Страх буває різним. Буває різкий, гострий страх, що приковує тебе до землі, змушую кричати чи плакати, і серце від нього дріботить в грудях, намагаючись порухати завмерлу кров. Інший страх, густий і липкий як смола, огортає з голови до ніг повільно і залишається постійною накидкою на думках, лейтмотивом всіх снів і розмов. Саме цей страх засів в душі всіх жителів Шоломянства – високогірного поселення чаклунів. Особливо йому піддалися Лешек і Ганна, брат і сестра, яким в дитинстві довелось бачити те саме у рідному селищі. Тоді, як і зараз, вони бачили як різко починала хворіти худоба, в’янула пшениця, гнили фруктові дерева. Потім у них вдома почали помирати люди, над селом з’явилася чорна димка і їх мама забрала дітей і пішла. Вони оселились тут і живуть вже більше десяти років. Це місце де їх прийняли як рідних: для них навіть побудували будинок, де вони тепер живуть. Щовесни під їх порогом починали з’являтися кошики з фруктами. Їх щоранку розносив Іванко, кращий друг Лешека – його батько керував великим садом, плоди з якого їли всі жителі. Марія, матір Ганни і Лешека, варила з цих фруктів варення і пекла пироги, які потім виставляла біля відкритого вікна. Час від часу хтось з чаклунів проходив повз і брав собі щось. Іноді вони залишали натомість якісь дрібнички: маленькі шматочки бурштину, пір’я чарівних птахів чи вишиті серветочки.
Ганна відчинила двері саме коли Янко ставив поряд з ними кошик.
– Сьогодні мало, – зізнався він.
– Погано росте? – спитала дівчинка.
– Зростає вже з гниллю всередині. Тато каже що ніколи такого не бачив. Ми весь вечір відбирали те, що ще можна з’їсти, але краще поспішіть: до завтра і це згниє.
– Дякую, – відповіла Ганя у розпачі, – я передам мамі.
– Це рецепт твоєї бабусі, Лешек, – казала Рія, показуючи хлопчику порядок змішування інгредієнтів.
Вона вирішила в той самий вечір зробити пироги зі всіх фруктів, щоб встигнути поки вони ще свіжі.
– Ось так, спочатку змішуєш борошно з маслом. Нам його дала пані Леся?
– Так, – відповів хлопчик, – вона казала що в більшості корів зникло молоко і то напевно останнє масло, що будемо мати.
– Хмм… Отож до склянки холодного масла кубиками треба додати борошно і добре перемішати. Ось так, – показувала вона, поки Лешек нарізав яблука.
– Змішай шматочки яблук з цукром, сіллю і спеціями і відстав поки що. Треба тепер додати трішечки холодної води і вимісити тісто, розказати його тоненько і покласти в залізну пательню.
Лешек любив місити тісто. Мама завжди казала йому, що якщо проговорювати при цьому побажання для тих, хто буде його їсти, вони будуть збуватися.
Поки хлопчик вимішував біле і м’яке тісто, що пахло вершковим маслом і ваніллю, його сестра читала вже давно покриті пилом книжки:
– Тут ось що пише: “Мара – незгоди, які надходять на поселення чаклунів, викликають поступову смерть всього живого, а люди, що вижили сходять з розуму”, – прочитала вона.
– Ну а що там про причини пише? – з надією спитав Лешек.
– “Находить спонтанно і без причини”, – закінчила дівчинка читати вголос, – ну так не буває, – насупилась вона. – Завжди щось є.
– Може не завжди, – сказала їх мама.
– Якщо у цих дурних книжках нічого не пише, то я сама причину знайду! – вигукнула вона.
Тоді дівчинка твердо вирішила: селище треба рятувати. Вона не хотіла втратити свій вдруге. “Для цього знадобиться допомога, сама не впораюсь” – роздумувала Ганя, – “Може Янко погодиться?”
Вона добре знала сусідського хлопчика: той завжди був готовий на будь-які авантюри, але Ганя сумнівалась, чи погодиться він на щось настільки серйозне. “Немає нічого кращого як запитати” подумала вона.
Янко розносив до інших хат напів пусті фруктові корзини, коли до нього підбігла Ганна.
– Янко! Янко! Слухай!
– Гань, я зайнятий, поспішаю.
– Та ні, послухай… – наполягала дівчина
– Бачиш скільки ще кошиків? Оце треба по всьому селищу рознести. Не маю часу балакати з тобою зараз!
– Ні, ну Янко, ти маєш мені допомогти!
Хлопець завжди був готовий прийти на допомогу будь-кому, але зараз ніби відчував що прохання буде не просте:
– Ну чого тобі? – спитав він.
– Ти ж знаєш на наших землях мара настала?
– Ну, Ганя, хіба хтось не знає?
– От, всі знають, а ніхто нічого не робить! Ми маємо наше селище врятувати!
– Гань, ніхто не робить нічого, бо тут немає що вдіяти. Це вже кінець.
– Не буває кінець такий…
– Буває, – перебив її Іван, – ми нічого не зробимо.
– Ти не зробиш! – обурено кричала дівчина, – А я все виправлю! От побачиш!
– Ми навіть не знаєм що воно таке. Мара. Хіба то справжнє щось? Ні! Селище просто помирає, Ганя. Якщо ще можете – втійкайте з Лешеком і мамою. Нам всім тут ще не довго залишилося.
Ганні здалось що на очах хлопця на секунду виступили сльози. Вона ніколи не бачила Янка таким, хоч вони і зростали змалечку разом. Дівчина зрозуміла що Іван їй допомогти не зможе і вирішила шукати інших соратників.