я поглядом намагаюся знайти їх. Хоча б когось. Але це не приносить результатів. Лише відчуття тривоги розростається всередині.

– Їх тут немає. Вони прибудуть пізніше, – шепче Каміла. Її погляд зачепився за чоловіка з ногою, яка вже не виглядала як нога. Через секунду Аґнес теж помітила його.

– Брі, ходи зі мною. Каміло, будь ласкава допоможи іншими. – Дивно, що Каміла одразу ж послухала її. Хоча ми ніколи й не обговорювали питання про накази, але однаково дослухаємося до одне одного.

Чоловіка з кривавим місивом замість ноги ми з Аґнес взяли на себе. Двоє солдатів допомогли нам перекласти його на носилки та донести до операційної, де на нас вже чекали наші асистентки. Серед них була Рая.

По дорозі я встигла запримітити ще деякі рани,  які могли спричинити серйозну нестачу крові.

Операція обіцяє бути складною.

Дівчата-асистентки одягли нас в спеціальний одяг (медична шапочка, маска, рукавички та халат, що покриває усе тіло) та почали готувати пораненого, розрізавши брудні штани та вводячи анестезію.

– Він у жахливому стані, – зауважила дівчина років 15-ти, чиє обличчя видавало страх. Аґнес кинула на неї суворий погляд й та замовкла.

– Почнімо, – запропонувала Аґнес. Я кивнула.

Не треба бути лікарем, щоб зрозуміти – врятувати ногу неможливо. Проте я намагаюся уникати слова «неможливо». Аґнес не поділяла моєї позиції.

– Єдине, що ми можемо зробити – ампутація.

– Ні. Спробуємо зшити тканини, – заперечливо відповідаю я.

– Занадто серйозна травма…Розмежування тканин завелике, як ти збираєшся утнути це? – втрачаючи терпіння каже вона.

Я не відповідаю.

– Брієтто, пульс падає, – попереджає Рая.

– Просто зробімо, що повинні та покінчимо із цим, – каже Аґнес, перш ніж схопити пилу.

А далі все як у тумані. Рая раптом вигукнула, що пульсу немає. Я кидаюся до грудей пораненого, щоб зробити масаж серця. Секунди тягнуться вічно.

Зовсім юна помічниця, яка повинна була подавати інструменти вибігла з операційної.

Інша каже, що результату від масажу немає.

Аґнес тихо лається під ніс та зриває з себе маску, виходячи з операційної.

Разом з асистенткою, яка залишилася, я накриваю чоловіка білою тканиною.

Не час засмучуватися через очевидну смерть, але відчуття провини за бездіяльність вже засіло маленьким черв’ячком. Усе сталося занадто швидко.

Щоб відволікти себе я вирішила піти до вбиральні та вмитися холодною водою.

Але як тільки я зайшла туди, до слуху припали чиїсь схлипи. Спочатку в голові промайнула думка, що мені здалося, проте звук повторився.

– Кхм, ти в порядку? – Підійшовши до кабінки з якої чувся плач, спитала я. У відповідь пролунало ледь чутне «Так». Ясно, значить не в порядку.

– Виходь, поговоримо, – я додаю до голосу суворості, сподіваючись, що це спрацює. За хвилину звідси вийшла… та сама асистентка, що втекла, не дочекавшись кінця операції. Що ж, це було очікувано.

Я попросила розповісти, що саме її змусило так вчинити. На розмову вона піддалася лише через декілька невдалих спроб. На питання внутрішнього голосу «Навіщо ти це робиш?» я подумки відповіла, що не знаю. Хоча, здогадуюся. Щось мені в цій дівчині нагадувало себе під час першої (зі смертю в кінці) операції, коли мене знудило прямо в операційній. Трохи не те, але у піт кидає й зараз.

– Я бачила як йому ставало гірше, ще й ця рана, що виглядала, як фарш. – Вона здригнулася. – Пробач, що підвела вас. Мені…

– Не підвела. – Перебила я. – Ти просто не була готова, – згадавши, що насправді ніхто нікого не готує, мої щоки запалали червоним. Навчіть мене брехати, хто-небудь… Але вона, здається, повірила.

– Можливо… – Відповіла дівчина, витираючи ніс рукою. – Не розумію, як ви з Аґнес тримаєтеся, щоб не заплакати. Адже він помер! – Її голос трохи зірвався в кінці.

– Може під час операції ми й не зриваємося, але вночі, коли ніхто не чує і не бачить… – Небесні очі глянули на мене із щирим здивуванням. Невже вона дійсно вважала, що ми ніколи не плачемо? Я точно собі час від часу можу дозволити подібне, а на рахунок Аґнес можна було б посперечатися. – Якщо хочеш плакати – плач, але слідкуй за тим, що робиш і не тікай. Бо боком потім вилізе.

– Постараюся… Дякую тобі, Брієтто. – Дякує вона. – Мене, до речі, Лінкою звуть.

– Приємно познайомитися, Лінко. – Ввічливо відповідаю я, в надії, що ім’я не випаде з голови одразу ж.

Щоб вгамувати внутрішнє потрясіння від операції холодна вода не знадобилася. Мені вистачило розмови з Лінкою, яку я потім відправила відпочити, а завтра займатися лише тими, хто перебуває на стаціонарі. Було б непогано і мені цим зайнятися… Бажання побачити ще декілька смертей сьогодні викликало нудоту.

***

Вечір підкрадався непомітно. На диво, велика кількість постраждалих не вплинула на мою зайнятість. Аґнес, Каміла й інші дівчата взяли на себе основну масу постраждалих. Я подумки подякувала їм.

В кабінеті не вистачало свіжого повітря, тож прохолодний коридор з радістю прийняв мою компанію. На щастя, було порожньо.

Я подумки повернулася до того, що сталося вранці.

Зустріч з Камілою. Від’їзд Кіралії та Фріана. Міріан і Філ з нами в їдальні. Невдала операція. Сварка з Аґнес. Розмова з Лінкою…

– Я знав його, – знайомий голос змушує мене підірватися з лавки, розташованої між двома колонами в коридорі.

Милиці по обидва боки, забинтована нога, зелені очі. Філ.

– Кого? – збентежено питаю я.

– Того чоловіка з ногою. Я бачив як ви несли його разом з Аґнес та хлопцями. – Він почав рухатися в напрямку лавки. Я підбігла, щоб допомогти йому сісти.

Зо дві хвилини ми мовчали, думаючи кожен про своє. Раптом він видав:

– Адріан (так звали того чоловіка) вірив, що єдинороги існують, – теплом з яким він це сказав можна було зігрітися у найхолоднішу зимову ніч.

– Вони з Міріаном випадково не далекі родичі? – Жартома спитала я.

– Ахаха, гадаю, що ні. – Ми знову замовкли. Тиша ставала дедалі важчою. – Ти казала зайти до тебе ввечері, щоб замінити пов’язку, – нагадав Філ.

– Точно! Я зовсім забула. Ходімо, – встаючи, відповіла я.

Поки я готувала усе необхідне, він вмощувався на кушетці якомога зручніше. Коли я розрізала старий бинт Філ знову заговорив.

– Ви не винні в його смерті.

– Ми не звинувачуємо себе в цьому, – відчуваючи, як від брехні червоніють щоки, я опускаю голову донизу. Він гмикнув. Не повірив.

– У нього не було шансу, – продовжив своє Філ.

– Шанс є завжди, – я навмисно пальцем зачіпляю рану, мовби кажучи «Зупинися». Він шикнув, але зупинятися не став.

– Не завжди.

Тремтячими від злості, що наростала, пальцями, я склала шматок марлі у квадратик відповідного розміру.

– Ви не можете керувати людськими життями. Ви не Святі, – продовжив він.

– Так, трясця, ми не Святі. Але ми маємо знання та вміння, завдяки яким рятуємо людей, – вибухаю я. Таки зачепив за живе.

– Тоді чому він мертвий? – Якщо до цього він говорив про свого знайомого з теплом, то зараз, від його голосу можна було замерзнути.

Я різко підняла свої очі на нього. Таким самим був його погляд в день смерті Даніелли. Сповнений розчарування, ненависті та питань. В ньому було легко втопитися, навіть не помітивши цього. Його очі намагалися знайти в моїх хоча б краплю розуміння. На мить мені здалося, що він правий, але…

– Тому що в нього не було шансу. Не все залежить лише від вмінь лікаря, – відповів замість мене Філ.

– Тобто ти думаєш, що в цьому можуть бути винні Святі?

– Так. Набагато простіше звинувачувати вигаданих істот, ніж людей, що на відміну від них, щось роблять заради спасіння.

– Вони не вигадані. Вони існують, – грубо відказала я.

– Тоді чому вони ніколи не допомагали мені!? – Прибираючи заново забинтовану ногу, спитав він.

– Тому що Святі нікому не допомагають. Напряму. Вони лише підказують вірний шлях до подолання проблем, які виникають, – пояснюю я.

– Вони могли б…

– Ні. – Перебиваю я. – Не могли б. Тому що ти не віриш у них.

Філ замовк.

Згадуючи з чого почався конфлікт, мені стає смішно. Від відчуття провини ми дійшли до віри у Святих. Це дійсно смішно. Я не витримую та починаю сміятися у голос. Обличчя Філа з роздратованого змінилося на здивоване. Мені стає ще смішніше, коли я дивлюся на нього.

Йому це явно було не до вподоби, тому він тихенько вислизнув з кабінету, кидаючи на останок «Мені вже час…».

– Правильно! От і котися звідси! – Вигукнула я йому вслід, перш ніж закрилися двері, залишаючи мене зі Святими, що завжди поряд.

 

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.