Хата

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Коли я пішла з царства Морфей, голова тріщала так, ніби Морфей мав ювілей і святкувався він на лікеро-горілчаному заводі.

Більше.

Жодних.

Енергетиків.

Дивно, як я не отримала інфаркту. Повернувшись на бік, я відчула під собою тверду теплу поверхню. Стоп. Чому я лежу, якщо я мала спати за столом, на комп’ютері. Мене ніхто не міг покласти на ліжко, адже я вдома сама. Піднявши свою голову, я оглянула своє місце ночівлі. Це була маленька кімнатка під стелею, без джерела світла, з купою порожніх перин, на яких я, мабуть, спала. Від решти кімнати мене відокремлювала фіранка. Взявшись за голову долонею, я провела їй по волоссю.

У мене довжина волосся набагато коротша.

Взявши пасмо волосся, я піднесла його до себе в поле зору. Воно було білим, майже срібним… Ні… Ні, ні, ні, ні, – повторювала я про себе, але це була правда. Обмацавши обличчя, я відчула носик з невеличкою горбинкою, ямочку на підборідді і шрам на брівці, а ще, на диво, опухлі очі, наче я всю ніч…плакала? Гаразд це занадто. М’язи ломило, особливо лівий бік. Піднявши вишиванку, я побачила темно-червоні бинти, які, напевно, вбрали багато крові. Тепер зрозуміло чому бік так нив, у кого б не нив, якби мене явно хтось пірнув. Як кажуть, ніж в печінку, ніхто не вічний. Мабуть, та Кел була неповторним оригіналом, а я жалюгідна копія, інакше я не можу пояснити, чому я виглядаю так, ніби билася одна проти 10 скінхедів. Гаразд, жарти жартами, а вибиратись звідси треба.

Відсторонивши фіранку, мені відкрився погляд на решту хати. Саме хату. Я в таких бувала, давно колись, у 4 класі, начебто. Побілені стіни, дерев’яні балки зверху, лавка з одного боку стіни, а навпроти мене ліжко, теж дерев’яне. Скрізь червона вишивка та глечиків багато. У правому кутку зверху висить ікона. За всіма законами побуту. Тільки одне вирізнялося. Я не пам’ятаю, щоб такі будинки були настільки заможними. Біля лави стояла кобза, на стінах висіли чорно-білі фотографії, з яких люди весело посміхалися мені і перемовлялися, стрибаючи з рамки в рамку. Помотав головою, щоб прибрати з голови цю непрошену галюцинацію, але цього не сталося. Відкривши одне око і все та сама обстановка, з тим фотографія на стінах. Пазл в голові починає складатися – Блек, Снейп, живі фотографії. Що ж, я мабуть у світі хлопчика зі шрамом на голові від опеля. Остаточно не повіривши в те, що відбувається, я акуратно спустилася на підлогу. Весь цей час я спала на печі, тепер ясно, чому мені було так тепло та затишно. В ноги віддав ниючий біль, ніби я пробігла марафон по всіх горах Карпат.

-Ну що, козаче, як ся відчуваєш? Їсти хочеш? – запитав мене жіночий голос з-за печі, частину якої я не бачила.

Обпершись на стіну, я, крок за кроком зайшла за кут печі, щоб побачити, хто це до мене, мабуть, звертається. Тепер я набагато краще відчула приємний запах теплої випічки. Переді мною стояла пухка бабуся похилого віку, замотана в косинку і почет (довга, лляна кофта-сукня) світлих тонів. У неї була засмагла шкіра, як і у всіх мешканців сільської місцевості, найімовірніше від багатогодинної роботи в городі, під палючим сонцем. Її обличчя осявало доброю усмішкою, від чого в душі стало тепло. Але, на відміну від її добродушного вигляду, очі її були  порожніми, начебто всі фарби з роками вицвіли. Попри це мені вона сподобалася. Поки я оглядала цю великодушну бабусю, вона трудилася не покладаючи рук. Поки вона накривала на стіл, під ніс собі примовляла:

-Та що це за біда, як тільки тобі мій Гриць приніс, побачивши тобі мало не знепритомніла! Бліда, як смерть! Чи так можна взагалі так поводитися, Каллісто, га? Треба було зразу тікати, треба берегти собі, ти ж у батьків одна така-чудесна – вона зупинилася, її руки, які стискали глиняні тарілки затряслися, обличчя змінилося – А ті чорти грішні, на дітей нападати… нічого, нічого, відплатити за своє, відплатити… Ах, борщ!

Взявши глиняні тарілки праворуч, лівою рукою бабуся змахнула. Тієї ж секунди, рогач злетів до печі і витяг казанок, обережно поставивши на стіл. Від такого мої очі по лізли на лоба. Хотіла себе вщипнути, щоб перевірити, сон чи ні, але ниючий біль по всьому тілу вже давав знати, що це реальність. Але як? Я ж не бачила у руці чарівну паличку. Так, думай, думай. Від потоку думок про всі мої мізерні знання фандома ГП я заплющила очі. Начебто в Колдотворці користувалися кільцями. Розплющивши очі, я уважно оглянула ліву руку бабусі, яка явно не помітила моє здивування від її шайтанських фокусів і продовжила далі займатися накриттям столу, продовживши бубоніти прокляття і звітувати мене. І справді, я помітив на її вказівному пальці обручку з червоним камінцем. Мабуть, саме це кільце є провідником магії. Але де моє колечко. Поглянувши на свої руки, я не побачила нічого схожого на обручку, лише мозолі та шрами. Мабуть, Кел у минулому займалася якоюсь рукодільною справою. З трансу мене вивів голос, який наполегливо кликав мене.

– Каллісто! – я підняла погляд на бабусю, яка свердлила мене незадоволеним лицем, але помітивши мій вигляд, пом’якшала – Сідай їсти вже, тобі сили потрібні.

— Дякую, пані Мотря, — сказала я на автоматі. Мабуть, Кел її знає, адже щойно я захотіла до неї звернутися ім’я само собою спливло у мене в голові.

Дійшовши до столу, притримуючи рукою свій бік, у якому з якоїсь причини утворилася зайва дірка, сіла на дерев’яне стілець, Мотря поставила переді мною глиняну впалу миску з густим, наваристим, гарячим борщем. Господи, дякую! Ось вона, їжа богів. Взявши дерев’яну ложку із червоним супом, я поклала її у свій рот. Горло приємно обпалило і тепло дійшло до шлунку. Як смачно! Я думаю, їй повинні дати зірку Мішлен, як мінімум, за таку чудову страву. Відкинувши всі свої убогі манери, я почала їсти зі швидкістю світла, закушуючи часниковими пампушками. А я й не думала, що я така голодна.

– Боже, Каллісто, ти хоч ковтай- промовила Мотря, яка сиділа навпроти мене, дмухаючи на ложку з супом. Це мало звучати як звітування, але дивлячись як я їм, вона говорила слова з посмішкою. Бабусі є бабусі.

Добивши свій суп і з’ївши половину пампушок, я відкинулася на спинку стільця. Тепер, коли я сита, я можу тверезо подумати. Як я зрозуміла зі слів Кел, хтось провів обряд, найімовірніше на зміну душ. Я не займалася цією хрінню точно, значить підозри на Каллісті. Але по її реакції тоді було зрозуміло, що вона ні слухом не духом про це. Мабуть, обряд здійснив той «ведмідь», адже вона його так проклинала, що й ворогові такого не забажаєш. Чи навмисне він чи вона це зробив – без поняття. Отже, треба дізнатися, що це за обряд, швидше за все, знайду щось у Забороненій секції в Гоґвортсі.

Ще говорила, що я, тобто вона, колишня учениця Вогнечара. Наскільки я знаю, це хедканон-школа на теренах українського тик-току. Там існують три факультети – Характерники-сміливість, хитрість, винахідливість, Мольфари-добрі, терплячі, працьовиті та Відьмаки-спокійні, обережні, стримані. Швидше за все, Кел була характерником. Вони начебто вивчали бойову магію та анімагію. Ого-го, може, Калліста вже перевтілилася? Було б чудово. Але чому колишня, виключили чи що? Хоча з вигляду Кел і її вдачею, це досить можливо. Помотавши головою на знак протесту до цієї теорії, продовжила думати. Мотря говорила, що якісь сволоти напали на дітей. Напевно, на школу напали… але хто? Кому вигідно руйнувати школу і калічити ні в чому не винних дітей? На думку прийшов тільки один чарівник, здатний на таке. Покопавшись у чужих спогадах, то зараз 1993 рік, відбуваються події в’язня Азкабана, до повернення Володі ще багато часу, а його підопічних настільки мало, що не думаю, що вони є в Україні.

Хто напав на школу, я залишу на потім, тепер подумаємо про інше. Я маю тиждень до зустрічі з міністерськими на південному сході країни. Як мені туди дістатися, адже я навіть не знаю, де саме знаходжуся. І точного місця вона не сказала, південний схід – досить великий масштаб для зустрічі. До речі, якщо зараз події в’язня Азкабана, то значить мій, точніше, тато Каллісти – Сіріус Блек, втік. Або втече. Я не знаю, яке сьогодні число, схоже що свідомість Кел вирішило це приховати від мене, як і багато іншого.

Так, хто така Лінда Принц? У моїй голові я згадала ціле нічогісінько про цю особу, начебто її й не існувало. На прізвище, це перша дочка мами Снейпа, адже у неї прізвище Принц. Оскільки Снейп є опікуном Каллісти, значить або Лінду позбавили батьківських прав і Снейп взяв мене, або… вона померла. Від такої думки серце защеміло. Бідолашна Кел, що ж у тебе за життя-бляшанка. І її останні слова. «Врятуй їх». Кого їх? Чи вона знає про жертви війни за Гоґвортс, ванга? Але іншого пояснення я не знайшла. Тож у мене вимальовується ось така картина. Тепер тільки залишилося добути ще якомога більше інформації про цей світ і про господиню тіла, в якому я перебуваю не з власної волі. Поки я сиділа й розмірковувала, не помітила, як після такого чарівного сніданку почали злипатися мої вічка. Не протестуючи, я стрибнула в обійми дрімання.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.