Занурення в тінь. Частина 1

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Літній майданчик кав’ярні, залитий м’яким сонячним світлом, пробивається там, де не падає тінь від величезних темно-зелених парасольок. На краю подряпаного пластикового столика сидить трохи скуйовджений, переляканий від власного нахабства сірий горобчик з коричнево-бурою спинкою. Ось їх уже два, а тепер чотири… Я ду-у-уже повільно й обережно простягаю в їхній бік руку з булочкою, залишила якраз для жевжиків декілька невеликих кусочків.

Найсміливіший горобчик миттєво хапає шматочок і відскакує на інший кінець столика. Тепер головне – не прибирати руку й не рухатися. Чемно чекати. Інші пташки дивляться недовірливо, крутять голівками, стрибають туди-сюди, не наближаючись, але, нарешті, моє терпіння винагороджено: ще один відважний горобець підстрибує і швидко-швидко скльовує крихти з моєї долоні. Я ловлю погляд дівчини за сусіднім столиком. Вона теж кришить свою булку й простягає руку. На її столик сідає голуб. Я усміхаюся їй. Вона зволікає, потім прибирає з обличчя пасмо волосся і киває мені.

Сьогодні мені виповнюється двадцять п’ять (ого-го!). Позавчора я розлучилася. Всі мої речі (серед яких коркотяг, запальничка та перемотаний синьою ізоляційною стрічкою кип’ятильник) в набитому доверху старому рюкзаку на сусідньому стільці. Сьогодні я перший день в новому місті. Узагалі-то двадцять п’ятий день народження я хотіла б святкувати в Парижі, але щось в моєму плані пішло не так…

Здається, молода пара за сусіднім столиком починає сваритися. Мені хочеться піти, і дійсно вартує, бо час на співбесіду: я встаю і збираю зі столу свої блокноти. Горобці гуртом у той час накидуються на залишки хлібних крихт.

Не потрібно думати про погане, повторюй про себе: «я неймовірна, і мене візьмуть». Або, принаймні, я на це сподіваюся. Шлейка рюкзака врізається в плече навіть через тканину футболки, я зморщую ніс від невдоволення, та бадьорим кроком починаю обхід.

До вечора моя впевненість у собі тане, мов залишки фісташкового морозива, яке я понуро поїдаю в сквері на лавці. Перші, другі, треті двері — всюди мені відмовляють, ніхто не хоче мене наймати. Скоро стемніє, а єдине, що мені залишається, це повернутися в крихітну кімнатку в гуртожитку для військових, яку мені вдалося не дуже легальним способом орендувати, і прокручувати в голові події останніх днів.

«Це всього лише перший день», – кажу собі я. Немає сенсу так сильно засмучуватися.

Вечір ще не зовсім втрачено. Ще можна прогулятися й подихати приємним теплим повітрям, в якому відчувається й морська сіль, і запах запорошеної пилом трави. Повз проходить дівчина в чорному вечірньому платті, елегантно перекинувши через руку шлейф. Вона здається такою гордою та вельми впевненою в собі – приємно на неї споглядати… Поруч голосно сміється компанія підлітків, з чимось вітаючи одне одного, від чого люди на них озираються. Мчить скейтер у помаранчевій бейсболці, поки його тим часом наздоганяє дівчина на роликах. У сквері хтось знущається з гітари й зірваним голосом намагається заспівати «Батарейку». Так метушливо…

Так яскраво світяться привабливі написи у вітринах, але мені немає до них зараз ніякого діла. Я хочу знайти щось, що дало б мені трохи надії, тому що своїх сил у мене вкрай мало. Скільки б я не брехала собі, та я розчарована. Я не вірю в те, що мені хоч щось вдасться… Мені потрібно трохи магії, яка склеїть бодай що-небудь у моєму житті.

Будівля театру виникає переді мною наче величезний корабель, і на секунду я застигаю, вражена тим, наскільки величні речі може створювати людський талант та уява в купі з важкою працею. Театр огинає крута дорога, по якій можна спуститися до майданчика, звідки, здається, відкривається приголомшливий краєвид на порт. Голос з якогось динаміка наче обіймає й огортає все навколо і стає дуже тепло. Я обертаюся в пошуках джерела, але динаміка ніде не видно. Через це я іду на голос, як уві сні або грі, бездумно, зачаровано й наче мимохіть, поки не знаходжу її.

Дівчина з гітарою стоїть за поворотом, та чомусь ніхто не зупиняється її послухати. Але вона, здається, не надто цим переймається. Співає зі заплющеними очима, оксамитним та ніжним голосом. Слів, проте, я не розумію: це французька. Іноді киває чи то в такт музиці, чи то аби прибрати хвилясте волосся з обличчя. Час від часу нахиляється ближче до мікрофона, наче хоче повідати якусь таємницю. Коли співає особливо високі ноти, стає навшпиньки, усім тілом немов тягнеться вверх.

У неї виразна, яскрава міміка: дівчина не переймається тим, який має вигляд, іноді, коли треба співати з надривом, кривиться наче від болю. Я бачу, як рухаються її тонкі губи, помічаю зморшку на чолі, здвигнуті темні брови, й інтуїтивно відчуваю, про що її історія. Мене вражає ця тендітна, майже хвороблива краса, цей голос, в якому за вишуканими чужими словами ховається справжнє, своє почуття. Кожна нота, яку вона бере, настільки правдива й вистраждана, що я забуваю дихати. Нарешті вона закінчує пісню, і робить короткий перепочинок, прибираючи з обличчя волосся.

Зі мною таке нечасто буває: усвідомлення, що я в потрібному місці й у потрібний час. Ураз я зрозуміла, що хочу слухати її ще, і ще, поки вона не піде. Поруч жодної лавки. Ну, що за відчайдушна несправедливість! Я влаштовуюся на бордюрі, схрестивши ноги. Плювати на здивовані погляди перехожих – я залишаюся.

Нові акорди, і вона перетворюється. «Господи…», – зачудовано думаю я. Ніколи не бачила, щоб хтось так співав на вулиці. Щойно вона заспівала спокійну, тиху, чарівну баладу, а тепер творить щось неймовірне зі своїм голосом, з гітарою, і мені це подобається. Дуже. Мені навіть до вподоби, що чути, як їй іноді не вистачає повітря перед початком рядка, і це робить її музику такою близькою, що я готова розридатися.

Дівчина замовкає, дивлячись мені прямо в обличчя, граційно розкланюється, хоча слухаю я одна, і прибирає інструмент, попередньо зсипавши всі гроші в рюкзак.

Потім вона підходить до мене (а я не зовсім розумію, що відбувається), і, дивлячись зверху вниз, говорить з трохи глузливою інтонацією:

— Ну що, сестро? Ходімо?

Мені хочеться запитати, а, власне, куди, та нехай сьогодні буде вечір несподіванок. Я встаю й обтрушую джинси, опісля мовчки слідую за нею.

Три квартали вниз, швидко звертаємо в якийсь провулок, ще кілька кроків, аж ось ми перед важкими чорними дверима без вивіски, з-за якої наче тільки-но визирнув цілком милий підвальний клуб із красивими червоними й чорними диванчиками.

— П’ємо чи їмо? — запитує вона, впевнено сідаючи за столик під картиною. Якусь мить я намагаюся зрозуміти, що ж на ній зображено, але полишаю цю справу й сідаю навпроти. Абстракціонізм – це явно не моє. Вона недбало кидає рюкзак під стіл і притуляє гітару до столика.

— Мене звати Мира, — нарешті кажу я, міркуючи, що потрібно назватися, — Мирослава.

— Як мило, — вона весело усміхається, — я Дана. Якщо подобається, Богдана. Так їмо або п’ємо?

— У мене немає грошей… — розгублено кажу я. У моїй кишені лежить пом’ята десятка на проїзд.

— Нічого, — Дана різко змахує рукою, — я заплачу, ти не переживай. Розповідай, як твій день пройшов?

Здалося, наче ми знайомі дуже давно.

Я п’ю кисле червоне вино, вожу виделкою по дну тарілки з салатом, повільно розповідаю про свій день. Мені й самій потрібно усвідомити, що сьогодні сталося.

Дана дивиться серйозно і трішки примружившись. Напевно, поганий зір. Коли всміхається, видно щербинку між верхніми передніми зубами. Я ніяковію й опускаю погляд на бордову скатертину. Неввічливо ж так розглядати людей…

— Так ти тут перший день, — протягнула Дана.

— Крім того, що приїжджала раніше, так, перший день. Завтра ось піду, обійду ще магазини одягу. Хочу десь влаштуватися. Просто… раніше я теж працювала в магазині.

— Тут не день треба, — зауважує моя співрозмовниця, — зроби по-іншому. Зайди в найкращу, найдорожчу крамницю. Спробуй туди. Не вийде — так і буде, ще багато є. А вийде – то й навіщо кудись ще йти, розмінюватися?

Вона ніби прочитала мої думки. У найкращу крамницю я зайти сьогодні посоромилася. Нічого, завтра одягну найгарнішу сукню –  і спробую!

— Так, а де ти раніше працювала? — їй щиро цікаво, це відчувається, — в якому магазині?

— О, ну, це було щось… — я нервово сміюся, — половину магазину займали ритуальні вінки, а другу – сувеніри, брелоки, фоторамки та живі квіти.

— Яке цікаве поєднання! — вигукує Дана і махає рукою офіціантові, — вже там ти точно не нудьгувала!

Коли вона говорить, нізащо не здогадаєшся, як змінюється її голос під час співу: стає нижчим і м’якшим, з ледь помітною чарівною хрипотою.

— Ні, насправді, там бувало мало людей, — я здвигаю плечима й ніяково замовкаю. На роботі я часом годинами дивилась фільми зі старенького планшета або просто читала книжку. Іноді Верлена, Бодлера, Рембо. Іноді щось більш приземлене, як-от романи Барбари Картленд. Просто, цікаво і про кохання.

— Ти доїла? — запитує вона, я кидаю погляд на годинник — Ох!

— Так, дуже дякую.

Ми виходимо й пірнаємо в обійми пізновесіннього вечора. Вдалині грає стара й до болю знайома рок-балада, і ця мелодія так пасує до того, що я відчуваю (не плач, не плач сьогодні ввечері, чуєш?), що я знову готова повірити в магію. Дана тихенько наспівує цей же мотив собі під ніс.

— Ти чудово співаєш, — схоплююсь я, — ти така талановита…

Вона ніяково усміхається, ми коротко обіймаємось біля зупинки – і вона зникає за деревами на протилежному боці вулиці.

Так і минув мій день народження. Чверть століття, не жартики.

***

Знову ранок і вітрини, в яких сяє сонце. Я йду у своїй чорній оксамитовій сукенці, купленій давним-давно в секонд-хенді за гроші, на які зараз і хліба купити не можна, але я йду – і нічого не боюся. Іноді людині важливо, щоб в неї вірили, навіть якщо в тебе вірить майже незнайомка, з якою ти всього лише одного разу випила вина у свій двадцять п’ятий день народження. Половинки дверей роз’їжджаються в сторони, і я майже тріумфально входжу до крамниці під уявні барабанні дрібушки.

«Чим я можу вам допомогти?» — запитує дівчина у форменій зеленій футболочці, і мені приємно, що мене вважають за клієнтку, і водночас не хочеться кликати адміністратора й проситися на роботу, але особливого вибору в мене немає.

«Дива відбуваються, але не зі мною», — так думаю я, неуважно роздивляючись вішалки з модним, красивим одягом. Я обожнюю такі речі, та чому в мене ніколи немає на них грошей? Це страшенно прикро, прямо сльози підступають до очей. І невчасно: до мене підходить дама років тридцяти п’яти в елегантному світлому костюмі.

Всі слова миттєво вилітають у мене з голови. Я зображую усмішку й випалюю щось недоречне, але, здається, вона мене розуміє, і ми йдемо до кабінету, де минає коротка співбесіда. Мені не потрібно думати. Я вистрілюю відповіді, майже не замислюючись: усі завчені напам’ять. Так я все життя готувалася до іспитів, щоб навіть хвилювання не могло перешкодити.

— Добре, я думаю, сьогодні я покажу тобі все, а завтра ти можеш почати, — щебече дама в білому, і спочатку я навіть не розумію. Вона що, мене взяла на роботу?

Ми йдемо роздивлятися залу: усі вішалки вивірені мало не за лінієчкою, одяг на полицях ідеально складений, підлога, вітрини й ручки дверей сяють чистотою, я можу розгледіти в них своє відображення.

Я майже не запам’ятовую, що мені каже Вікторія, моя наймачка і власниця магазину, окрім того, що мені потрібно прийти завтра о дев’ятій й принести з собою документи, після чого можна буде приступити до стажування.

Повертаюся я додому в напівпорожній маршрутці на задньому сидінні, розглядаючи світлові вивіски з вікна. Думаю, варто що-небудь приготувати, овочевий суп або пасту, а то ж завтра з роботою не буде часу.

Коли повертаюся, поливаю чужий кактус на підвіконні, потім дрібно кришу овочі, ставлю каструлю на плиту і в якийсь момент ловлю себе на думці, що я роблю все, як робот. Начебто моє тіло виконує свою роботу, а я ще не тут, навіть забула зняти плаття й надіти фартух. Я злюся на свою забудькуватість і роблю різкий рух.

От чорт! Я злизую крапельку крові з пальця. Здається, це трохи мене розбурхало. Уважно дивлюся на поріз. Сідаю за стіл, не відводячи від нього очей. Виступає ще крапля крові. Я починаю голосно, мало не істерично, ридати, з шумом втягуючи повітря, перш ніж знову зайтися в риданнях. Напевно, сусідам чути мене крізь тонкі стіни. Та начхати, нехай думають, що їм заманеться. Гадаю, потрібно терміново поїсти: це від голоду я така знервована…

Їсти суп, злегка солоний від сліз, не дуже-то приємно, але я запихаю в себе ложку за ложкою, а потім з’їдаю сир з хлібом, залишки маринованих грибів і майже всю пачку затяжного печива.

Потік сліз усе не припиняється, і я нічого не можу з цим вдіяти. Нарешті я падаю в ліжко, поставивши будильник на сьому ранку, і чекаю, коли врешті-решт сон прийде і я трохи відпочину від себе самої. На щастя, засинаю я швидко й мені нічого не сниться.

Вранці я вмиваюся кубиком льоду з холодильника і надягаю темні окуляри: поки доїду на роботу, припухлість повік спаде. Ну, я на це дуже сподіваюсь. Снідати нема чим, але я роблю міцний чай з лимоном і втішаю себе тим, що перехоплю чогось дорогою туди.

Я кидаю короткий погляд у вітрину, знявши окуляри: здається, вигляд маю нормальний, можна йти й не боятись сполохати всіх інших співробітниць крамниці та клієнток.

Глибокий вдих, видих – і знов переді мною відчиняються прозорі двері.

***

До кінця дня починаю сумніватися, що робота в дорогому магазині  –  це краще, ніж в якому-небудь секонд-хенді.

Мабуть, це якийсь рай перфекціоніста, та пекло нормальної людини. Я у своєму маленькому затишному магазинчику спокійно почувалась у своєрідному хаосі вінків, рамочок і вазонів, з легкістю вишукуючи з нього потрібний предмет, чи то брелок для автомобільних ключів, листівка «Дорогій тещі», кружка з написом «Люблю Вову», статуетка ангела або свисток. Але тут коїться щось неймовірне. Вішалки потрібно повісити правильною стороною, на однаковій відстані одна від одної. Речі на полицях повинні бути складені тільки єдиним правильним способом, який мені втовкмачує Ліка, інша продавчиня. Потрібно встигати й прибирати, й умовляти клієнток щось купити з незмінно ввічливою усмішкою, тому що до кінця дня, побігавши по всьому залу з оберемками речей в руках, вже не дуже хочеться навіть відповідати на найпростіші запитання, не те що шукати таку саму кофточку, але без пташки на кишені… Продавати дається важко, а ще неможливо умовити комірника швидше шукати потрібну річ. Два рази за день я плачу в туалеті.

Мені найбільше подобається в примірочній. Поради я даю, як мені здається, професійно. За роки спілкування з моєї надмірно недовірливою сестрою я навчилася давати поради так, щоб у жодному разі не зачепити, але й надмірно не похвалити, даючи максимально об’єктивну оцінку.

До кінця робочого дня я готова придушити комірника, палаю ненавистю до мерчандайзера з його вульгарними жартами, і обожнюю хазяйку магазину. Вікторія жваво бере участь у всьому, що відбувається в крамниці, час від часу роздає вказівки, але при цьому нікому не заважає й не вмикає командний тон. Вона навіть зауваження консультантам робить якось по-доброму, хоча хмуриться і прикидається суворою. Вона хвалить мене за старанність наприкінці дня, дивлячись, як я повзаю на колінах біля нижніх полиць. Насправді мені простіше бухнутися на коліна, ніж нагнутися через те, що жахливо болить спина, і я втомилася з незвички довго стояти на ногах, але я мило усміхаюся, прощаюся з колегами й виходжу з магазину близько восьмої, за годину після закриття.

Я вирішую зробити невеликий гак і розповісти про перший день, але на місці Дани хлопець із дредами, у рваних джинсах і майці з написом «Нірвана» грає на гітарі «Зелені рукави». Секунду я замислююся, чи варто вірити своїм очам і вухам, але старовинна англійська балада дійсно звучить, і звучить приголомшливо, і я знову усміхаюся, хоча обличчя майже болить від цілого дня вимушених усмішок. Зате так у мене ще нескоро з’являться опущені куточки губ. Можна вважати це гімнастикою для м’язів обличчя. Я десь читала, що це корисно.

Повертаюся додому до дев’ятої й згадую, що з’їла все вчора, навіть не перекусила за весь день жодного разу – не вистачило часу. Потрібно йти до крамниці. Що ж, треба, так треба, значить, на вечерю у мене буде якийсь салат. Перед дверима я кидаю розсіяний погляд у запилене дзеркало і тут же заплющую очі. Як же треба жити, щоб навіть не хотіти бачити себе?

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: