Флегма

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Спить старий будинок. Відчинені всі вікна, і теплий вітер надимає білі фіранки — Барліг рівномірно і глибоко вдихає свіже нічне повітря. Тихо навколо, і тільки співають цвіркуни й шумить вдалині ріка. Ледь чутно сопе в своєму ліжку Джинні, притиснувши до себе кудлатого іграшкового кота. І великий настінний годинник неспішно відраховує хвилини — тік-так, тік-так…

Флер сидить на підвіконні, звісивши ноги вниз, і дивиться на місяць. Їй погано спиться у таку спеку, коли важке повітря душить, а батьківська біла сорочка прилипає до тіла, коли серце калатає, як збожеволіле, коли… У такі ночі до неї занадто часто приходять кошмари. У цих страшних снах завжди з’являється величезний вовк, і червоні очі його дивляться на неї жадібно, а з пащі крапає на землю в’язка кров. Він іде до неї, і від нього віє гниллю і смертю, він підбирається все ближче і ближче, але немов нізвідки виникає Білл, затуляючи її своєю широкою спиною, і тоді вовк кидається на нього…

Після таких снів Флер завжди почувається хворою, зривається з ліжка, мчить до Білла, щоб переконатися — живий, здоровий, спить міцно і навіть не думає про жодні героїчні сутички з вовками… Після таких снів у Флер болить голова і серце, липке передчуття близької біди заповнює думки, і тому вона вирішує просто не спати до ранку. Літні ночі теплі і короткі — можна сидіти на підвіконні, звісивши ноги вниз, і думати про своє. Планувати весілля і підбирати подумки фасони сукні, уявляти перший танець і легку музику навколо… і приміряти на себе нове прізвище — Візлі. А ще можна створити патронуса і спостерігати, як витончена козуля біжить по сріблястій доріжці до повного місяця.

Флер знає — її у цьому будинку не люблять. Джинні з Герміоною шепочуться по кутках, час до часу презирливо морщать носики: «Флегма!». Місіс Візлі несхвально дивиться, не підпускає до кухні й упівголоса скаржиться батькові Білла: «Поспішили вони з цим весіллям, точно ж поспішили…» Рон намагається не пересікатися з нею зайвий раз, а коли вони залишаються наодинці, лиш червоніє від сорому і мовчить. Флер у Барлозі жахливо нудно.

Для інших дні проходять у метушні. Усі навколо зайняті своїми справами, а їй тільки й лишається, що вислуховувати нескінченні повчання Моллі, читати книги та шепотітися з будинком. Адже Барліг — живий, він дихає і відчуває. То всміхнеться глузливо, спостерігаючи за її потугами поліпшити свою вимову, то змусить спіткнутися об сходинку, якої раніше тут ніколи не було, то, навпаки, відкриє люб’язно двері, якщо зайняті руки. Барліг придивляється до неї, підколює і протегує одночасно. Барліг їй подобається.

А коли місіс Візлі стає зовсім нестерпною, коли дівчата вже перестають шепотітися і обговорюють її на повний голос, Флер втікає непомітно на горище, де завжди чекає упир.

— Це все через ревнощі, — пояснює вона йому терпляче. — Моллі не хоче віддавати улюбленого сина-первістка, думає, що я його у неї вкраду і не віддам. Герміона закохана в Рона й ревнує його до посиніння просто. А Джинні ще зовсім маленька, я на неї гляну — й одразу Ґабріель перед очима. Напевно, вона це відчуває і їй це не подобається. Нікому не подобається, коли до нього ставляться, як до дитини…

Упир бурчить, пускає слину, і, здається, все розуміє.

На горищі порошно й тісно, але тут можна знайти купу цікавого. Наприклад, стару, потьмянілу від часу дерев’яну колиску. Флер торкається гладкого дерева, пестить пальцями, вдивляється зачаровано — адже не одне покоління Візлі, мабуть, співало тут свої перші дитячі пісні. І, можливо, колись і вона покладе сюди свого новонародженого сина…

У колисці складені старі пергаменти і книги, і в них теж цікаво копирсатися. Стародавній посібник з виведення плям, «Казки барда Бідла», легенди і перекази кельтів… і навіть важка Книга Роду в шкіряній палітурці. Злодійкувато озирнувшись, Флер розкриває фоліант на першій-ліпшій сторінці, вчитується в дрібні рядки:

— «Зіллються вовча кров та вейлин вогонь, і через рік після того, як впаде Темрява, проросте квітка Життя у безплідному ґрунті, освітить собою будинок на морському березі. Де надії не було, з’явиться вона знову, і стане це початком нового життя…»

Пил забивається в ніс, і Флер голосно апчихає. Сімейні хроніки захоплюють, але сонце вже хилиться до заходу, а значить, пора спускатися вниз, адже скоро повернеться з роботи Білл.

Він з’являється в будинку — ніби свіжий вітер. Високий і стрункий, з вічною усмішкою на засмаглому веснянкуватому обличчі, гарний такий, що дух захоплює. Милий, сильний, найрідніший, він підхоплює її на руки, якусь зовсім маленьку і тендітну в його обіймах, і кружляє по кухні, не звертаючи уваги на похмурі погляди матері і вираз обличчя Джинні. У Флер в грудях раптом все завмирає від захвату: «Яка ж я щаслива, що він — мій!» І заради одних тільки його веселих карих очей вона буде терпіти спеку, курей і чужі ревнощі.

— Моллі така смішна насправді, — розповідає Флер наступного разу упирю. — Ми з Біллом — вже дорослі люди, у нас весілля через рік! Але вона все одно поселила мене в кімнаті Джинні. Щоб діти нічого не утнули, ну, «непристойного»… можеш собі це уявити?

Упир обурено гарчить і з розумінням киває головою.

Флер з Біллом і справді живуть у різних кімнатах: її тимчасово поселили до Джинні й Герміони на першому поверсі. «Напевно, це Моллі їх стежити за мною просила, щоб я вже точно нічого „непристойного“ не зробила», — пригнічено думає вона, розчісуючи перед сном сріблясте волосся. Білл живе у власній спальні, на три поверхи вище, і навіть вікна звідти виходять на інший бік. Але кожного разу, коли ніч огортає будинок темним коцом, коли засинають у своїй спальні суворі батьки Білла, коли Джинні з Герміоною, вдосталь напліткувавшись перед сном, бажають один одному солодких снів, Флер непомітною тінню вислизає в коридор.

Вона рухається безшумно, обережно, навшпиньках крадеться з поверху на поверх, і дерев’яні східці, такі скрипучі вдень, не видають і звуку. Барліг допомагає їй своїм мовчанням: не скриплять натужно мостини й старі сходи мовчать. Флер тихо долає три прольоти, вдихає глибше і ледь чутно стукає у двері спальні.

Білл відчиняє одразу ж, підхоплює її на руки і майже затягує в кімнату, цілуючи на ходу — двері зачиняються без стуку. Флер уже знає: тут, усередині, тишею можна не перейматися — будинок надійно сховає всі секрети, і жодне зітхання чи стогін не просочаться із спальні. І можна цілуватися — жадібно і смачно, цілуватися так, щоб земля пливла під ногами і дихати ставало раптом тяжко-тяжко. Можна гарячково розстібати сорочки, стягувати їх з плечей, кидати на підлогу — до біса, до Мордреда цю дурну одежу! Білл високий і сильний, і вона у його руках — здається собі зовсім маленькою і крихкою. У нього великі шорсткі долоні і довгі пальці, загрубілі від гри на гітарі, і коли він торкається її шиї і грудей, все тіло пронизує тремтіння збудження і передчуття. Він легко піднімає її і садовить на стіл, палко цілує губи, розсовує впевнено ноги і входить в неї — різко і сильно. Флер подається йому назустріч, вигинається, закидає голову назад, підставляючи шию цілункам, і протяжно, солодко стогне. Вона обхоплює ногами його стегна, бажаючи бути ще ближче, ще повніше відчувати його в собі, і він рухається швидше і швидше. У Білла очі горять майже хижо, він дивиться на неї захоплено й жадібно, притискає її до себе ще міцніше, ще глибше, і стогне на вухо хрипко і низько, шепоче, майже тямлячи себе:

— Моя, моя, моя… Красива… Гаряча…

Флер обвиває руками його шию, хапає за волосся, притягає до себе. Ще трохи, ще трішечки — і вона кусає несильно мочку його вуха, шепоче щось французькою, збиваючись на стогін. І поштовхи стають все сильнішими і сильнішими, і потужний оргазм накриває їх обох, і світ перед очима кружляє, кружляє, кружляє…

А потім можна забратися в ліжко, пірнути під білосніжні простирадла, і розмовляти про своє, сміятися тихенько, розповідати кумедні історії з того, минулого життя. І тут, притиснувшись один до одного на вузькому незручному ліжку бути абсолютно, захмарно щасливими.

Коли Флер засинає у Білла під боком, їй вже не сняться кошмари — тільки ласкаві спокійні сни, в яких величезний вовк з рудими підпалинами на боках приходить до неї і лягає покірно біля її ніг, а погляд у нього — добрий і трохи сумний.

Флер повертається в свою кімнату під ранок, і коли тихенько зачиняє за собою двері, петлі натужно і голосно риплять. Джинні розплющує спросоння одне око, дивиться на Флер довгим поглядом, але нічого не говорить і засинає знову. Будинок дивиться на гостю глузливо, лукаво примружує сіро-блакитні очі-вікна: «Ранок добрий, француженко! Адже після такої ночі ранок поганим не буває…»

Дні минають швидко. У вічній метушні й тривожних новинах, планах на майбутнє і вивченні сімейних хронік Візлів. Джинні явно зливає інформацію про нічні прогулянки Флер — Герміоні, але Моллі чомусь ніхто не говорить ані слова.

— Мене взяли на роботу у Ґрінготтс, уявляєш? Тепер не доведеться сидіти в Барлозі стільки часу, та й до Білла ближче. Не все ж з тобою тут ляси точити, я тобі вже набридла, напевно… — повідомляє Флер упирю в один з днів. Той заперечливо виє і дивиться на неї з докором: «Як ти могла таке подумати?»

Літо минає, тікає поспішно, вислизає з рук, — і не затримаєш його ніяк. Серпень повний роботи і некрологів у «Пророці», Гаррі, Герміона та Рон стривожено шепочуться по кутах, містер Візлі стає похмурішим з кожним днем. Війна — ще поки невидима, неявна — відчувається в повітрі. Вона в очах випадкових перехожих на Алеї Діаґон, у метушливих рухах Моллі, в похмурому обличчі Білла. Візлі намагаються не говорити про це, але не помітити напругу міг би хіба сліпий.

На початку вересня Білл приходить додому після роботи і кличе її на серйозну розмову.

— Я приєднався до Ордену Фенікса. Ти ж розумієш, війна дуже скоро вийде з тіні, і тоді…

— Розумію, — Флер обіймає його міцно притискається до грудей, — звичайно, я все розумію. Я з тобою. Я теж хочу.

Він зітхає якось зовсім приречено, довго говорить щось про небезпеку і про те, що все це — нежіноча справа… але, мабуть, сам прекрасно розуміє, що розмови ні до чого. Флер завжди була надто впертою і надто відданою. Він пестить її волосся, і вони стоять у тиші, обійнявшись, і тихенько обіцяють один одному, що виживуть.

Осінь у Британії гидка. Дощі й сльота, важкі свинцеві хмари і поривчастий злий вітер, вогкий туман і підсліпуваті вуличні ліхтарі, чиє світло ледь-ледь пробивається крізь мутну пелену. Флер і Білл гуляють після роботи, взявшись за руки, і не говорять про погане. Вони планують весілля і медовий місяць, Біллу дуже хочеться у Румунію, до Чарлі, до драконів, Флер же наполягає на Америці й індіанцях-шаманах. Вони довго сперечаються, потім так само довго цілуються прямо посеред вулиці — і являються додому грітися. У Барлозі тепло й затишно, можна пити гарячий імбирний чай з велетенських горнят, і довго-довго сидіти на кухні біля вогню, відігріваючи крижані пальці. Моллі все ще зиркає несхвально, але від коментарів утримується. Будинок лукаво всміхається, спостерігаючи за ними.

Флер дуже не вистачає дівчачої компанії, і коли на Різдво приїжджає Джинні, вона тягне її вибирати весільну сукню. Не те, щоб Джинні була в захваті від цієї ідеї, але у підсумку все проходить дуже навіть весело. Мадам Малкін смішно жартує і пригощає солодощами, потрібне плаття знаходиться майже одразу, Джинні дуріє і розповідає про Гоґвортс і хлопців, і в підсумку сукню підбирають вже їй, тож додому вони повертаються цілком задоволеними життям.

Різдво затьмарюють лише сумні новини і візит Міністра Магії з Персі. Усі тримаються і намагаються не показувати емоцій, але місіс Візлі потім плаче тихенько на кухні, коли думає, що її ніхто не бачить, а Джинні погрожує розбити братові ніс. Білл не коментує візит ніяк, але Флер бачить, які напружені його плечі і яким гострим раптом став погляд. У Барлозі через Персі сумно, і тільки через це вона готова викреслити його до Мордреда зі списку запрошених на весілля.

Час летить, як навіжений. Здавалося — тільки-но відсвяткували різдвяні свята, а вже і Белтайн на підході. На роботі голова йде обертом — стільки всього треба встигнути, стільки зробити! Флер зовсім забуває про свято, засиджується з вічно незадоволеними гоблінами допізна і розбирає старі договори. Біллу доводиться майже силою витягувати її в Гоґсмід, до святкових вогнищ і завзятих піснеспівів. Люди веселяться, немов очманілі, п’яні від весняного тепла і молодого вина. Вогонь злітає вгору — до темного неба і яскравих травневих зірок. Флер сміється і відпускає себе в танок, Білл хапає її за руку і кружляє у танці, а потім вони стрибають через вогнище і довго цілуються після.

— Вогонь очистив нас, — шепоче їй Білл на вухо, — тепер Темрява нас не дістане.

У це хочеться вірити, і Флер тягне його до найближчих дерев, щоб сховатися від цікавих очей і любити один одного, впавши в холодну високу траву.

А ще через кілька тижнів напруга, що висить в повітрі Англії, вибухає грозою. Вона сидить над звітами у Ґрінготтсі, коли долоню обпікає вогнем — зачарований галеон, урочисто вручений їй близнюками в якості різдвяного подарунка, наче розжарений до біла. «Смертежери в Гоґвортсі» — читає вона послання і серце завмирає від жаху. Наступної миті Флер уже мчить коридорами банку до кабінету Білла, а після вони разом вирушають до школи.

У Гоґвортсі коїться щось невимовне. Від миготіння чорних мантій та шкільних краваток паморочиться голова, і навколо — спалахи, спалахи, спалахи! Кричать від болю поранені, затискають пальцями порізи й опіки, але червона кров все не бажає зупинятися і капає, капає, забираючи останні сили… Флер вливається в битву миттєво, не встигаючи навіть задуматися, — ставить щити і вибиває палички з рук, б’є Торментою і Петрифікусом, пов’язує переможених ворогів Інканцеро. Ось тільки в голові — суцільна каша, адже Білл кудись зник, як тільки вони з’явилися тут. «Хоч би вижив, хоч би вижив, хоч би вижив!» — тривожно б’ється серце, і думати про те, що може статися всяке, зовсім не хочеться… Флер б’ється, наче в нестямі, її підхоплює шалена хвиля битви і несе кудись уперед, у Великий зал, де закляття рикошетять від стін і розбиваються об дзеркала, де Смертежерів найбільше. Вона мчить туди з усіх ніг, відбиваючи на ходу атаки випадкових супротивників, як раптом щось темне збиває її з ніг. Паличка відлітає мало не в інший кінець коридору.

Щось страшне, напіввовк-напівлюдина, величезне, з червоними очима, з мордою, забрудненою кров’ю, воно насувається на неї повільно, не поспішаючи. Чудовисько оглядає її з ніг до голови і хтиво всміхається. І Флер дивиться, немов зачарована, як до неї наближається смерть.

Білл з’являється ніби нізвідки. Він кидається на чудовисько, затуливши її собою, і світ знову починає рухатись. З Флер спадає заціпеніння, вона повзе до палички, не звертаючи уваги на біль, тягнеться до неї з усіх сил. Там, за її спиною, гарчить чудовисько-перевертень, там Білл вчепився руками йому в шию, але очі його заливає кров, і сили явно не рівні, і вовкулака валить його на спину, підминає під себе, тягнеться, готовий перегризти горло…

— Круціо! — кричить, що є сили, Флер, відчуваючи, як щось люто спалахує всередині, і червоний промінь б’є чудовисько прямо в груди, і воно відлітає до стіни, виє і корчиться.

— Піднімайся, Ґрейбеку, втікаємо! — хрипко кричить один із Смертежерів, що пробігають повз, і перевертень з останніх сил шкандибає до виходу. Флер цього не помічає, Флер підповзає до Білла, витирає долоньками кров з обличчя, шепоче, немов збожеволівши:

— Не смій помирати, чуєш, не смій помирати!

Він дихає уривчасто, розплющує очі, усміхається через силу:

— Не помру, маленька. Я ж тобі обіцяв.

Флер плаче, і сльози її змішуються з його кров’ю.

Про те, що Дамблдор загинув, вона дізнається вже в Лікарняному крилі. Якщо чесно, її не надто турбує смерть дивакуватого старого — жахливі рани, залишені Фенриром на тілі її нареченого набагато важливіші. Мадам Помфрі клопочеться над ним, несхвально поглядаючи на натовп родичів, змащує глибокі рвані рани цілющими настійками, змахує паличкою, шепочучи магічні формули. «Господи Всевишній, — молиться Флер, не зводячи з Білла втомлених почервонілих очей, — допоможи йому. Я віддам тобі все, що хочеш, віддам тобі своє життя і свою магію, якщо знадобиться, тільки врятуй його, збережи від Темряви! Адже нас очистив вогонь, Смерть не може нас розлучити, не зараз, не сьогодні, Господи…»

Коли теплі долоні лягають на її плечі, вона здригається від несподіванки і обертається. Моллі, втомлена і бліда, обіймає її лагідно, немов дочку, гладить по розпатланому волоссю, витирає обережно сльози з обличчя, заспокоюючи:

— Він сильний хлопчик. З ним усе буде добре, повір мені.

Флер киває, не в змозі вимовити й слова, і тільки стискає вдячно теплу м’яку долоню. Білл виживе. Вона знає це точно.

Червень видається надзвичайно спекотним. Температура рідко падає нижче тридцяти градусів, а від задухи буває важко дихати. Білл швидко видужує. Шрами на обличчі затягуються, але їх все ще потрібно змащувати цілющим бальзамом. А ще з наближенням повного місяця він стає більш неспокійним і жадібним у коханні — не може відірватися від Флер навіть удень, і на допомогу приходять порожня кімната Персі, сарай і навіть комірчина для мітел. Здається, з усієї родини їхні постійні відлучки помічає тільки Джинні, але вона мовчить і лише відпускає час до часу двозначні жарти.

За місяць до весілля в її кімнату рішуче стукає Рон. Серйозний і якийсь незвично дорослий, він дивиться на неї прямо і навіть майже не червоніє.

— Після свята ми підемо. Я, Гаррі та Герміона. Мені потрібно підстрахуватися, придумати щось, адже мене будуть шукати, коли я не з’явлюся в Гоґвортсі. Є одна ідея, але мені потрібна твоя допомога. Знаю, ти непогано ладнаєш з нашим упирем…

Вони піднімаються на горище вдвох, коли всі вже сплять.

— Допоможеш нам? — шепоче тихенько Флер упирю. — Ми тільки трошки тебе зачаруємо і переодягнемо — от і все.

Здається, йому навіть подобається новий одяг — стара піжама Рона. Рідке волосся упирю перефарбовують в рудий колір, і від цього він стає зовсім карикатурним.

— Не повірять, так? — приречено запитує Рон, розгублено розкуйовджуючи відрослі за літо кучері.

— Повірять, якщо я трохи допоможу. Зрештою, я ввела в транс дракона — хіба з кількома Смертежерами не впораюся, чи що?

Флер усміхається Рону, заспокоюючи, і спускається вниз. І тільки там, у себе в кімнаті, тихенько плаче, сховавшись під ковдрою. Їй дуже шкода цих трьох дітей, що так несправедливо швидко подорослішали, трьох сімнадцятирічних стариганів із вкраденою юністю. «Все не повинно бути так, — думає вона. — Чортів Волдеморт, чортова війна, чортове пророцтво».

Коли вона засинає, їй сняться тривожні сни про вовків, місяць і битви, і в цих снах вона завжди стоїть у весільній сукні, і чорні тіні насуваються з усіх боків, а по білому шовку розповзаються червоні плями крові.

У день весілля Флер прокидається першою. Сонце тільки-тільки з’явилося над горизонтом, і повітря ще свіже і прохолодне, тому вона виходить з дому, ступаючи босими ногами по холодній росяній траві, і йде до річки. Тут недалеко — всього кілька сотень метрів, річка ховається за вербами, шумить, несучи свої води кудись далеко-далеко, до океану. Флер скидає з себе батькову сорочку, стягує трусики і входить у воду оголеною. Холодні хвилі обпалюють шкіру, соски моментально твердіють, а руки покриваються мурашками. Але вона пірнає з головою, наплювавши на холод. «Вогонь очистив мене, — думає вона, — нехай тепер очистить і вода».

Коли вона йде назад, сонце вже світить щосили, а в будинку панує передсвяткова метушня. Флер усміхається, зупинившись на порозі і притиснувши долоню до живота. Вона вже кілька днів знає секрет, і сьогодні вночі розкаже про нього Біллу.

Весілля захоплює її своєю метушливою течією і ніби п’янить. Стільки гостей і усмішок, стільки прекрасної музики і стільки щастя. Білл у чорній мантії виглядає дивовижно — шрами і справді тільки прикрашають його. Флер сміється і не п’є шампанське, вона танцює з чоловіком, і їй здається, що цей день не міг бути кращим. Музика звучить і звучить, музика ллється, огортаючи їх обох, і хочеться, щоб цей момент не закінчувався ніколи…

…поки сяйлива срібляста рись не з’являється раптом у святковому наметі, і низький стривожений голос Кінгслі не заглушає мелодію:

— Міністерство впало. Скрімджер убитий. Вони вже близько.

Хвилинне заціпеніння, що скувало гостей, за мить змінюється панікою і хаосом. Флер встигає помітити, як Герміона, схопивши Гаррі й Рона, являється прямо з намету. Інші гості панічно вибігають на вулицю, шукають рідних і знайомих, хтось кричить, хтось плаче. Білл міцно хапає її за руку і мало не тягне до виходу, але ноги плутаються в довгому білому платті, і швидко йти абсолютно неможливо. Флер відчуває, як її починає нудити.

Люди в чорних глухих мантіях з’являються, наче з повітря, і крики стають ще голоснішими. Спалахи заклять миготять, здається, всюди, хтось падає, хтось встигає ухилитися… Білл виштовхує її з шатра, а сам влітає назад із паличкою напоготові. Флер знімає туфлі і босоніж біжить до будинку — чомусь їй здається, що там зараз найбезпечніше місце, що Барліг захистить її, сховає в потаємних кімнатах, сховає від Темряви — і її, і не народжене ще дитя, вона біжить що є сили, але поділ сукні плутається в ногах, сковує, немов ланцюгами. І коли залишається зовсім небагато, всього кілька кроків, щось сильне і гаряче б’є в спину, і Флер падає навзнак. Шалений біль обпалює, груди здавлює так, що неможливо зробити вдих, перед очима все тремтить і пливе, а очі застилає димна пелена…

— Флер, усе гаразд? У тебе кров! Тільки не непритомній, будь ласка, лишайся у свідомості! — поруч виникає Джинні, штурхає її і змушує сісти. — У тебе поцілили якимось прокляттям? Що сталося?

Від болю внизу живота хочеться кричати, але Флер тільки розгублено проводить слабкою рукою по червоним плямам на білому шовку:

— Звідки стільки крові? Не повинно бути стільки крові…

Джинні бліда, немов стіна, і очі її блищать злякано.

— Ти тільки тримайся за мене міцніше, чуєш? Не відпускай мою руку! — вона хапає Флер за руку і являється. Від різкого спалаху болю та втрачає свідомість.

Коли вона приходить до тями, навколо пахне м’ятою, спиртом і кров’ю. Кімната їй незнайома, але поруч дрімає Джинні, згорнувшись калачиком у кріслі. Голова розколюється, і коли Флер намагається поворухнутися, біль тут же пронизує все тіло.

— Де ми?

Голос тихий, сил говорити голосніше просто немає, але Джинні прокидається миттєво, схоплюється, ніби перелякане звірятко:

— У безпечному місці, у місіс Тонкс. Я не знала, куди тебе відправити, сама на чаромедицині не знаюся майже… Вдома жахіття, Смертежери, паніка, я і згадала про маму Тонкс, тут Гаррі ховався на початку літа… Ох, Флер, як ти? Мені так шкода, я не знала, що…

І тільки тепер пекуче розуміння пронизує Флер — вона одна. Немає більше дитини, і щастя, такого яскравого і сяйливого ще вчора, теж немає. Вона втомлено заплющує очі, видихає:

— Білл?..

— Живий. Усі наші живі. Їх допитали — і все.

Джинні не вимовляє більше ні слова, тільки витирає сльози, і тримає її за руку.

Вони повертаються додому до вечора наступного дня. У голові все ще паморочиться, але біль вже вщух, і Флер, нарешті, може вільно дихати. Вона цілує Андромеду в щоку на знак подяки, а та віддає їй згорток з весільною сукнею. Вона знову білосніжна, бездоганний шовк холодить шкіру, але Флер здається, що на пальцях після дотику залишається кров.

У Барлозі зовсім тихо. Насуплені й зосереджені, всі займаються своєю справою і майже не розмовляють один з одним. Білл розпитує її про самопочуття, але не вникає в подробиці. Він нічого не знає, а у Флер не вистачить сил, щоб розповісти. Найбільше їй хочеться спати, і вони йдуть нагору, тримаючись за руки, ховаються від усіх за дверима вже своєї спільної кімнати і падають у ліжко.

— Знаєш, я придивився нам будинок, — каже раптом Білл, коли вона влаштовується у нього під боком. — Біля моря. Три поверхи, чотири гостьових спальні, веранда. Тобі сподобається.

— Сподобається, — луною відгукується Флер, заплющуючи очі. Їй дуже боляче, і Барліг заколисує її поскрипуванням мостин і шурхотом фіранок. «Спи, маленька, спи. Завтра світ буде трішечки кращим», — шепоче їй тихо будинок, і вона засинає.

У Мушлю вони переїжджають на початку вересня. Котедж зустрічає її криками чайок і шумом хвиль, холодним солоним вітром і безкрайнім небом. На нього накладено закляття Фіделіус, тому тут можна відчувати себе в безпеці — і це головне. З кожним днем новини стають все похмурішими і похмурішими, і безпека — чи не головний привілей в таких умовах.

Білл усе сильніше мучиться під час повного місяця. Він не скаржиться, але вночі втікає ночувати в іншу кімнату, на третій поверх, каже — так ближче до неба. Флер смажить йому стейки з кров’ю, змащує шрами цілющою настоянкою і бачить — він боїться, шалено боїться, в першу чергу — самого себе.

— Потрібно пройти обстеження в Мунґа, — здається Білл в один з листопадових днів. — Зі мною щось не так.

Вони відправляються туди разом. Йдуть, як на страту, взявшись за руки і не озираючись назад. І поки Білла оглядають цілителі, Флер тікає на другий поверх, поспішно шукає потрібний кабінет і довго не наважується увійти, коли знаходить.

— Довго ще м’ятися на порозі будеш? — запитує її старенька в яскраво-лимонній мантії, що раптом опинилася за спиною. — Заходь, від огляду ще ніхто не вмирав.

І з несподіваною для такої літньої леді спритністю відчиняє двері, буквально заштовхуючи Флер всередину.

— Що тебе турбує, дорогенька?

— Я втратила дитину. У серпні.

Старенька киває головою, укладає її на зручну кушетку і довго водить над нею паличкою, бурмочучи собі під ніс закляття. І з кожним новим помахом обличчя старої цілительки стає все сумнішим.

— Пробач, дитя, я нічого не можу зробити, — виносить вона вирок після довгого мовчання. — Тебе вдарили прокляттям, страшним, невідворотним, і воно пустило в тобі коріння, та ще й кров вейли свою роль зіграла… Живи для себе, інших дітей у тебе вже не буде.

Білл чекає її біля входу в лікарню, легко вірить у відмовки про те, що «просто ходила перевіритися, жіночі справи, сам розумієш».

— Мене вкусили під час третьої фази місяця, — розповідає їй про результати обстеження. — Тож перевертнем я не стану. А ось вовком у повню — можливо. Ти тільки не бійся, якщо пити аконітове зілля, це буде щось типу анімагічної форми, і я…

— Я люблю тебе, дурню, — відволікаючись від своїх думок, каже Флер і цілує його прямо посеред вулиці. — Я буду любити тебе, будь ти хоч тричі перевертнем. Це не важливо. Ми впораємося, чуєш?

Він обіймає її міцно, вони стоять так довго-довго, і вона чіпляється за нього, як за останню надію. «Я не вмію жити для себе, стара. Для нього буду жити. Він моя сім’я й іншої вже не буде».

Дні змінюють один одного, як картинки в калейдоскопі. На початку грудня у їхні двері стукає Рон. Втомлений, виснажений і брудний, він майже нічого не розповідає про свої мандри і намагається не вимовляти вголос імен Гаррі й Герміони, а на обережні розпитування Білла — відмовчується. У них щось сталося, щось, за що він себе ненавидить тепер, але нащо ятрити зараз його рани? Флер ставить перед ним тарілку гарячого цибулевого супу, Білл міцно обіймає — і вони відправляють його відсипатися в одну з гостьових спалень.

Рон гостює у Мушлі кілька тижнів, але в переддень Різдва зникає, залишивши лише записку з подякою. Тієї ж ночі Білл вперше повністю перетворюється у вовка.

Вона сидить поруч з ним до світанку, розчісуючи пальцями теплу густу шерсть з рудими підпалинами, чухає величезного вовка за вухом, відчуваючи — все правильно, і він вдячно кладе голову їй на коліна. Всю ніч іде сніг, і на ранок пісок біля моря блищить, вкритий блискучим білим покривалом.

— З Різдвом, — шепоче їй Білл, повернувши собі людський вигляд.

— З Різдвом, — відповідає вона йому і усміхається: втомлено, але світло. Втомившись за безсонну ніч, вони йдуть спати.

Коли морози відступають, а в повітрі починає пахнути весною, у Мушлі знову з’являються гості. Рон несе на руках знесилену і тремтячу Герміону, Гаррі — мертве тіло ельфа-домовика, а ще двоє школярів тягнуть під руки напівживих Олівандера і гобліна. Флер рада гостям. Рада у першу чергу тому, що всі вони живі, що, судячи з постійних таємних нарад нерозлучної трійці, у них є якийсь план, а це вселяє надію — таку потрібну зараз. Флер відчуває — ще зовсім трохи, і Темрява впаде, Волдеморту недовго залишилося, адже у цих трьох є дещо набагато більш сильне, ніж будь-яка темна магія.

Вона зовсім не дивується, коли Мушлі досягають новини про те, що вони проникли в сховище Ґрінготтса і втекли звідти на драконі. Вона радісно сміється, коли зачарований галеон обпікає долоню, скликаючи всіх встати на захист Гоґвортсу. Вона знає — сьогодні, сьогодні все вирішиться, сьогодні белтайнівські багаття будуть палати особливо яскраво — вони очистять їх. Битва буде жорстокою, але після неї все закінчиться.

Гоґвортс горить. Розлітаються розбиті вщент вітражі, руйнуються стародавні стіни, вибухають тут і там Бомбарди. Бій кипить, вирує, немов травнева гроза. Гасають коридорами замку перелякані школярі, заливисто регоче Беллатриса, тріпочуть на вітрі чорні мантії Смертежерів. Їх багато, дуже багато, але Флер зовсім не боїться. Вона знає, що все закінчиться добре, тому вплутується в чергову дуель без роздумів. Б’ють з кінчика палички прокляття, падають переможені вороги, спалахують і гаснуть, розбиваючись об щит, різнокольорові промені. Все що відбувається нагадує якийсь моторошний пістрявий карнавал, якийсь театр абсурду — замкнутий сам на собі сюрреалістичний спектакль смерті.

Тому що навколо вмирають люди. Друзі й вороги, родичі та незнайомці. Їхні мертві тіла падають тут і там, а очі завмирають в нескінченному подиві — як, вже все?.. Флер здається, що смерть — це зовсім не боляче. Це наче сон, довгий, спокійний і без сновидінь.

Коли небо на сході починає сіріти і перші промені сонця фарбують напівзруйновані стіни, над стародавнім замком лунає нелюдський крик. Волдеморт убитий, а над його тілом сидить, не в силах навіть триматися на ногах, втомлений, поламаний хлопчик у круглих окулярах і невідривно дивиться на світанок. І в перші хвилини важко повірити, що війна справді закінчилась, що Темрява впала.

Жити «після», виявляється, набагато складніше. Сім’ю Візлів затягує низка похоронів — надто дорого обійшлася їм перемога. Нескінченна черга кладовищ, траурних мантій і гучних прийомів у Міністерстві, сльози за загиблими й усмішки для тих, хто вижив. Гаррі, Герміона і Рон приймають з рук Міністра ордени Мерліна і дають довгі інтерв’ю «Пророкові», але Флер здається, що найбільше їм хочеться втекти — аж надто багато туги в їхніх очах.

І вони тікають. Купують квитки на літак і летять втрьох до Австралії, шукати батьків Герміони. Про це Флер розповідає Джинні, коли вони разом сидять на кухні Барлогу за пекучим імбирним чаєм в гігантських горнятах. Тепер вони з Біллом бувають тут частіше, адже Моллі після смерті Фреда зовсім спала з лиця. Вдень Флер порається на кухні, а вечорами піднімається на горище. Упир упізнає її і гарчить свої привітальні пісні.

У кутку, запилена, стоїть стара дерев’яна колиска, в яку звалені горою старі пергаменти і книги. Флер підходить до неї, проводить рукою по темному дереву, намагаючись не звертати уваги на тупий біль у грудях. Бере обережно до рук важку Книгу Роду в шкіряній палітурці, відкриває навмання, вчитується в дрібні рядки:

— «Зіллються вовча кров та вейлин вогонь, і через рік після того, як Темрява впаде, проросте квітка Життя в безплідному ґрунті, освітить собою будинок на морському березі. Де надії не було, з’явиться вона знову, і стане це початком нового життя…»

На очі набігають непрохані сльози, і Флер витирає їх тильною стороною долоні, але вирішує дозволити собі одну величезну слабкість. Вона починає сподіватися.

У вересні вона відчуває, як всередині спалахує маленька іскорка — тепла хвиля магії проймає її всю до кінчиків пальців. Флер розуміє, що сталося, і довго плаче від щастя в обіймах розгубленого Білла. Він заспокоює її, пестить волосся, шепоче на вухо всякі дурниці, плутаючись через колючий клубок у горлі, коли Флер вимовляє всього одне слово. Море шумить за вікнами, і кричать чайки, і квітка Життя пускає своє перше коріння в цьому світі. Флер знає: ця дитина народиться і буде найщасливішою на світі.

На Різдво Білл приносить додому потьмянілу від часу колиску, і вони до хрипоти сперечаються, яка з кімнат підійде для дитячої найкраще. А потім — довго люблять один одного, заціловують душевні рани, лікують біль і проганяють похмурі тіні з душі. І коли Білл засинає, Флер вислизає з-під ковдр, накидає велику батькову сорочку і влаштовується на широкому підвіконні.

Вона сидить, обійнявши руками ще невеликий животик і дивиться на серпик молодого місяця. Зірки такі яскраві-яскраві, місячне світло ллється з небес, і місячна доріжка немов запрошує сріблясту косулю пробігтися по небу.

Флер усміхається. Патронус у неї зовсім скоро зміниться.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: