ХЕДКАНОН про Какаші, Ітачі, Обіто та його бабусю. Глава 16, але можна читати окремо.

Глава шістнадцята

«Там, біля тополі калина росте,

Мамині очі чекають тебе.

Сива у розпачі плаче,

Сина все чекає – та в Бога вже його душа.

Мам, я в бою за волю пішов в далечінь,

За правду і долю нових поколінь,

За тих, хто у морі далеко

І крилами лелеки повернуться живі», –

ENEJ – Bilia Topoli.

*лунає*

«Перемотала би час назад

Бо так багато не сказала

Тепер тече по лиці сльоза

Бо в хаті тій вже пуста зала

Може ти чуєш мене, ба?

Я бачила тебе, як спала

Не дістаю я до неба

На що я тільки не ставала», –

KOLA – Ба.

*лунає*

Ніч, коли Учіх не стало.

Ітачі ступив на поріг. Заскрипіла остання сходинка. Він встиг вже схопитися за ручку дверей, але тепер чомусь завмер.

• Любчику, це ти? Так пізно? – почувся жіночий голос, неймовірно стомлений віком.

Звісно, Ітачі нічого не збирався відповідати та і не зміг би. Він не відчував губ, обличчя, не був впевнений чи відчуває, хоча б якусь частинку свого тіла, але добре бачив, що руки геть не тремтіли, але ж чому хлопчина тоді не може відкрити ці кляті двері? Він не мав відповіді. Ітачі просто заплющив очі і зробив цей крок, а потім другий, третій, десятий.

• Какаші, не чекала на тебе сьогодні, вибач. Якби прислав вісточку заздалегідь, я б знову приготувала твій улюблений грушевий пиріг. – старечий голос лунав із сусідньої кімнати, де в кріслі, перед вікном, сиділа маленька, худенька літня жіночка, вкутана декількома пледами та не відривала погляду від вулиці. – В мене ще все є, онучку, не переживай. І ліки, і продукти.

Ітачі підняв катану, вийшовши із темряви під місячне проміння, що частково освітлювало небагату оселю.

• Ні, – не озираючись прошепотіла бабуся, – це не Какаші.

Вона несподівано охнула, а її руки, складені на колінах, затремтіли.

• Невже це ти?! – Ітачі зрозумів, що бабуся заплакала. – Я знала, я відчула те, що ти поруч. Я знала, що ще встигну побачити тебе. Я знала, що ти живий. Знала. І щодня дивилася на дорогу, якою ти завжди прибігав додому з Академії, місій чи тренувань, мій хороший.

Бабуся нарешті сіла рівно, відвернувшись від вікна, але лише щоб, закрити обличчя долонями.

• Я така щаслива. Я знала, що ти живий, а мені ніхто не вірив, навіть, Какаші, і сусіди називали дурною старою, а сьогодні, я раптово відчула, що ти десь поруч. Ти прийшов до мене. Ти нізащо б не забув рідної бабусі.

Ітачі застиг в парі метрів від своєї наступної жертви. Він все ще не розумів, що ж сталося, чому йому так важко тепер давалися ці кроки? Чому все обличчя за відчуттями, немов відходило від анестезії?

• Пробач мене дурну стару за цю слабкість. – бабуся витерла сльози і, врешті решт, поглянула на свого нічного гостя. – Я дочекалася, нарешті я зможу спокійно померти щасливою і зустрітися з твоїми батьками, Обіто. Це ж ти, Обіто? Я знаю, ти повернувся.

Ітачі не міг відвести погляду від її майже повністю білих, хворих очей та несміливої посмішки, яка то зникала, то з’являлася на вкритому глибокими зморшками обличчі.

• Обіто? – вона простягнула руку до того, кого прийняла за онука. – Ні. – навіть тінь усмішки зникла з бабусиного обличчя. – Це не ти. Ти тут, але не зайшов до мене. Твоя чакра далеко. А може я дійсно просто дурна стара і тримаюся за життя цими безглуздими ілюзіями. Какаші правий. Ти мертвий, як і твої батьки.

Бабуся зібралася забрати руку, але за неї обережно вхопився Ітачі та присів поруч з кріслом, не відпускаючи.

• Це я, бабусю. Обіто. – він уважно подивився в її вже практично сліпі очі, застосовуючи доуджутсу, а потім зібрався було покінчити з цим всім, але вже не було потрібно.

Старенька померла в улюбленому кріслі з посмішкою на вустах від зупинки серця, нарешті дочекавшись своє єдине сонечко в житті, переконана, що він про неї не забув.

***

• Ти затримався. – промовила людина в масці до ката власного клану.
• Для того, щоб потрапити в ґенджутсу, необхідний зоровий контакт. Як думаєш, а якщо людина має поганий зір і бачитиме лише силует з далеку або буде абсолютно сліпою, чи подіє на неї шарінґан?
• Думаю, якби це мало сенс, то кожне б селище вирізало очі своїй еліті, аби мати перевагу в сутичках із Учіха та і головне, щоб володар техніки міг спіймати погляд, хіба ні? І з чого це тебе потягнуло на подібні роздуми?
• Одна стара з катарактою. Вона, певно, дуже довго чекала на свого загиблого онука. Всохла в те крісло, в якому все не переставала дивилася на дорогу, видивляючись його.
• Сліпа стара? Видивлялася?
• Сплутала мене з Какаші-семпаєм, – Ітачі зумів помітити, як лише на одну мить звузилася зіниця людини в масці, – а потім прийняла за свого онука. Вона так за ним побивалася, так вірила, що він живий і не покинув її, що я чомусь не зміг її позбавити цього наостанок.

• Ти дуже хороша людина, Ітачі.
• Я щойно вирізав весь свій клан, на чолі якого був мій батько, ненька, прирік свого маленького братика на жахливу долю, гіршу, ніж від тепер буде в мене. То від коли в нас таких монстрів хорошими людьми називають?
• Це не твоя вина. Ти лише маріонетка в руках устоїв гнилого світу шінобі.
• Більшої дурні я ще не чув. Це був лише мій вибір. І мені з ним жити.
• На цьому все?
• Так. Йди, а я ще маю з деким зустрітися.

Лже-Мадара зник, а Ітачі нарешті дозволив емоціям взяти над собою верх, припавши до землі посеред цієї пітьми, поки свідком загубленій дитині був лише місяць.