Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Це фіаско

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

“Бувають моменти коли паніка бере верх, а перед очима пролітає усе життя.” – тривіальна ситуація, але як ж влучно вона описує 90% людських пригод. Саме з такого банального моменту сьогодні розпочався і мій день. Відкривши очі перше, що я побачила: велетенське місто. 

Велетенське місто з висоти пташиного польоту, до якого я наближаюся з швидкістю ракети. Який цікавий, а головне інтригуючий початок дня, ніби всесвіт так і шепоче: “Хочеш інфаркт?”. Впринципі, не дивно було, після вчорашнього шаленого темпу настільки міцно задрімати в літаку, та з не звичності подібних ситуацій, проснувшись не мати змоги одразу збагнути, хто я і де знаходжуся, ну, шукаймо плюси у всьому: по крайній мірі цей переліт, точно запам’ятається іншим пасажирам, як той, де шалена жінка, підірвавшись з переляку, з місця під час посадки, на всіх парах, мчалася до стюардес, щоб запитати:” ЧОМУ ВИ ХОЧА Б НЕ РОЗБУДИЛИ МЕНЕ ПЕРЕД СМЕРТЮ?!” 

Що що, а позоритися, схоже вона вміє професійно, і я переконалася в цьому знову, коли команда бортпровідників, всім складом проводила її назад на місце, заспокоюючи та пояснюючи, що це всього навсього посадка, ми не падаємо на місто і, що головне – не вмираємо. Лише через декілька хвилин, затуманений панікою, мозок жінки, почав розуміти, що сталося, а сором, нагло проявлявся почервонінням на щоках. Мене розізлило те, що навіть на висоті декількох кілометрів, мені не дають поспати. З однієї сторони, я її розумію – очевидно, це був не тільки мій перший політ, але з іншої – вам колись кричали на вухо, і не давали покуняти навіть за пів світу від дому?

З горем навпіл, посадка була пройдена, і якщо ви думали, що на сьогодні вистачить пригод, то ви явно не знаєте про мої вміння знаходити проблеми на задницю. 

Далі мене чекали спроби зрозуміти, чому якесь приміщення для літаків може бути більшим, ніж 3 мої вулиці в рідному місті… Ні, серйозно, існує хоч одна людина, що потрапляючи в аеропорт Кеннеді, з першого разу розуміла, куда тут йти? І що взагалі відбувається? Чому навколо стільки людей, а головне, чи є взагалі кінець самої будівлі?

 Благо, я зустріла одну привітну жіночку, добре, що я не один рік вивчала англійську, і вона пояснила, як мені власне дістатися, хоча б до видачі багажу. 

Як потім, до речі, виявилося, вся допомога тієї милої пані була безкорисною. 

Перший переліт, інцидент у літаку, ну а тепер ще й, виявляється, що моя валіза, відправилася у загадкову подорож по Нью Делі… без мене…

 Леді і Джентльмени. Це фіаско. 

В дитинстві, я звісно мріяла потрапити у фільм, та не в типову ж комедію 2000-х. Хоча, по закону жанру, зараз має з’явитися міліонер ,що радо привітає мене у своїй 5-ти поверховій віллі, просто тому що, я тут головна героїня, і неочікувано вирішить скинути мені на карту 500 тисяч доларів, так, для хорошого настрою… Еххххх мріяти не шкідливо.

Особливо, потрібно включати хорошу уяву в моменти, коли усвідомлюєш, що до повного щастя, додався розряджений телефон, тому доки працівники аеропорту, та компанії “American airlines” усіма можливими способами, намагалися пояснити мені, де мій багаж, та попросити не писати скаргу, за подібне, я вирішила, що в цій ситуації, моя компетенція – закінчується. 

 Не було вже навіть злості, правда, на разі просто з кожною секундою цих американських пригод, в мені виростала лише втома і бажання врешті вибратися з цього аеропорту, тому залишивши всі свої контактні дані, я попросила співробітників провести мене до найближчого виходу, а вже від нього попрямувала в “Старбакс”, що розташувався одразу навпроти, в пошуках розетки, для спасіння телефону. Остання інстанція моєї надії спрацювала, коли на дисплеї засвітилося завітне “2% батареї, та врешті відкрився екран блокування”, я подумала, що буде розумніше дати телефону трохи зарядитися, а за цей час самій хоча б кави випити, та не пройшло і  декілька хвилин, як уже ввімкнений телефон дав про себе знати.

– Ну нарешті. До тебе взагалі додзвонитись можливо? – почула я стривожений голос.

– Білл? Не думала, що ти будеш так непокоїтись. – не приховуючи свого здивування, сказала я.

– Де ти зараз знаходишся? – спитав він, не то стурбовано, не то просто цікавлячись.

– В «Старбакс». Батарея була на нулі, тому довелось шукати вихід, як зарядити телефон.

– Зрозуміло. Ань, послухай тут така справа…

– Охххх мені не подобається тон, яким ти почав говорити, благаю скажи, що у тебе хороша новина. Поганих з мене на сьогодні достатньо.

– Ну, погана чи хороша вирішувати тобі. І кажу відразу, тільки не злись.

– А у мене є причина?

– …Отже, містер Браун не зможе найближчий тиждень зустрітись і надати усі деталі проекту. – це прозвучало настільки швидко, що мені знадобилось декілька секунд, щоб відповісти.

– ЩО?! – здається мій крик змусив якусь жіночку поряд підскочити з неочікуваності – Ну що ти, прям чудова новина, краще нема куди! Я перлася через пів світу, загубила багаж, а тепер залишилася без роботи. Чому б це мені злитися?  

– Багаж? Зачекай, що з ним сталося?

– Ох, як видно моя валіза воліла відправитися в подорож самотужки і обрала вона для цього, Нью Делі, замість Нью Йорку, мабуть я дістала її своїми спробами впихнути в неї не впихуєме, але в аеропорту просто сказали, що переплутали бірки на рейсі. 

– Ну… Ситуація звісно не з найкращих… 

– Що серйозно? А мені здавалося все йде за планом! – здається сьогодні я вирішила побити власний рекорд по іронії. – І що тепер мені робити? Можливо твій бос компенсує мені, хоча б перебування тут на найближчі 7 днів? – ледве стримуючи свій гнів, спитала я.

– На рахунок цього, ніяких інструкцій я не отримував, а з шефом немає зв’язку. 

– Просто супер. Без образ, але твій роботодавець – козел. І чим порекомендуєш мені зайнятись? Квитків на зворотній шлях, у мене немає, рівно так ж, як і зайвих коштів, щоб перекупити якийсь екстрений білет.

– Ну, у мене є дві ідеї. Я можу спробувати знайти тобі роботу на цей тиждень, або влаштуй собі маленьку відпустку.

– Думаєш, якщо у мене немає зайвих коштів на білет додому, то знайдуться декілька тисяч, щоб почілити в Нью-Йорку декілька тижнів? 

– Ну, ти ж знаєш, що я твій друг, так що у мене наперед, є хороший план. – щось я вже почала сумніватися в “хорошості” планів Білла, та особливо вибору у мене не залишалося – Як що до безкоштовного відпочинку у Техасі? У мене тут є квартира, дісталася у спадок, правда, я сам там був доволі давно, можливо доведеться злегка прибрати, проте обіцяю, умови там класні, ще й екскурсії тобі цікаві познаходжу, як розплату за авантюру, у яку втягнув. 

Власне особливо варіантів у мене не залишалося, або погоджуватися на це, або провести пару тижнів в аеропорту, в очікуванні надходження зарплати. 

– Гаразд, надто просто, проте ти мене вмовив, скинь геолокацію будинку, спробую знайти якийсь спосіб дістатися туди.

– Супер, радий, що хоч щось хороше я для тебе зробив, скину у What’s Up, а тепер мушу бігти, маю багато справ, ще раз вибач, за такі незручності

– Відплатиш за них натурою, – з усмішкою промовила я, та поклала слухавку…

Через декілька годин, мій телефон уже був достатньо заряджений, тому я почала шукати, де можна орендувати машину.

Дорога в Техас виявилася не близькою, але тішило, що мене там чекала свіжа постіль ( як мінімум сподівання на неї були), та теплий душ, хоча не буду обманювати, насправді довгі мандри із красивими пейзажами – це моя манія, так що настрій потихеньку підіймався. Проїхавши більше, ніж половину шляху, я вирішила зупинитися на заправці, щоб перекусити, залити повний бак, та коли я оплатила покупку і вийшла на вулицю, неочікувано помітила дуже красиві авто. Це було Chevrolet Camaro ZL1 2016, жовта із чорними полосками, а біля неї стояла, о боги, Chevrolet Corvette C7 Stingray 2014, зеленого із чорним кольорами. Про такі тачки, годі і мріяти! Ніколи не думала, що зустріну їх, посеред пустинної заправки… 

Тут поряд що, траса Формули 1?

В будь-якому разі, ці машини немов гіпнотизували своєю красою, та все ж мене не покидало відчуття, що хтось всередині них, за матовим склом, спостерігає за мною. Та я швидко відкинула цю думку, коли побачила, що до корветаованого мною нісану, я продовжила свої мандри.

Та все ж, щойно я від’їхала від заправки, в голову вдарила стійка думка, не зрозуміле, швидше навіть інтуїтивне відчуття, ніби десь я вже бачила ту зелену машину….

 

Ось і Техас.

За вікном поступово з’являлися останні промені сонця, захід сьогодні був прекрасним. Я зітхнула з полегшенням, очікуючи, що врешті швидко дістануся до пункту призначення, але як видно, щоб життя малиною не здавалось,  всесвіт вирішив підкинути мені ще чогось цікавого. Моя автівка почала дивно погойдуватись і я змушена була з’їхати на узбіччя. І саме вчасно. Авто різко заглохло, а з капоту різко вийшов сірий дим. Такс, ну майстром я ще сьогодні не була, як видно світ вирішив, що це пора виправляти, і додав мені пригод. 

Заглянувши під капот, я зрозуміла, що без інструментів тут явно копирсатись немає сенсу, але, на жаль, їх у мене не було, тому довелося повернутися у салон, та перейти до плану Б. Сподіваюсь у Техасі, в таку годину, ще працюють евакуатори. Та щойно я дістала телефон, та поглянула на екран, вже легкий істеричний сміх захопив мене. Він знову розряджений. Як це взагалі можливо?! Пам’ятаю ж як заряджала його до 60% у Старбаксі, що за чортівня? 

Я скрикнула і кинула його на пасажирське сидіння. Тоді мої сподівання перейшли на те, що тут проїде машина і мене підкинуть до найближчого міста. 

Не знаю, скільки часу мені довелося стояти на аварійці посеред невідомої місцини, та сонце вже давно зайшло, а машини, так і не проїжджали повз. Можливо я помилилася, зранку коли мені здалося, що я потрапила у типову комедію 2000-х, тепер все це більше походило на хоррор фільм. Особливо це стало відчутно, коли, серед тисячі машин, що можна було б зустріти у всьому Техасі, до мене під’їхало те саме жовте камаро, що раніше я бачила на заправці.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь