— І нащо мені скільки? — вона дивилася порожніми очима на чергові подарунки лише з роздратуванням.

 

— Ти ж сама казала, що любиш гроші, Принцесо.

 

— Люблю. А ще я люблю, коли мене лишають у спокої і не висмикують з ліжка спозаранку.

 

Калісто вже не знав, якими багатствами догодити примхливій юній герцогині. Можливо, притягнути її в національну скарбницю зі словами “Тепер весь цей мотлох — твій” була не найкраща його ідея. Зате тепер Пенелопа остаточно переконалася, що цей телепень кронпринц дійсно ненавидить їхню країну.

 

Але вигляд золотих гір, блиск діамантів та смарагдів в прикрасах трохи пом’якшили її серце і вона пройшла всередину.

 

— Гаразд, — видихнула вона, заплющивши очі, щоб не бачити цю нахабну посмішку, повну самовдоволення. — Я візьму лише щось одне, щоб нарешті заспокоїти Ваше его.

 

Вона окинула поглядом, здавалося б, безмежне приміщення. Її рука схопила найближчий перстень.

 

— Це.

 

— Яке у моєї Імператриці гостре око: вибрала собі печатку імперії.

 

Пенелопа одразу ж відкинула перстень від себе, немов воно було прокажене. Вона дійсно не помітила одразу гравірування з державним символом.

 

— Ходімо, виберемо майбутній Імператриці корону, — Калісто взяв Пенелопу під руку і повів за собою, незважаючи на те, чи хотіла того сама Пенелопа, чи ні.

 

— То Ваша Високість збирається одружитися? Комусь з молодих лордів Еккартів варто готувати весільну сукню? — буркнула вона.

 

— Так, їм варто готувати сукню для своєї сестриці, — пролунало у відповідь.

 

Язик Пенелопи був як завжди гострий, особливо у часи гніву, коли страх бути вбитою від руки золотоволосого Калісто майже повністю зник. Але якби тут був Дерік, Рейнольд чи герцог, перед обличчям Пенелопи з’явилася б табличка “Кінець гри”, що значила чергову трагічну смерть лиходійки-фальшивки.

 

— Яке щастя, Ви знайшли Івонну? — від імені тої, хто давно счезла, перекосило навіть кронпринца, якому насправді було глибоко начхати на рідну доньку Еккартів. Пенелопа нагадувала єхидну, що своїми голками намагалася проколоти весь навколишній світ. 

 

— Принцеса досі не сприймає моє бажання одружитися на ній всерйоз, — він закотив очі і награно схопився за груди. — Що за жорстока жінка вкрала моє серце!

 

Пенелопа лише стиснула зуби і дивилася кудись поверх його голови.

 

— Вашій Високості не личить так жартувати, з Вашого дозволу, мені час покинути Вашу компанію.

 

Цокіт її каблуків рознісся підлогою, а волосся колихалося за спиною від кожного кроку. На цей раз Калісто вже не став її зупиняти. Дівчина, яка у вищому колі прославилася своєю жадобою і ненаситністю до розкоші, покинула королівську скарбницю, так нічого не взявши.

 

***

 

Золота клітка була наповнена гнилими кістьми, які тхнули і розкладалися на очах, але всі надавали перевагу ігнорувати сморід і робити вигляд, що його нема. Золоту клітку обставляли ще більшим золотом, щоб воно виглядало не так погано.

 

Еккартівська собака золотом тим жила. Вона ним дихала, ним харчувалась, воно бігло у її жилах, щоб там було бодай щось. За золоту монетку та бродяча собака продала душу і дозволила посадити себе на повідок. Але золото бажаним хлібом не було.

 

“Як для схибленої на дорогоцінностях, їй занадто на них байдуже”, — думав Калісто. Але що ж подарувати їй ще?

 

У пустій скудно облаштованій кімнаті, яка радше підходила для слуги, ніж для панни, Пенелопа лежала скрученою на ліжку. Кольє, браслети і розшиті перлами сукні були частиною її компанії.

 

— Подивися, мамо, це все — моє, — шепотіла вона, проводячи пальцями по намисту. — Ти рада за мене, мамо?

 

Напевне, це було єдине, чим Пенелопа жила: обвішувала себе, немов лялечку, бо маленька вона і думати не могла про сапфіри і аметисти. Але новій Пенелопі до біса вони не здались.

 

Черговий подарунок від Калісто звалився на підлогу. Ехо маленької Пенелопи пролізало назовню, залишаючи мокрий слід на щоках.

 

***

 

Чергове запрошення на чаювання було відхилене, але якщо Пенелопа до нього не прийде, то Калісто Регулус прийде до неї сам.

 

Він мовчки спостерігав, як вона мовчки повільно їла десерт. Стіл, розставлений у саду, обдувався вітром, тому Пенелопині пасма іноді лізли їй до рота. Вона морщила ніс і обережно запрямляла їх за вуха. Вона смикнулась, коли замість неї це зробив Калісто.

 

Калісто думав, як вона тими тонкими руками зараз здатна утримати виделку. Тими шкірою й кістьми як їй вдавалось героїчно розмахувати арбалетом? Кидатися на звірів, вбивць і не відступати назад? Без сумнівів Пенелопа була горда і, навіть якщо й не могла, пересилювала б себе, але несла всю свою безнадію на самоті. 

 

— Принцеса завжди така?

 

— Вашій Високості варто уточнити, про що Ви.

 

Так, її їдкі очі уставилися на нього. По спині кронпринца пробігли мурашки. В тих очах було все: ненависть, страх, відраза, байдужість. І лише маленькі, згасаючі крихти надії. Калісто, провівши не один день на полі бою, знав, що то за погляд — погляд помираючої людини.

 

— Так мало їси. Дзьобаєш, як горобчик, — додав він. — Який твій улюблений десерт?

 

Це легке питання викликало у її голові справжній дисонанс. Вона не знала, що відповісти.

 

— Це не має значення, — видихнула, відправивши до рота ще шматок.

 

— Має значення все, що стосується тебе.

 

На цей раз в її очах плескалась дитяча безпорадність. Калісто зрозумів, що дізнається відповідь лише тоді, коли посадить її за стіл у палаці і особисто змусить скуштувати страви усіх видів.

 

— Тебе що, ці виблядки голодом морять?

 

Фраза злетіла просто так. Але Пенелопа мовчала.

 

***

 

Всі знають, який дурний тон має Пенелопа з герцогства Еккарт. Та мавпа, які благородні люди дали дах над головою, не знає поняття “подяка”. Від вихованості та манер вона кардинально далека, тож цю дику собаку варто тримати вдома на прив’язі і не випускати в цивілізований світ.

 

Коли вона прибула у палац, її слова “Попередьте про мене Його Високість кронпринца” всі пропустили повз вуха. Тому вона декілька годин просто блукала в саду.

 

Калісто зустрів її випадково і згадав їхню першу зустріч. Тоді він направив лезо меча на її горло.

 

— Принцесо, який сюрприз. Що ти тут забула? Невже знов прийшла зізнаватися у коханні?

 

Коли вона обернулася до нього, посмішка злетіла.

 

— Я прочекала тут сім годин.

 

Вона кусала губи і вся тремтіла.

 

На наступний день він стратив усіх слуг, хто поставився до герцогині, як до пустого місця.

 

Але Калісто не міг зрозуміти, що ж з Пенелопою не так. Вона не знаходила собі місця і постійно дивилася в одну точку то перед собою, то над його головою. До герцогства вона не поверталась, слухала те, як волали на неї молоді лорди і намагалися силоміць посадити в карету. Навіть сам герцог Еккарт приходив і просив перестати паплюжити їх ім’я, що він дасть їй що завгодно, лишень би вона припинила цей цирк.

 

Пенелопі було все одно.

 

— Чому ти кохаєш мене?

 

Її запитання звучало так само, немов вона молила: “Врятуй мене”. Пауза затянулась занадто довго.

 

— Ти кохаєш мене?

 

Пенелопа не думала, що це буде так боляче.

 

Всередині неї щось тріснуло. Здається, то зламалися ті самі оплоти надії.

 

— Принцесо, — почав Калісто, і краще б ніколи свого рота не відкривав, — ми з тобою дорослі люди. Невже ти досі віриш у казочки про любов?

 

Їй хотілося кричати, волати, ридати, бити його з усіх сил. Але це так швидко рухнуло, що настав один емоційний штиль.

 

— Ну звісно, — вона гірко посміхнулась. — Кохання не буває.

 

Краще б вибрала Ікліса.

 

Коли Калісто благав її не йти, він боявся, що відпустити цю дівчину хоч на мить означатиме втратити її назавжди.

 

Пенелопин таймер майже добіг до нуля.

 

Калісто поставив перед нею ряд весільних обручок. Пенелопа скинула їх усіх.

 

— Ти нічим не краще герцога. Нічим не краще жодного з тих сволот, — вона гнівалась уже востаннє. 

 

Калісто її не розумів. А Пенелопа не розуміла, як вона могла надіятись, що він врятує її з цього пекла. 

 

Зараз вона уже не бажала кохання, цієї нездійсненної мрії. Вона бажала піти легко, і щоб спокій вів її під руку. Для цієї історії вона так і залишиться лиходійкою, а єдине шкодування — що вона так і не змогла вибороти для нещасної Пенелопи щасливий фінал. Поки справжня герцогська донька стукає у ворота сюжету, перед обличчям Пенелопи уже вісить “Кінець Гри”.

 

Можливо, якби дух її затримався трохи довше, вона б побачила те, як оплакувала б смерть Пенелопи “родина”. Можливо, маленька Пенелопа зраділа б, але цій Пенелопі на них все одно. Можливо, вона б побачила, як імперія втратила свого принца, що проткнув мечем власне серце.

 

Але зараз Пенелопа бачила лише стелю своєї квартири і набридливий писк будильника.

 

Біп-біп-біп.

 

У неї більше не аквамаринові очі і не ядовито малинове волосся. Та і більше вона не Пенелопа. Єдине, на що була здатна — прошепотіти у люстро “Вибач, я знову програла”.

 

Але за своє справжнє життя вона ще готова боротись. Через тиждень всі заголовки газет гуділи, що президент компанії та його сини морили рідну кров голодом і роками знущалися над нею. Конкуренти розтерзали бізнес “батька” на шмаття, репутація доброго сім’янина безповоротно утоптана у багнюку.

 

Тим часом вона обирала собі сережки з рубіном і думала, що не так вже й далеко вона відійшла від справжньої Пенелопи. Пальцем випадково натиснула на іконку гри, яку думала, що видалила одразу. Боковим зором їй здалося, що поруч пройшов хтось з блискучим золотавим волоссям.

 

4 коментаря

Залишити відповідь