– Доброго дня! – руденька дівчина, з незачесаним волоссям стояла на порозі великого дерев’яного будинку, – а Цвіта вийде?
Лука і Ана Морару виховували дівчинку Цвіту ще з-поки вона була немовлям. Її батько був чарівником з холодних далеко західних країн. Ніхто вже й не пам’ятає чого ж він приїхав в Шоломя, але втік він звідси щойно дізнався про вагітність Софії – матері Цвіти. Нещасна не пережила пологи, а саму дівчинку довелось годувати настоями сильфіона і сосни. Цвіта росла тихою і задумливою, любила малювати і читати книжки. Вона мала якесь особливе ставлення до землі: хоч земля і дає силу всім чарівникам, в Цвіти був з нею особливий зв’язок. Час від часу дівчинка лягала спати просто неба: казала, що тоді відчуває як грунт трави пророщує. Сьогодні вона намагалася вплести в свої біляві коси квіти повитиці, коли Ганя прийшла до їх порогу.
– Та вийде Цвіта, чого ж ні, – сказав Лука і покликав дівчину: Цвітка, серденько, тебе тут ось Ганнуся просить.
Подруги вийшли з хати і прогулювалися селищем.
– Дивись як воно, – говорила Ганна, – нам же треба щось придумати. Щоб Шоломянство не згибло.
– А що ж придумаєш? – питала Цвіта, – Що ж ми зробимо якщо навіть не знаєм що то насунуло на нас?
– На тобі! Не знаємо! То поки що! Ми ж не перші хто з тим стикнувся. Напевно в одній з твоїх книг про це щось є. Як вони такі великі то має бути там хоч щось корисне написано.
– Та я вже скільки шукала і всюди одне “Мара – це незгоди на селі”. І нікому не знати звідки береться, – відповідала дівчина, все ще поправляючи квіти у своїх косичках.
В такій розмові подруги пройшли все Шоломянство і вже ступили в густий ліс. В ніс різко вдарив запах соснових гілок і моху. Навіть тварини у лісі, вивірки та зайці, ніби всохли, втомились і більше не шукали собі місця в норах чи на деревах: вони тихо сиділи на вологій землі і зовсім не реагували на юних чаклунок. Згори почувся холодний і гучний клекіт воронів.
– В нас таких немає, – сказала Цвіта, – то не наші птахи.
– То ж сповіщають про недобре?
– Може й так. Треба вертатись тоді. Всім розкажемо.
– Розкажемо, – протяжно повторила Ганна за подругою, – просто прилетіли чи нас ще щось чекає? – вголос роздумувала вона.
Дорога назад до селища була легкою та швидкою. Хоч вже і темніло, зорі та місяць ніби спеціально освітлювали стежку, якою йшли дівчата. Вони зрозуміли що щось не так, тільки но вийшовши з лісу. У хатинах було пусто: там не горіло світло. Нікого не було й на вуличках, в садах та городах. Пройшовши далі дівчатка побачили світло свічки з вікон хатини Деяна. Він і зустрів подруг на порозі:
– Де ви тільки ходите? – суворо спитав він. Його каштанове волосся було акуратно зібрано в хвостик, а біла конопляна сорочка ідеально випрасувана. Тим дивніше на його завжди чистій одежі було побачити темно червоні плями?
– Це що? – налякано спитала Цвіта.
– Самі зараз побачите. – відповів Деян і провів дівчат до дальньої кімнати.
Вони шепталися, поки йшли:
– То кров, – казала Ганя, – звідки?
– Може хтось поранився? – пошепки припускала Цвіта, – Хтось із тварин, чи чарівників?
– А що тоді…
Деян перебив Ганну:
– Ось. Самі дивіться. Я її зустрів коли тренувався в полі. Прийшла десь з заходу, нічого не каже.
На кам’яній лаві, у центрі кімнати, ледь тримаючись, сиділа жінка. Очі її були впалі, шкіра бліда і сіра. Її заплутане сиве волосся падало їй на обличчя і жінка поправляла його худими довгими пальцями із брудними нігтями. Час від часу вона кашляла, прикриваючи сухі губи рукою, а потім витирала з неї кров об стару обшарпану вишиту сорочку. Здавалось, перед очима в неї якась димка і вона не бачила нікого навколо.
Рія почала розмову:
– Ганя, сонце, ти впізнаєш її?
Дівчинка не могла пригадати хто це:
– Я… Якось…
– Це пані Стефа, Ганнусь – пояснила їй мама.
Ганна мало що пам’ятала із рідного селища, але ці спогади вискочили в пам’яті миттєво. Саме пані Стефа порадила Марії і її дітям куди їм варто прямувати, щоб втекти від мари. Вона ж дала Ганні і Лешеку трішки їжі і кілька шматочків бурштину – все що вона мала. Той бурштин діти все ще зберігають у невеликій шкатулці під ліжком. Раніше Стефанія була красивою високою жінкою з темним кучерявим волоссям і добрим поглядом. Сьогодні вона зовсім не виглядала як пані Стефа з дитячих спогадів.
– А що ж з нею? – спитала Ганя, опустивши погляд вниз.
– Ми не знаємо, – відповів Лука, – чудо що вона взагалі прожила так довго. Коли на селище находить мара – всі, хто не втік, злягають в могили.
Жінка підняла голову і подивилась на дівчат. Ганна звернулась до неї:
– Як же так?
Жінка знову закашлялась і витерла обличчя рукавом.
– Чекайте! – вигукнула Цвіта,. – Мені здається вона намагається щось сказати, але їй щось заважає.
– Є… Я… – кашель знову перервав її слова. Цього разу він був такий сильний що з її очей потекли сльози.
– І що тоді? – спитав Янко, – нам треба щоб вона заговорила.
– Може зварити їй зілля з конюшини і дволисту? – запропонував Лешек.
– А то допоможе? – Ганя з надією запитала в Цвіти.
– Якщо щось і може допомогти, то лише дволист. – Відповіла їй та.
– Добре! Тоді вона залишиться в нас, – сказав Деян, – правда, тату?
– Угу, – підтвердив той, – постелимо у сінях про всяк випадок. Не довіряю я їй.
– А ви тоді, – продовжував хлопчик, – варіть зілля.
– Правду каже, – сказала жінка у довгій, розшитій робі, – я з зіллям вам допоможу.
– Дякую, мам, – сказав Деян, – треба щось з тим робити.
– Решта хай додому йдуть. Вечоріє.
…
Лешек спав тієї ночі переривчастим і неспокійним сном, а під ранок він й зовсім вже не міг заплющити очі. Тоді тихенько, навшпиньки, щоб не розбудити Ганю, він вийшов з кімнати. Дерев’яні двері трохи заскрипіли і він притримав їх рукою. На лавочці біля входу лежала його куртка. На ній вони з Цвітою намалювали різні малюнки: зображення рослин, тварин і просто символи. Деян додав туди маленьку чорну зірочку, а потім сказав що тепер куртка виглядає по дитячому і нема чого її носити. Лешек помічав це: зрідка Деян хоч на кілька хвилин дозволяв собі розслабитися. Намалювати зірочку на куртці, зачаклувати корову, щоб та давала шоколадне молоко, чи покидатись сніжками взимку. Лешек цінив такі моменти, хоч і щиро не розумів що поганого у тому щоб носити “дитячу” квітчасту куртку, особливо у холодні весняні ранки, як тепер. Тож він накинув її на плечі та вийшов надвір. Свіже, холодне повітря з запахом гірської роси охопило його. Легкий вітерець хитав листя на деревах. Навколо було тихо-тихо. Така особлива вранішня тишина, спокійна і безтурботна, яка буває тільки поки ніхто ще не прокинувся.
Коли Лешек назбирав достатньо дволисту він пішов до будинку Морару. Цвіта побачила його ще з вікна, тож двері вже були відчинені, а сама вона намагалася зробити трав’яний чай:
– М’ята чи ромашка?
– Ромашка, – відповів хлопець.
– З цукром? – спитала Цвіта і додала дві ложки, не чекаючи відповіді.
На старому столі із темного дерева Лешек розклав всі рослини які назбирав і вони взялися відбирати серед них найкращі. Згодом вони попрямували до хати Деяна. Цвіта несла велику книгу з рецептами різного зілля. Вона передавалась у спадок у родині Морару і дівчинка завжди хотіла колись записати туди зілля, яке вона придумає сама. Лешек тримав в руках дволист і конюшину: вони спеціально відібрали ті рослини конюшини в яких було по чотири листочки, бо такі мають найбільшу магічну силу.