Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Це все тимчасово

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Життя бушувало до тебе і після. Ти став причиною поділу її парканом, нескінченно-довгого паркану, що нерівною лінією ділив моє життя навпіл. Пам’ятаю, як твої руки малювали огидні слова на ньому, як все твоє існування безжально відбивалося на обмальованих, прогнилих дошках. Я б розповіла тобі все, виклала б на духу всі почуття і страхи, надії та бажання, але стислі слова забралися у гортань, якомога далі від порожніх розмов, що цілодобово безперервно літали між нами. Якомога далі від порожнього тебе, вони зарилися під зміїні шляхи забору, зачаїлися до кращих часів. А настануть вони?
Я хотіла розповісти, що зберігаю в осінньому блокноті наші з тобою дощі, що сховала в літньому саду нечіткі лінії нашого майбутнього, що кінчиками пальців відчуваю твоє міражне тіло, що бачу в кожній тіні наш сонячний ранок.
Якби у мене вистачило сміливості, я б запитала, що схожого у тебе з морським бризом; хотів би ти стати маяком, який у нічну гладь освітлює шлях кораблям; чи впізнаєш ти мене по звуках кроків. Я — так.
Якби у мене був час, благала б, щоб ти втопив мене в вересневих променях, залишивши лише одні двері відкритими… я про стільки хотіла сказати, але весь час тонула в тобі, і наполегливо мовчала.

Ти залишив після себе важкий запах тютюну і недбало сказані слова прощання, ніби нічого не мало значення. Так холодно дивлячись у моє обличчя, йшов, забуваючи всі історії, що чорною тінню тягнулися до твоєї віддаленої фігури. Ти забув про мене.
До зустрічі, слова надії були сказані тобою як щось хибне, брудне, неприйнятне. Ти, ніби, в той момент зневажав все існування людського роду, будь-які взаємини, для тебе тоді були гріховним помислом Сатани. Я тебе не звинувачую. Адже, це все тимчасово.
Пали все, до попелу і запаху гарі. Тобі ж подобається грати з вогнем? Ти — справжня катастрофа, що наполегливо руйнувала моє життя. Цеглина за цеглиною, розбирав мій притулок. І я готова була віддати тобі все, а ти як нестримний вогонь, жер усе на своєму шляху.

«Це все тимчасово»
Так ти говорив кожен день після нашого знайомства, змушуючи мене, ніби дурну дитину, перепитувати “Що тимчасово?”. Сміючись, відповідав – “Все!”.
Я ненавиділа ці дні, як і всі інші.
Навіщо ти з’явився тоді?
В одну мить ми стали: надламаними, плаксивими, саркастичними, закоханими, замкнутими, щирими, божевільними.
Ти — нерозсудливість із першого погляду, на яке у мене ніколи б не вистачило сміливості та щирості.
Знаєш, моя юність, час, що так безжально пройшов із тобою, схожий на вир нікчемних думок і жахливо-незручних вчинків. Мені так шкода… я б прибрала, стерла б себе з твоїх спогадів.
Часом, я сумую за тобою з такою силою, що моє тіло цю тугу перетворює у фізичний біль. Боляче думати про тебе. Боляче не бути поруч. Боляче день у день намагатися відпустити. Воно мене душить, тягне на дно, дряпає і боляче кусає. Тримає довгими, кістлявими пальцями за хребет і несамовито завиває, змушує кидатися із одного кутка в інший, шукаючи рятівний круг. Усе марно.
Мені не впоратися зі своїми почуттями.
Я вже на межі.
Це все тимчасово.

Часом, я згадую нашу першу зустріч. Перший погляд. Твої очі і хвалькувата посмішка. Це божевілля почалося із першого погляду, з першої хвилини. Вже тоді моє єство здалося без бою.
У дзвінкій тиші я закохалась. Це ніби торкнутися хмар, відчути такий важливий і жаданий ковток свіжого повітря. Я, в той момент, була повністю у тобі. Зрозуміла, що всі ці роки моє тіло та душа жили заради тебе. Мені хотілось підійти настільки близько, щоб огорнути собою твоє тіло повністю. Щоб ти нарешті помітив мене. Зробив три кроки назустріч. Дав зрозуміти, що теж цього хочеш. «Подивись на мене так, як я дивлюсь на тебе» – я чую свої слова, вони під товстим прошарком тиші, яка застигла між нами, так голосно відбиваються у мене в грудях.
Це все наче блискавка. Тимчасова блискавка, яка вб’є одного з нас.
Одні тільки думки про Початок, здатні створити тріщини в моїй свідомості, я ніколи не розкажу, що з нетерпінням чекаю, коли стіни почнуть валитися, тому і впадаю в темне минуле, сподіваючись, втопитися у ньому.
Я дивлюся на твоє міражне обличчя. Усе як вперше.
Твоє темне волосся пахне цигарками, а колись ідеально випрасувана біла сорочка — зім’ята. Прохолодне повітря роздмухує поли одягу, ти одягнений не по погоді, від чого і тиснешся до своїх друзів, у пошуку рятівного тепла. Ліниво відповідаючи на питання, мружишся від яскравого осіннього сонця. Твої груди повільно підіймалися вгору і опускалися донизу із кожним подихом. Знав би ти, як сильно я хотіла відчути твій подих, покласти голову на твої груди і просто слухати мелодію твого серця.
Я закохалась в тебе там, біля бібліотеки, в один осінній день, коли ти стояв із своїми друзями і про щось голосно розмовляв. Дзвінкий сміх інколи переривав ваші важливі розмови. Ви не бачили нікого окрім себе. Не бачили незадоволенні обличчя перехожих. Не бачили зацікавлених поглядів у ваш бік. Ти не бачив мене. Я стояла поруч, усього за кілька метрів від тебе. Дивилась у твій бік. Вивчала тебе. А мої почуття й емоції так і залишили не озвученими. Я – боягузка.
Ти — витвір мистецтва. Кліше, але воно так ідеально підходить для тебе. Кожним твоїм рухом можна було створювати картини епохи Відродження. Кожне слово гучно виходило із текстів шістдесятників. Світ не заковував твої рухи і думки. Ти — вільний птах. Я не маю ніякого права забирати тебе собі. Не маю, але хочу. Це вічна проблема людей, хотіти те, чого торкатися не можна.
«Я кохаю тебе», все що можу це лише думати. Сподіватися, що колись усе стане справжнім. Мені здається, якщо б я сказала ці слова, вони перестали б випромінювати ту незайманість та чистоту. Ти — сонце, яке віддає своє тепло та згорає саме.
Знаєш, осінь стає безжальним стеровом, коли діло доходить до почуттів та думок на цю тему. Вона не схожа на ніжну весну та яскраве літо. Ні, вона – меланхолічне стерво, що зберігає в собі усі найпотаємніші думки, робить людину більш байдужою до всього, що твориться навкруги. Я стала рабом цього стерва. Все чого я бажала – одного твого погляду, одного слова чи руху в мій бік. Ти навіть не уявляєш, що я відчувала тоді, і скільки часу чекала, на твоє сходження з Олімпу.
Наскільки це було тимчасовим?
Здається, пройшло всього кілька днів, коли ти, нарешті, помітив мене, і коли так безжально розбив мене об сірий асфальт.
Осінь усе таки безжальне стерво.

«Привіт», – твій хриплий і трохи сонливий голос вривається у мій сірий будень. Вівторок. Усе має бути як завжди, ніяких оновлень не намічалось. Ти все переграв. Знов. Язик перестав слухатись мене, я зажадала випити не менше п’яти літрів води. Мене огорнула паніка. «Що сказати? Куди дивитися?». Очі затрималися на твоєму обличчі. Твій погляд. Такий ніжний, теплий. Я — загубилася.
Часом, мені здається, що я знову чую твій голос, відчуваю твій запах, бачу твій образ у віддзеркалені на вітринах магазинів, де ми раніше проводили багато часу, сперечаючись через дрібниці. Згадую твою м’яку шкіру, я годинами могла сидіти в повній тиші і тільки торкатися твоєї шиї, рук, грудей. Мої пальці вивчили кожен вигин твого тіла, а очі кожну пляму, рубці, родимки та шрами. Я пам’ятаю їх усі. Твою родимку біля скроні, шрам над верхньою губою, родиму пляму на згині ліктя. Я обожнювала кожну твою частинку, і ти знав це. Сміявся із моїх почуттів, зневажав мої слова. В сотий раз казав, що все тимчасово. Я не вірила. Адже, з першого погляду жадала бути твоєю вічністю. Бути ранковим сонцем для тебе.
Знаєш, я помітила, що тебе буває троє. Це все твої очі… вони змінюють колір у залежності від душевної рівноваги.
Перший ти — ситий кіт, що важливо крокує по дворах і збігає при будь-якому натяку на небезпеку.
Другий ти — небезпечний океан, що м’якою гладдю приваблює любителів загадкового і нескінченного, віддаючи їх на роздертя своїм демонам у таємних садах розуму.
Третій ти — меланхолійний туман, осідаєш на щоках у перехожих, шукаючи заспокоєння і тишу.
Тоді, в першу нашу зустріч, коли зірки вирішили більше не катувати мене, ти був — Першим — очі зелені з цяточками жовтого, нетерпляче дивились на мене. Ти з усмішкою торкаєшся мене і залишаєш мазок золотої фарби, слабкий відбиток на моїй руці як доказ нашої зустрічі припікає шкіру. Немов магнітом, притягував мене, змушував забути про все, роблячи мене слабкою.
У цей день, я піднесла тобі своє тіло і душу на срібній тарілці. Тонка шкіра надіта на мармурові кістки чекала, коли ти зламаєш їх, як зимова буря ламає слабкі гілки.
Я розкриваюсь, немов бутон, коли ти поруч. Кожне твій поцілунок у мою скроню пробуджує якесь стихійне лихо в грудній клітці. Я дивлюся прямо у твої зіниці, а ти прищурюєшся, немов у мені мерехтять цілі океани сонць. Усе ідеально, і так тимчасово. Я хочу зберегти ці спогади касетним відео, щоб коли був час, я могла ввімкнути момент, де ти розповідаєш про якість важливі людські дурниці, м’яко торкаючись мого плеча або коліна, щоб привернути мою увагу. Я хочу згадувати, усі наші вечори на даху твого будинку із вином та п’янкими розмовами. Хочу бачити на відео твої пояснення про зірки, ніби це я і хотіла чути від тебе тоді. Та я хочу, ні, несамовито бажаю вирізати усі тимчасовості.
Та, чи можна було так зробити?

Мені було так важко говорити тобі ці заповітні слова. Ще на першому тижні, я поклялась, що не зроблю цього. Ні. Моє тимчасово відрізняється від твоїх. Моє – вічне. Я ще тоді, у той осінній ранок, знала, що ти будеш моєю втратою, моїм болем, моєю вічністю. І ось, я стою навпроти тебе, у дурному платті, ненавиджу червоний, але тобі подобається. «Я кохаю тебе. Прошу, не покидай мене. Ти моя вічність». Ці слова застряють на кінчику язика і падають назад у мою гортань. Я задихаюсь. Вони лунають у шлунку. У мені вже ціла купка тріпотливих слів про тебе. Про тебе, для тебе. І ці жахливі відголоси доходять до кінчиків моїх пальців на руках, пронизуючи наскрізь і вириваючись уламками через шкіру, коли я знову розумію, що тобі це зовсім не потрібно. Тобі потрібна свобода. Ти – вільний птах, який вирішив продовжити свій політ.
Я – лише перепона.

Ти закурюєш цигарку. Цей дим місяцями не вивітрюється зі моєї квартири. Я не хотіла. Замикала його в чотирьох стінах, аби не залишитися одній у порожньому будинку. Ти ховався за стінами, насолоджувався моментами та кричав у весь голос, що все це лише тимчасово, ми не справжні. І в ці моменти, я припиняла існувати. Я губилася у своїй пам’яті. Застрявала в перших днях нашої, моєї, любові. Моє порожнє серце, знову наповнювалося зірками та уявною надією на краще майбутнє. На вічне «МИ». Я була дійсно дурною дитиною. Мені шкода. Але прошу, залиш по собі ніжні спогади, боязкі торкання, п’янкі розмови, блискавичний зв’язок і морозний поцілунок вітру на моїй щоці.
Ти пішов.
Це і справді було тимчасово.

«Але, навіть усвідомлення наслідків не вберегли б мене від повторення нашої історії», – замовкнувши, я провела кінчиками пальців по краю порожнечі в формі людини, яка залишилася всередині мене.
Ти — монстр під моїм ліжком. Я знаю, що ти там, але боюся зустрітися поглядами. Боюся залишитися назавжди в тобі. Страхаюсь бути втраченою для цього світу.
Ти — лише запах, що наполегливо тікає від мене. Я вже не тримаюся за тебе мертвою хваткою. Лише іноді тягну за ниточки, перевіряю, чи поруч ти. Це звичка.
Ти — звичка з першого погляду. Від тебе так складно відмовитися, але і бути з тобою нестерпно.
Я хочу зупиниться. Хочу не відчувати, що падаю, а нарешті впасти. Кожен раз встаючи вранці в моїй голові дзвенить порожнеча.
Вона питає — як твої справи.
Я їй відповідаю “Це все тимчасово”, і невміло всміхаюся, ніби насправді вважаю, що все це тимчасово.
Думки про тебе завжди будуть зі мною. Вони невидимими нитками сковують мій розум, не даючи вибратися.
Я завжди буду пам’ятати твою посмішку в першу нашу зустріч, твій запах і відчуття, яке я отримую, кожен раз перебуваючи поруч із тобою. Ти подарував мені віру, надію і впевненість.
Ти завжди будеш частиною мене і я ніколи не забуду тебе.
Я на грані.
Але, все це тимчасово.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Коментарі на “Це все тимчасово