Частина 2

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Суцільна темрява. Липкий страх і холод, що огортає моє тіло. Я знову тут. В цій клятій кімнаті. Вкотре я мушу пережити цей кошмар, що схожий на поховання живцем. Наче Святі посилають мені ці спогади у снах, щоб показати усю мою безпомічність та слабкість. Але ж Святі не здатні на таку підлість…

Хриплий сміх і ледь чутний схлип розріджують мертву тишу. Мертву, як моє тіло, яке перестало належати мені.  Міцна рука здавлює мої кисті, в той час як інша підіймає спідницю.

Ні-ні-ні-ні-ні… Благаю… Я не хочу знаходитися тут. Допоможіть мені.

Боляче. Дуже боляче. Благаю…

Не треба!

– Пустіть мене, будь ласка… – Прошу я в останнє, перш ніж виринути з цього божевілля. Тремтіння б’є моє тіло, наче я вийшла на морозну вулицю без одягу. Мокрі доріжки сліз на моїх щоках. Повітря. Катастрофічно не вистачає повітря.

– Все добре, – доноситься коло потилиці тихий, лагідний голос, – це всього лиш сон.

Голос. Знайомий голос. Кіралія.

Пересилюючи паніку, я намагаюся сконцентрувати свою увагу на подрузі. Руки Кіри ніжно торкаються моїх та стискають їх.

Давай, Брі, все як і завжди. Глибокий вдих. І видих… Я не вслідкувала за часом, але, здається пройшло хвилини дві, перш ніж я змогла вільно дихати.

– Дякую… – пошепки дякую я.

– Ти ще не передумала на раху…

– Ні, – я перебиваю її, встаючи з ліжка, – не передумала.

– Тоді хутчіше збирайся. – Вона встає з ліжка у пошуках мого одягу. – Ви від’їжджаєте через пів години.

Вмившись, я підходжу до Кіри та забираю свій одяг. Вона не питає про зачіску, коли її руки торкаються мого волосся, щоб вкласти їх у низький пучок.

Зав’язуючи шнурки, я відчула на собі пильний погляд. Подрузі важко на мене дивитися. І я розумію чому.

Але за увесь час вона не сказала жодного слова.

 

***

– Будь обережна. – Беручи мене за руку, каже Кіра. – І, прошу тебе, повертайся цілою та неушкодженою.

– Повернуся. І ми обов’язково ще вип’ємо разом кави.

– І я нагодую тебе кашею, – штовхаючи мене ліктем, жартує подруга.

– Свята Ілаіанна, ні за що.

Ми одночасно посерйознішали. А потім вибухнули зі сміху.

Десь глибоко всередині, я відчувала, що ці розмови не мають ваги. Вони порожні та не мають гарантій.  Але зараз, стоячи біля Кіралії, відчуваючи тепло її тіла, я готова зробити усе, щоб ті слова набули ваги та гарантій. Щоб в майбутньому – якого в нас може не бути – ми сиділи у столичній кав’ярні та пили найдорожчу каву.

Проте це буде потім. А сьогодні, у цю хвилину – я випускаю її руку зі своєї та іду не обертаючись. Щоб якщо я помру, вона пам’ятала лише мою спину, а не обличчя, яке було схоже на розварену картоплю. Як би не нічний кошмар, можливо б я виглядала трохи краще, але не думаю, що то вже має значення.

За воротами на нас вже чекали вози. Вони були зроблені з темного дерева та вкриті білою тканиною, яка створювала «стелю». В одному такому возі вміщувалося до двадцяти п’яти людей. Згадавши список, що висів перед виходом з казарми, я порахувала, що приблизно нас їде сто п’ятдесят осіб. З них 30 були медсестри. Тобто, у кожному возі сиділо 5 медсестер.

Ось нарешті я підійшла до останнього возу, біля якого стояв перевіряльник зі списком.

– Ім’я? – спитав він.

– Кіралія Зів.

На якусь секунду він замовк, я вже почала переживати, що це справді була невдала ідея поїхати замість Кіри, проте він кивнув та сказав сідати. Пронесло.

Майже усі місця були зайняті, від чого я трохи розгубилася, але побачивши знайомі обличчя, помітно розслабилася. По ліву руку сидів Хілл, який мав звичку багато посміхатися, а по праву – Аґнес, котра як раз тримала місце медичною сумкою, наповненою ліками та речами першої допомоги. Я одразу пішла до неї.

– Доброго ранку, Кіраліє, – привіталася вона.

– Доброго, – спокійно відповіла я. Аґнес навмисно наголосила на імені.

– Дуже сміливо з твоєї сторони захищати її, – з їдкою посмішкою почала вона, – але трохи нечесно щодо інших. – Продовжує дівчина, так само посміхаючись. – Як гадаєш, яким буде покарання, якщо дізнаються про обман?

Я притуляюсь до її вуха і з такою ж посмішкою, як в неї, запитую:

– Як гадаєш, яким буде покарання, якщо дізнаються про твій план втечі з Пірсом?

У відповідь вона здивовано подивилася на мене.

1:1

О так, люба Аґнес навіть не в курсі, що про її плани знаю не тільки я. Кохання Пірса й Аґнес нагадувало трагічну історію з книжки, де коханці змушені приховувати свої стосунки, а потім тікати у далекі краї, де їх ніхто не дістане. Наївно думати, що з цього щось вийде. Допоки мовчить вона, до тих пір мовчатиму і я. Усе чесно.

Хлопець, що сидів навпроти дивився на нас із підозрою в очах. Сподіваюся, наш з Аґнес діалог він не розчув. Сподіваюся.

– Виїжджаємо! – дав сигнал кучер.

Паніка,  яку я старанно приховувала, зараз накрила мене. Щоб втамувати тремтіння я стиснула пальці.

Бережи мене, Свята Іліанно.

***

 Легені здавлює від товстого шару пилу, бруду та попелу. Усе це перемішалося в одну суцільну гидоту. Я біжу, намагаючись по дорозі знайти постраждалих, але результату ніякого.

Несподівано позаду мене щось вибухає. Почулися крики, серед яких була нецензурна лайка. Я побігла на звук. Блукання в цьому штучному тумані дуже виснажує. Ноги заплітаються та не бажають слухатися. Але я не маю можливості здатися, адже десь лежить солдат, що потребує моєї допомоги.

Раптом я спотикаюся через чиюсь ногу. Чи руку?

– Д-допоможіть…

Різко впавши поряд з постраждалим хлопцем, я починаю ритися в сумці у пошуках бинта та спирту.

Обробити, перев’язати, закріпити.

Обробити, перев’язати, закріпити.

Обробити, перев’язати, закріпити.

І так від людини до людини. «У цей раз ми відбиваємося легкими ранами» – думала я, поки не зустріла Хілла. Він розлігся на землі, хапаючись за груди. Варіантів його поранення було небагато. Намагаючись не зашкодити йому, я обережно прибираю його руки.

Прострілена легеня. Відкрите поранення. Або задихнеться, або стече кров’ю. Я б могла його дотягти до воза, в якому вже напевно зібралися інші, але не встигну… Доведеться робити усе прямо тут.

– Кх-кха… добий м-мене..

Святі. Він не перший, хто мене просить про це. Той, у кого майже немає шансу не хоче страждати, той хто бажає легкої смерті. Кожне таке прохання відлунюється болем у серці. Хотіла б я, щоб усе це скінчилося.

– Я врятувати тебе повинна, а не вбивати.

В сумці знаходжу ножиці, якими розрізаю тканину футболки для кращого огляду. В рані знаходилася куля. Перед тим, як витягати кулю треба промити рану. Тільки-но я відвернулася до сумки, щоб взяти спирт, як Хілл хапає ножиці з землі та встромляє собі в горло. Багряна кров бризнула мені в обличчя, а його рука розтиснулася, випускаючи з рук холодний метал.

Час уповільнився. Звуки довкілля затихли. Дихати стало неможливо. Спогади про його теплу посмішку накинулися на мене, як хижак на здобич. Я була не в змозі опустити погляд на його обличчя, понівечене смертю. Ще зранку я дивилася на нього, а зараз…

Занадто тихо. Усе скінчилося? Ні…

Все тільки почалося.

ВИБУХ ПРЯМО ЗА МОЄЮ СПИНОЮ!

Сильні руки різко штовхають мене в сторону. Присмак землі змішався з кров’ю на губах, що приводить мене до тями. Позаду чується чийсь стогін. О ні, ще однієї смерті я не витримаю. Мені з головою вистачило того, що сталося з Хіллом. Повторювати не хочу.

Тяжкість тіла мого рятівника нагадує для чого я тут. Лікувати. Рятувати. Я намагаюся обережно вилізти з-під нього. Моя спроба відлунюється лиш новим стогоном.

– Чуєш мене? – Питаю я в надії, що він ще при тямі.

– Краще, ніж хотілося б, – занадто жваво відповідає він.

 Живий.

Через декілька спроб я нарешті «вивільняюся». На щастя, пил швидко осів на землю і я користуюся цим, щоб оглянути хлопця. Подряпини, невеличкі рани по всьому тілу… Ось. Ліва нога, з якої тече багряна кров, що бруднить і без того брудні штани. Роботи буде небагато.

Він лежав з закритими очима, не рухаючись, наче відпочиває.

Що за… 

– Можеш перевернутися на спину?

– Лікувати мене зібралася? Йди до інших, нема чого тут валандатися, – грубо відповідає він. Поводиться, як мала дитина. Ще цього мені не вистачало. Вмовляти дорослого чоловіка вилікувати йому ногу.

Він продовжував вдавати, що нічого не сталося. «Добре, пихатий виродку, я зроблю усе сама» – промайнуло у мене в голові.

Тільки-но я торкнулася його ноги, він різко вскочив та сів обличчям до мене. Це ж той хлопець, який почув – щиро сподіваюся, що ні – нашу з Аґнес розмову.

– Я вже сказав. Йди до інших.

– Ти не можеш наказувати мені. Більш того, це мій обов’язок. Тому досить сперечатися, – заперечую я.

Відповіді я не отримала, замість цього спробував встати, але поранена нога відгукнулася болем і він почав завалюватися на одну сторону. Я одразу ж підставила своє плече та схопила його під бік.

– Відпусти мене, – з огидою в голосі вимагав він. Але ще я чула втому. Наче це не перший раз, коли його змушують погодитися на лікування. Не розумію, якого синього він пручається. У нього ж є шанс на відміну від Хілла та інших загиблих сьогодні. Поранена нога – не вирок. Я бачила картини набагато гірші за це.

– Дай мені можливість перев’язати твою ногу, перш ніж ми дійдемо до возів. – Я заглянула йому в очі, все ще притримуючи одною рукою, сподіваючись знайти хоч краплю надії на те що, він прислухається до мене, – Будь ласка. Тобі ще можна допомогти.

На мить мені здалося, що він продовжить гнути свою лінію. Але він лише видихнув і всівся на землю, дозволяючи мені зробити свою справу. Дякувати я йому не збиралася.

У рані була куля.

– У тебе куля в нозі, тому я просто перебинтую її та допоможу дійти до возів. Все інше зроблю коли приїдемо, – попереджаю я.

У відповідь слідував кивок. Його зелені очі уважно спостерігали за кожним моїм рухом так, наче він сумнівався у моїй вправності. Це трохи займає власне его.

Десь здалеку прозвучала серія вибухів. Треба забиратися звідси якомога швидше. Нам не довелося це обговорювати вголос, тому він встав настільки стрімко, наскільки йому дозволяла поранена нога. Я, в свою чергу, притримувала його, щоб не впав. Це не вперше, коли мені доводиться тягнути на собі купу м’язів. За стільки років я звикла, проте це досі не приносить ніякого задоволення.

– Сподіваюся, лікувати мою рану будеш не ти, – уїдливо сказав він.

– Повір, ти б не захотів, щоб тобою зайнялася Аґнес.

На щастя, він нічого не відповів, бо в декількох метрах попереду стояв віз. Нам на зустріч підбігла одна з медсестер.

– Він на мені, будеш допомагати як прибудемо – запобігаючи питанням, сказала я.

Вона кивнула і встала по іншу сторону, допомагаючи підняти та посадити пораненого на лавку, яка як раз звільнилася. Поки той всідався якомога зручніше, я обробила руки спиртом та натягнула медичні рукавички. Що ж, до справи. Під час поїздки я не могла провести операцію як слід, тож залишила його сидіти, а сама ходила від одного пораненого до іншого, щоб обробити дрібні рани.

– Рає, ще комусь потрібна допомога?

– Ні, цей був останній, – дивлячись на хлопця з перев’язаною головою, відповідає вона.

Я нарешті дозволила собі вмоститися на лавку, щоб трохи вгамувати біль в ногах. Це були важкі години. Увесь час, поки я бігала по возу, тримаючись за будь-що аби ж не впасти, мій рятівник спостерігав за мною. Спочатку мене це бісило, але потім я перестала звертати увагу. Нехай дивиться. Якщо він настільки невпевнений у моїй майстерності, варто було б залишитися там. Але він пішов. В його погляді було чітко видно недовіру і байдужість одночасно. Вгадувати, чому він все-таки погодився на мою допомогу, я не мала сил. Та й навіщо?

Рая, що сиділа поряд, встала і крикнула, що ми на місці. Я притупила бажання втекти першою і пірнути в обійми подруги, що залишилася в Орбії¹. Спочатку поміч постраждалим, потім – все інше.

Орбія – ліфлендорська військова база, побудована на території прикордонного міста Ібор.

На очі натрапив мій майбутній пацієнт, який  – погано – вдавав, що не відчуває болю. Я мовчки підійшла, щоб допомогти йому спуститися. Слідом вже підходили інші постраждалі, яким потрібна була поміч, деякі спускалися самі. Ззовні їх зустрічали Каміла і Кіралія. Остання помітила мене і я мигцем побачила як сльози побігли з її очей.

Коли у возі нікого не залишилося, я з легкістю зістрибнула і побігла на зустріч подрузі. Її руки міцно стиснули мене в обіймах, поки вуста шептали: «Ти жива… Слава Іліанні, ти жива…». Я трохи забруднила її на диво чистий халат, але вона, здається, не помітила цього.

– Потім будете обійматися. В нас багато роботи, – суворим голосом нагадала Аґнес. Я навіть не помітила її. Проте вона мала рацію, роботи дійсно багато.

– В лазареті чекають на тебе, Брі. Тільки перевдягнися, будь ласка, – підтримуючи Аґнес, додала Каміла.

– Веди мене.

По дорозі Каміла розповіла про тих, хто отримав мінімум ушкоджень, де вони зараз і хто за ними доглядає. Тим часом мій зіпсований халат полетів до кошика з брудними речами. Привівши мене до кімнати, в якій перебували постраждалі з середнім рівнем загрози, Каміла сказала, що до мене на поміч скоро прийде Рая. Куди вона йшла, я поняття не мала. Що ж, до роботи. Знову.

Чекати на Раю довго не довелося, вона прийшла майже одразу. В чотири руки ми швиденько справлялися з ранами. Я дивувалася тому, як Рая вловлює все на льоту. Дівчині всього 16, але вона багато знає та вміє. Дивлячись зараз на дітей, які знаходяться з нами, я розумію наскільки жахливим було рішення відправляти їх на війну. Займалися вони чим доведеться. Дівчатам найчастіше випадало допомагати в лазареті та вивчати медицину. Хлопці ж кожен день тренувалися разом зі старшими, а у вільний час і ті, і інші прали одяг, чистили зброю і тому подібне. І поки всі наївно думали, що дітей це влаштовувало, я бачила як вони падають від нестачі сил та сну. Жахливо те, що в цих дітях я бачила себе.

Але найстрашніше було не це, а те що на них чекало попереду.

Так, вони бачили мертвих солдатів, калюжі крові, чули як сваряться дорослі через чиюсь випадкову смерть, як старші чинять бійки посеред коридорів через не врятоване життя  друга. Проте це була лише одна із жахливих сторін війни. На них чекали нічні кошмари, де на їхніх руках помирають знайомі, спогади про те, як вони вперше вбивають міроблійця, а потім як їх нудить від запаху крові.

– Брі, усе гаразд? – Стурбовано питає Рая.

– Так, я в нормі. Клич наступного.

Попередньому пацієнту доводилося накладати шви. Болюча, неприємна справа. Але результат, який очікує на того хлопця опісля, того вартий. Асистентка не втрималася від компліментів.

– Неймовірно… – Очі Раї світилися від захвату. – Хто тебе навчив так майстерно накладати шви?

– Що ж, роки практики дають про себе знати, – напівправдою відповіла я.

Можна було б подумати, що цьому мене навчила мати, але робити стібки на одязі й шкірі – різні речі. І все ж таки, навчилася я цьому не сама. Є одна людина, яка суворо вимагала від мене ідеальних стібків… Досі пам’ятаю її неслухняне вогняне волосся, що вибивалося з-під медичної шапочки.

Поки я викидала старі рукавички та брала нові, наступний постраждалий вже зайшов. Рая допомагала йому лягти на кушетку. Розвернувшись до пацієнта я трохи здивувалася. Той самий впертий хлопець з кулею в нозі.

– Можна з цим покінчити якомога скоріше? – Нетерпляче запитує він, йорзаючись на кушетці.

– Можна, якщо не будеш заважати.

– Рає, набери гарячої води, підготуй пінцет, ножиці та спринцівку, а ще дістань з тумбочки бинт і марлю.

Дівчина у відповідь кивнула й одразу ж почала виконувати сказане. Я натягнула рукавички та присіла біля канапки, оглядаючи кривавий бинт. Виглядало не дуже.

– Тож, скажи мені, як тебе звати? – В цей момент Рая вже подала мені ножиці.

– Філ. Філ Ленґдон, – покірно відповів він, поки я розрізала старий бинт, а потім асистентка його забрала і він полетів у смітник.

– Подай мені гарячу воду, треба рану промити, – я ігнорую його відповідь. Взявши марлю, заздалегідь обмочену в спирт, я протираю площу навколо рани.

– Брі, а як же знеболювальне? – схаменулася Рая.

– У мене алергія на нього, – замість мене відповідає Філ.

– Добре, що сказав. Рає, тримай ногу. – Наказую я. – Зараз буде трохи неприємно. Трохи – то брехня.

За допомогою пінцету я відтягую краї рани, а спринцівкою позбавляюся від крові, що натікає.

– Тц… – чується зі сторони Філа.

Не відчуваючи того, що відчуває він, я можу уявити наскільки то мерзенне відчуття. І все-таки я намагаюся сконцентруватися на своїх діях, не зважаючи на зайві звуки. Після того, як рана стала більш-менш сухою, я ввожу палець в рану та пробую намацати кулю. Паралельно Рая тримає його ногу, щоб не ворушилася.

– Ось вона, – кажу я, коли мої пальці відчувають кулю.

– Слава Святій Іліанні, давай скоріше покінчимо із цим, – змучено благає Філ.

– Ще трошки, – заспокоює помічниця.

Зараз переді мною тільки рана, яку треба вилікувати. І на мить я збагнула, що для наших солдатів міроблійці такі самі вороги, як перед лікарями рани. Втома, яку я старанно ігнорувала, починала проявлятися в подібних думках, які важили більше ніж усі каменюки світу, тож давай, Брієтто, продовжуй.

Розводячи краї рани в сторони, беру пінцет і ввожу його туди, де має бути куля, щоб зачепити її. Якби на витяганні кулі усе закінчувалося, у світі було б на одну проблему менше.

Є. Вона в мене. Клята смертоносна куля. Обережно діставши кулю я кладу її в заздалегідь підготовлену банку. Вона з дзвінким звуком падає туди.

– Рає, вода, – вона промиває рану ще раз, а опісля забинтовує її.

– Ну, майже як новенький.

– Дякую… – каже Філ, силкуючись встати.

– Не забудь зайти ввечері, щоб замінити пов’язку, – нагадую я.

– Добре.

– Я відведу його і покличу наступного, – каже Рая.

У відповідь я кивнула. Як тільки двері зачинилися, дивне відчуття торкнулося мене. Наче я зробила недостатньо. Але чого саме не вистачало? Я зробила усе як треба, ні про що не забувши. Або ж… Або це відчуття стосувалося чогось, що відбулося не сьогодні, а багато років тому. Ці зелені очі…

– Свята Іліанно, допоможи мені сконцентруватися на роботі, – пошепки прошу я.

Робочий день ще триває, тож не час забивати голову всілякими дурницями.

З кожним новим пацієнтом сил ставало дедалі менше. В кожну постраждалу людину я намагаюся вкладатися по повній, щоб потім вони не звалилися від інфекцій, що можуть потрапити до організму через необачність. Пацієнти для лікаря, як діти, за яких вони відповідальні. І допускаючи помилку, ми вимушені дорого за це заплатити.

І ось, забинтовуючи чергову рану на руці, я раптом усвідомила, що геть втратила відчуття часу. За вікном стояла темрява. Десь час від часу миготіли ліхтарі.

– Ви так багато працюєте, – з роздумів мене вирвав голос Аллії. Вона не як інші дівчата допомагала у лазареті, коли прибула. Увесь свій час вона проводила з хлопцями та займалася разом з ними. Її карі очі не зводили з мене погляду.

– Схоже на те, – ніяково відповіла я. Закінчив з бинтуванням, я відійшла помити руки. Навіть якщо мені здається, що я роблю це занадто часто, то одразу ж згадую ким працюю. Сподіваюся, до старості вони не стануть, як мийна губка. «Якщо я ще до тієї старості доживу» – підказує внутрішній голос.

– Не просто ж так тебе називають одною з кращих хірургів. Минулого шраму майже не видно, завдяки тобі.

– Справді? Це чудово. А от на рахунок того якою мене називають, краще промовчати.

– Забудь. Люди не вміють не влізати у чуже життя. У інших воно завжди цікавіше, ніж власне. – Зістрибуючи з кушетки, відповідає Аллія.

– Ти права.

– Дякую тобі. До зустрічі, Брі, – солодко позіхаючи, говорить дівчина.

– Не думаю, що хочу бачити тебе тут.

– Оу, точно.

Наш сміх розлився по всьому кабінету, а після Аллія залишила мене на самоті.

Кіралії пощастило більше, ніж мені. Ще вдень вона пішла допомагати менш проблемним пацієнтам, тож закінчила раніше. Скоріше за все, її у свої обійми давно прийняло м’яке покривало. Ще трохи і я б могла заснути прямо тут, під впливом таких солодких думок, але спати на твердій канапці погана ідея.

Закінчивши прибирати після себе, я відправилася до казарми взяти чисті речі, і нарешті змити з себе втому сьогоднішнього дня. Як я і думала, Кіралія давно спала.

Наша база має одну величезну триповерхову казарму (минулий гуртожиток), розділену з часом на два блоки. Жіночий та чоловічий. На кожному поверсі по дві вбиральні та душові кімнати. На одну душову кімнату припадає п’ять раковин і стільки ж кабінок. В Ліарі¹ мені пощастило менше. Там душові кімнати знаходилися в окремій будівлі. Ходити туди взимку було нестерпно.

Я рада тому, що переїхала до Орбії.

***

Гарячі струмені води стікають по тілу, змушуючи м’язи розслабитися. Разом з проточною водою течуть сльози. Їх я присвячую тим, хто загинув сьогодні. Зокрема Хіллу. Притуливши два пальці до серця, я тихо читаю молитву за тих, хто зліг у бою.

«Нехай у Святих спокій віднайде твоя душа.

І стане хмарами земля,

А вітер розвиватиметься запахом меду і молока.

Ми згадаємо тебе як героя,

Бо герої не вмирають.

Нехай у Святих спокій віднайде твоя душа.

Прийму та пам’ятатиму тебе, сміливий друже»

Не обов’язково знати про те, ким і якими були ті люди. Адже є факт смерті. От сьогодні тебе ще усі пам’ятають, а завтра забудуть. Але пам’ять – це все, що у нас лишається після втрати. Не має значення то був твій знайомий, чи людина, що накоїла біди, бо зрештою усі ми помремо. Але допоки кров тече по наших жилах, ми повинні берегти свою пам’ять.

Якось під час сімейної вечері мій батько сказав своїй матері: «Якщо ти не можеш пробачити мені, тоді хоча б не забувай того, кого любила понад усе». Гадаю, у цій фразі є щось значно особливіше, ніж здається з першого погляду…

З коридору пролунав чийсь крик.

На роздуми часу немає. Я швидко одягаю нічну сорочку та вибігаю у коридор. Порожньо.

– А-а-а-а-а… щоб тебе…

Це точно чоловічий голос. Схоже, робочий день ніколи не скінчиться.

Накинувши рушник собі на плечі, я іду в сторону чоловічих душових кімнат. Здається, звук звідти. На моє питання, чи можу я зайти, пролунала стверджувальна відповідь. Я відкрила двері.

Свята Іліанна…

На підлозі в одній тільки спідній білизні розлігся Міріан, хапаючись руками за литку. Міріан – старший брат Фріана. У нього таке ж світле волосся, м’які риси обличчя, міцна статура та високий зріст. Єдина їхня відмінність – колір очей та наявність бороди. У старшого – очі сірі та є борода, а от у молодшого – очі карі й ні волосинки на обличчі.

– Може допоможеш, га? – пропищав Міріан. Такий здоровий, а витримки ніякої.

– А може тебе добити, щоб так не шумів? – уїдливо запропонувала я, підходячи до нього.

– Святі, це ж малятко Брі. Яке щасті, що це ти.

– Чому саме малятко Брі? – спитала я, допомагаючи йому зайняти сидяче положення.

– Була б в мене молодша сестра, я б її так називав, але доля нагородила мене братом. А ти чудово підходиш на роль молодшої сестри! Розумієш, малятко Брі?

– Клянуся усіма Святими, ще раз назвеш мене так – я тобі вріжу, – попереджаю я.

– Добре-добре, я зрозумів.

Я критикуючи оцінила його литку. Моє обличчя скривилося.

– Тільки не кажи, що я зв’язки розтягнув, – втомлено сказав Міріан.

– В яблучко. – Я знімаю свій рушник і підходжу до раковини. – Зараз прикладу холодне, а потім відведу тебе в кімнату, – кажу я, повертаючи кран вліво на максимум.

– Впевнена, що захочеш проводити мене до кімнати, в якій понад двадцяти чоловіків? – із сумнівом запитує він.

– Хочу я того чи ні, я повинна, – відповідаю я, заглушуючи паніку, що наростає.

Коли рушник став достатньо холодним, я віджала його, а потім приклала до Міріанової литки.

– Якби Філ не кинув мене в останній момент, тобі не довелося б тягти мене самій.

Філ? Не дивно, що він не пішов разом з Міріаном. Не намочити ногу в душі то задача не з легких. Хоча є раковина…

– До речі, дякую, що врятувала його, – з неочікуваною ніжністю в голосі сказав він.

– Це мій обов’язок.

– Годі тобі, Брі. А хто вмовив його прийняти допомогу? А потім ще й маленьку операцію провів?

Я підняла на нього здивований погляд.

– Не будь такою сором’язливою, юна спасителько.

– Припустимо. Але що з того? Я займаюся цим майже щодня. Він не перший кого доводиться вмовляти, хоч це і дуже дратує.

– А те, що він займається подібним кожен раз, як випадає нагода, а я, як лицар з роману біжу рятувати цього йолопа. – Мій погляд стає більш здивованим – Але цього разу інакше! Мене з ним не було, а просити когось… Та ні, як би це виглядало? «Заходься, будь ласка, поряд з моїм другом-самогубцею, бо сьогодні я цього зробити не можу» – Обличчя Міріана скривилося.

Навіть якби я сказала Міріану, що це занадто і йому варто зупинитися, цей балакучий пес не послухав би. Я вдавала, що слухаю, але дещо зачепило мене в його безупинній балаканині.

– Що ти сказав?

– Я кажу, що ця дівчина, ну, наречена його колишня, померла прямо в нього на руках! Після того дня він сам не свій. Не один раз я витягав його з того світу, а в цей раз це зробила ти, за що я тобі дуже вдячний.

– А коли це сталося? – Не те щоб я любила обговорювати чиєсь життя за їхньою спиною, але те, що розповідав Міріан звучало занадто знайомо. Наче подібну картину я вже колись бачила.

– О, то був страшний день. Не тільки для Філа, а й для усієї нашої армії. За декілька днів до цього міроблійці підло напали на Ліар, тож довелося вивозити усіх до нас. Тоді така колотнеча в Орбії почалася… А перед цим, Даніелла – наречена його покійна – поїхала з іншими групами, щоб відбити напад з півночі. Повернулася ледь жива, але її не встигли врятувати. Померла прямо на руках у Філа, – здається, Міріан забув за свою литку так само як я. Вміє ж падлюка втягнути у діалог.

– Зрозуміло…

– Але я як згадаю ту картину, аж тремтіти починаю! Сидить на колінах і кричить до усіх медсестер, що проходили повз нього. Благає, щоб допомогли Даніеллі. Одна все-таки підійшла, руда така, і сказала йому, що вже нічого не вдієш. Той ледь з глузду не з‘їхав як почув. – Він на мить зупинився. – Страшні часи…

Щось усередині замкнулося. В голові нарешті зібрався пазл.

Напад на Ліар.

 Евакуація звідти.

 Благав кожну медсестру.

 Руда дівчина, що обірвала надію.

 В той день я була там.

 Я згадала.

 Ті зелені очі…

 Належали Філу.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.