Це не жарт

Міла покликала всіх на спільну зустріч в якесь кафе, де уся компанія могла б пограти в настільні ігри. Я ніколи не грав у подібні іграшки з купкою людей, і зазвичай відмовлявся від подібних пропозицій. Проте цього разу я вирішив погодитися. Не тому, що це була Міла, ні.

Бо там буде Томас.

Коли я впіймав себе на цій думці, то жахнувся. У мене не було якихось забобонів щодо гомосексуалів, симпатії до чоловіків. Можливо, якби це був звичайний миловидний хлопець, який ставиться до мене з усією щирістю, я навіть погодився б на відносини. Але з Томасом… Я досі сумнівався у щирості.

Зустрівся я з Мілою, Томасом, і з ще однією подругою Міли. Вирушили всі вчотирьох. На місці нас вже чекала друга половина людей, що вже грала в настільну стратегію. З грою я був абсолютно незнайомий, проте пара інших учасників вже були знавцями, тому вони допомогли розібратися.

Міла сиділа поруч зі своїми друзями – подругами, хлопцями подруг, знайомими через школу. Томас сів поруч зі мною, що не могло вислизнути від мене. З того часу кожен його погляд, кожен жест хмарить мені голову постійними аналізами.

Нічого примітного під час гри не відбулося. Я лише постійно перевіряв Томаса поглядом, іноді навіть переборщуючи…

― Остін, ти в ньому зараз дірку зробиш, ― заголосила Міла зі сміхом.

Таким легким і розслабленим. Це дивно, тому що вона не звертала на мене увагу до цього. І тільки в цей момент мене осяяло, що саме завдяки Томасу Міла зацікавилася мною, бодай якось.

Коли ми розходилися, то залишилися в автобусі втрьох, адже нам довелося їхати в один бік. Щоправда Міла з Томас жили поруч один від одного, але я значно далі за них. Наче був третім зайвим. Як тільки ми наближалися до їхньої зупинки, Міла підвелася і попрямувала до виходу.

― Том, ти йдеш? ― вона звернулася до нього трохи голосніше, ніж зазвичай, через шум автобуса.

― Можеш іти, ― він спокійно відповів. ― Я проїдусь з Остіном.

Розчарування промайнуло крізь її очі. Ледь помітне. Яке відразу змінилося посмішкою.

― Добре, обережної дороги, ― краї губ піднялися з натяжкою.

Щойно Міла вийшла, ми залишилися вдвох.

― Міг би і провести її додому, все-таки вже вечір, ― кинув я свій докір.

― Міг би, ― Томас зітхнув.

Атмосфера відразу стала ніяковою. Я не хотів з ним розмовляти. Та нам навіть не було про що говорити. Це було так безглуздо. Адже я міг вибігти разом з Мілою, послати цього виродка і побути з нею наодинці… Але чомусь не зробив цього. Бо побоявся зробити крок.

― А ти хотів би її проводити? ― тихо промовив хлопець. ― Замість мене.

Я інстинктивно повернув голову у його бік. Хотів сказати: «так, чорт забирай!» Але його очі зупинили мене. Цей погляд… Дуже знайомий. Від нього у мене все стиснулося. Я відчув тиск, який ніби душив мене.

Я відвернувся і промовчав. Але більше не міг стримуватися.

― Чому я тобі подобаюсь? ― сказав поспіхом.

Не замислюючись взагалі. Це питання постійно бігало у мене в голові. Не давало покою. І навіть зараз, зустрівшись з його очима, не міг не запитати. Тільки для того, щоб зняти цю напругу.

― Просто так, ― відповів він спокійно. ― Важко сказати.

Всередині я навіть глузливо засміявся.

― А ти скажи, ― без емоцій.

Я тиснув на нього. Я чинив жорстоко. Але нічого не міг із собою вдіяти. Мене крутило від емоцій, від думок. Від якоїсь внутрішнього гніву, ненависті. До самого себе.

Томас промимрив, сидячи в роздумах. Проте кожна секунда для мене була немов вічність.

― Ти дуже милий, ― сказав він з легкою посмішкою.

Автобус на мить підстебнув.

― Милий? ― я не міг стримати сміху. ― У якому це всесвіті? Недарма кажуть «любов сліпа», це безпосередньо про тебе.

Сказав, аби заглушити мовчання.

― А чому тобі подобається Міла?

Настрій одразу зник.

― Тобі яка справа? ― усередині все забилося. ― І взагалі, чому ти так упевнений у тому, що вона мені подобається? ― намагався я вжалити.

Томас лише окинув мене несхвальним поглядом і зітхнув. Кого я дурю… Раптом я помітив, що на вулиці почався дощ. І досить сильний.

― Тобі не треба ховатися поруч зі мною, ― сказав Томас серйозно. ― Але якщо не хочеш відповідати – я зрозумію.

Я почав перебирати пальцями. Не знаю навіть, що зі мною не так. Останнім часом я став дуже нервовим у присутності Томаса. Я не хотів відповідати, але… Здається, ніби мені потрібно було комусь це сказати.

― Міла, вона… ― мій голос почав тремтіти. ― Вона…

Була першою, хто подивився на мене не як на сміття. Першою за весь час. Але я не міг сказати це вголос.

― Це не має значення, ― я все одно здався. ― І це не твоя справа.

Дощ ставав сильнішим. Дороги миттєво залило водою. Як показала практика, такий раптовий і сильний дощ повинен закінчитися так само швидко. Тому сподівався, що як тільки ми приїдемо на місце, він вщухне.

Вперше я зустрівся з Томасом під час його презентації на парі. Для неї об’єднали відразу кілька потоків, щоб показати свою роботу про астрономічні явища, зірки – все, що стосується астрономії, на свій смак та вибір. Брало участь небагато людей, але глядачів було достатньо. За словами викладача, це буде відмінна практика навичок публічних виступів. Так воно і було.

Я слабо пам’ятаю, з якою доповіддю виступав Томас – після перших двох-трьох людей інтерес до заходу вщух. Однак те, що змусило його виділитися від інших, полягало в тому, що як тільки викладач відлучився на декілька хвилин, в аудиторії почався хаос.

― Педік! ― вигукнув хтось із присутніх.

Тільки тоді моя увага повернулася до того, що відбувається. Подумав лише «ось дурні», і забив болт на цьому. Але тільки не Міла.

― Ви зовсім одуріли?! Надворі 21-ше століття!

Це перший раз, коли я почув, як вона піднімає свій голос таким чином. Купка ідіотів, звісно ж, проігнорувала дівчину. І почала пускати коментарі вже у її бік. Я хотів заступитися за Мілу, але першим це зробив Він.

― Може я тобі подобаюсь, якщо ти так реагуєш на мене? ― сказав голослівно, зі сміхом в інтонації.

Тим самим перевів фокус назад до себе. Я не тямив у ЛГБТ, і мені було все одно на одностатеві стосунки і тих, хто брав у них участь. Не розумів навіть, чому Мілу це так хвилює. І тільки від неї я дізнався, що Томас – бісексуал. Пам’ятаючи радість, з якою вона це говорила.

А ось і наша зупинка. Точніше, моя. На щастя дощ дійсно перестав йти, лише кілька крапель падало на шкіру.

― Ти збираєшся супроводжувати мене прямо додому? ― запитав я Томаса, як тільки-но ми вийшли з автобуса.

Поміркував, він відповів:

― А ти проти? ― дивлячись з усмішкою.

― От бовдур, роби як хочеш, ― кинув я. ― Не мені ж потім повертатися.

― Я не поїду назад.

На мить я подумав, що можливо він хоче залишитися в мене вдома. Але Томасу вдалося пояснити себе.

― Я залишуся у друга неподалік. Він живе по сусідству.

Я дивився на нього з сумнівом. Це, чорт забирай, мене ніяк не рятує.

― Твій друг… ― я замешкався.

― О, ні, це не ти, ― посміхнувся він.

― Чудово, ― я зітхнув з полегшенням.

― А ти би залишив мене ночувати у себе вдома? ― зменшувати оберти він, схоже, не збирався.

― В жодному разі, ― відповів я з упевненістю.

Хоча, можливо, не варто було бути таким самовпевненим.