Глава шістнадцята
«Там, біля тополі калина росте,
Мамині очі чекають тебе.
Сива у розпачі плаче,
Сина все чекає – та в Бога вже його душа.
Мам, я в бою за волю пішов в далечінь,
За правду і долю нових поколінь,
За тих, хто у морі далеко
І крилами лелеки повернуться живі», –
ENEJ – Bilia Topoli.
«Перемотала би час назад
Бо так багато не сказала
Тепер тече по лиці сльоза
Бо в хаті тій вже пуста зала
Може ти чуєш мене, ба?
Я бачила тебе, як спала
Не дістаю я до неба
На що я тільки не ставала», –
KOLA – Ба.
Ніч, коли Учіх не стало.
Ітачі ступив на поріг. Заскрипіла остання сходинка. Він встиг вже схопитися за ручку дверей, але тепер чомусь завмер.
- Любчику, це ти? Так пізно? – почувся жіночий голос, неймовірно стомлений віком.
Звісно, Ітачі нічого не збирався відповідати та і не зміг би. Він не відчував губ, обличчя, не був впевнений чи відчуває, хоча б якусь частинку свого тіла, але добре бачив, що руки геть не тремтіли, але ж чому хлопчина тоді не може відкрити ці кляті двері? Він не мав відповіді. Ітачі просто заплющив очі і зробив цей крок, а потім другий, третій, десятий.
- Какаші, не чекала на тебе сьогодні, вибач. Якби прислав вісточку заздалегідь, я б знову приготувала твій улюблений грушевий пиріг. – старечий голос лунав із сусідньої кімнати, де в кріслі, перед вікном, сиділа маленька, худенька літня жіночка, вкутана декількома пледами та не відривала погляду від вулиці. – В мене ще все є, онучку, не переживай. І ліки, і продукти.
Ітачі підняв катану, вийшовши із темряви під місячне проміння, що частково освітлювало небагату оселю.
- Ні, – не озираючись прошепотіла бабуся, – це не Какаші.
Вона несподівано охнула, а її руки, складені на колінах, затремтіли.
- Невже це ти?! – Ітачі зрозумів, що бабуся заплакала. – Я знала, я відчула те, що ти поруч. Я знала, що ще встигну побачити тебе. Я знала, що ти живий. Знала. І щодня дивилася на дорогу, якою ти завжди прибігав додому з Академії, місій чи тренувань, мій хороший.
Бабуся нарешті сіла рівно, відвернувшись від вікна, але лише щоб, закрити обличчя долонями.
- Я така щаслива. Я знала, що ти живий, а мені ніхто не вірив, навіть, Какаші, і сусіди називали дурною старою, а сьогодні, я раптово відчула, що ти десь поруч. Ти прийшов до мене. Ти нізащо б не забув рідної бабусі.
Ітачі застиг в парі метрів від своєї наступної жертви. Він все ще не розумів, що ж сталося, чому йому так важко тепер давалися ці кроки? Чому все обличчя за відчуттями, немов відходило від анестезії?
- Пробач мене дурну стару за цю слабкість. – бабуся витерла сльози і, врешті решт, поглянула на свого нічного гостя. – Я дочекалася, нарешті я зможу спокійно померти щасливою і зустрітися з твоїми батьками, Обіто. Це ж ти, Обіто? Я знаю, ти повернувся.
Ітачі не міг відвести погляду від її майже повністю білих, хворих очей та несміливої посмішки, яка то зникала, то з’являлася на вкритому глибокими зморшками обличчі.
- Обіто? – вона простягнула руку до того, кого прийняла за онука. – Ні. – навіть тінь усмішки зникла з бабусиного обличчя. – Це не ти. Ти тут, але не зайшов до мене. Твоя чакра далеко. А може я дійсно просто дурна стара і тримаюся за життя цими безглуздими ілюзіями. Какаші правий. Ти мертвий, як і твої батьки.
Бабуся зібралася забрати руку, але за неї обережно вхопився Ітачі та присів поруч з кріслом, не відпускаючи.
- Це я, бабусю. Обіто. – він уважно подивився в її вже практично сліпі очі, застосовуючи доуджутсу, а потім зібрався було покінчити з цим всім, але вже не було потрібно.
Старенька померла в улюбленому кріслі з посмішкою на вустах від зупинки серця, нарешті дочекавшись своє єдине сонечко в житті, переконана, що він про неї не забув.
***
- Ти затримався. – промовила людина в масці до ката власного клану.
- Для того, щоб потрапити в ґенджутсу, необхідний зоровий контакт. Як думаєш, а якщо людина має поганий зір і бачитиме лише силует з далеку або буде абсолютно сліпою, чи подіє на неї шарінґан?
- Думаю, якби це мало сенс, то кожне б селище вирізало очі своїй еліті, аби мати перевагу в сутичках із Учіха та і головне, щоб володар техніки міг спіймати погляд, хіба ні? І з чого це тебе потягнуло на подібні роздуми?
- Одна стара з катарактою. Вона, певно, дуже довго чекала на свого загиблого онука. Всохла в те крісло, в якому все не переставала дивилася на дорогу, видивляючись його.
- Сліпа стара? Видивлялася?
- Сплутала мене з Какаші-семпаєм, – Ітачі зумів помітити, як лише на одну мить звузилася зіниця людини в масці, – а потім прийняла за свого онука. Вона так за ним побивалася, так вірила, що він живий і не покинув її, що я чомусь не зміг її позбавити цього наостанок.
- Ти дуже хороша людина, Ітачі.
- Я щойно вирізав весь свій клан, на чолі якого був мій батько, ненька, прирік свого маленького братика на жахливу долю, гіршу, ніж від тепер буде в мене. То від коли в нас таких монстрів хорошими людьми називають?
- Це не твоя вина. Ти лише маріонетка в руках устоїв гнилого світу шінобі.
- Більшої дурні я ще не чув. Це був лише мій вибір. І мені з ним жити.
- На цьому все?
- Так. Йди, а я ще маю з деким зустрітися.
Лже-Мадара зник, а Ітачі нарешті дозволив емоціям взяти над собою верх, припавши до землі посеред цієї пітьми, поки свідком загубленій дитині був лише місяць.