Ніч яка місячна

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Цього ранку мене розбудив аромат свіжоспеченого хліба, і я відразу ж відправилася на кухню.
— Аню, я хочу попросити тебе про послугу.
Мачуха говорила солодким, співучим голосом, але в її посмішці відчувалася фальш. У такі моменти я розуміла, що справа обернеться проти мене. Зараз я мала погодитись виконати її чергову забаганку, яку вона приховувала за словом «прохання». Можна було відмовитись, але слухати про відсутність відповідальності теж не хотілось. Всі наші розмови протікали доволі шовковисто, якщо я казала «добре», «окей», «угу».
— Про яку?
— Знала, що ти мені не відмовиш. Як завжди. Слухняна дівчинка. Хочу попросити тебе віднести дещо твоєму дядькові.
— Дядьку?
— Моєму молодшому брату. Мені здавалося, я розповідала тобі про нього.
— Хмммм…
Я зробила вигляд, що намагаюся пригадати, але насправді знала, що вперше чула про існування її молодшого брата. Та якби я сказала, що вона мені про нього не розповідала, на якийсь час ми взагалі перестали б розмовляти. Тому підіграла брехні.
— Так, здається. Він наче мав приїздити на минуле Різдво, але в нього виникли інші плани. Так ви казали?
— Чудесно, що ти пригадала. Ось, віднеси йому це.
ЇЇ відповідь тільки підтвердила мою здогадку. Вона вручила мені великого кошика, накритого шматком червоної тканини в клітинку. Я заглянула всередину і виявила там буханець свіжого хліба, шматок твердого сиру, червоне яблуко та пляшку вина. Звичайні продукти. Такі, які можна придбати будь-де. Але гарний привід для візиту. Я змовчала і кивнула.
—    Добре.

Як хороша дівчинка, я не стала сперечатись. Взяла кошик і мовчки вийшла з дому. Посміхнулася на прощання і радісно помахала.
Прислухаючись до шурхоту сухого листя, я все далі заходила в ліс та вела уявний діалог. Все запитувала і запитувала: дядько дійсно живе тут? Хіба на цій карті намальований не Зачарований ліс? Кажуть, що звідси ще ніхто не повертався, а люди обходять це місце стороною.
Матусю, вам же сподобається, якщо я заблукаю тут і помру? Я багато про що хотіла її запитати, але ніколи цього не робила. Адже я хороша дівчинка. По правді кажучи, якою б я не була, хорошою чи поганою, мачуха все одно мене ненавиділа. Але коли я вела себе добре, вона ставала трохи м’якішою. Моє проживання в будинку вже давно неможливо було назвати приємним, та не вступаючи з нею в конфлікти я принаймні могла зекономити сили.
Все це вже не мало ніякої різниці. Моя поведінка, слова, мої стосунки з мачухою та батьком.
— Хі-хі…
Придушено хіхікнувши, я розгорнула карту, яку дала мені матінка. Не так давно я пройшла те місце, яке вона відзначила на карті червоним. І що ж я там побачила? Звичайно ж, дому дядька там не виявилося і близько. Там був обрив, за яким зяяла прірва. Чомусь я так і думала. Ну, не так, звісно, але підозрювала точно. Підкоряючись поганому передчуттю, я уважно дивилася під ноги і слідкувала за всім, що відбувається довкола. Густі крони майже не пропускали світло, і я ступала дуже обережно, кожен раз промацуючи ґрунт. А коли спробувала зробити черговий крок, землі під ногами раптом не виявилося.
Матусю, не добре так обманювати. Я не впала і вижила тільки завдяки своїй обережності. Але хіба я не померла б, якщо б була трохи недбалішою?
— Ах… Ха-ха… Ха-ха-ха-ха…
І чому зараз сміюсь у такій непроглядно поганій ситуації? Я порвала карту на дрібні шматочки і жбурнула їх догори. Ніби підкоряючись моїй волі, піднявся вітер, який підхопив обривки паперу, несучи їх геть разом з опалим листям. Білий папір розчинився в небесах. Я ненадовго замилувалася крихтами світла, що пробиваються крізь листя. Коли останній шматочок карти зник, важко зітхнувши, я пробурмотіла:
— Яка ж я дурна…
Але все ж таки, ну все ж таки, мене не покидало відчуття безмежного полегшення. Я глибоко втягнула повітря і повільно видихнула. Так, дихалось однозначно легше. Можна було подумати на свіже лісове повітря, але я ж бо знала, що це не мало ніякого впливу. Пахло зараз не тільки хвоєю, але й свободою. Нарешті мені не потрібно поводитись правильно, говорити мало, з усім погоджуватись. Все. Я вільна. Хай навіть і такою ціною. Та що робити зі свободою я однозначно теж не знала.
Висоти я боюсь і відмовляюся вмирати, падаючи з обриву. Повертатися додому тепер теж не можна. Смерть все ж не найгірший варіант. Визнати це було досить легко. Але якщо вже мені все одно доведеться загинути, я знайду кращий спосіб, ніж стрибок в безодню. Мачуха ніколи б так не вчинила. Не подумала б про мене навіть у такий інтимний момент, як час моєї смерті. А могла б хоч зараз уявити, що я теж її дитина і заслуговую на увагу. Тому після недовгих роздумів я і вибрала більш прийнятний для мене спосіб.
Лісовий вовк буде їсти мене, поки не насититься. Це більш осмислено, ніж падіння в прірву. Моя плоть і кров стане плоттю і кров’ю вовка, додасть йому життєвих сил.
Навіть одна думка про це радує мене. З боку може здатися, що я зійшла з розуму. Але тепер вже все одно. Я не хочу залишатись сама бодай в самому кінці. Маю право. Я шкодую лише про те, що це буде тільки нашим з вовком секретом. Ні мачуха, ні батько не дізнаються про те, що трапиться, і це мене трохи засмучує. З іншого боку, коли я помру, мене вже ніщо не буде цікавити. Мертвим байдужі справи живих. Я забуду всі образи, все стане несуттєвим. В останні хвилини думатиму лиш про фізичний біль, ні більше, ні менше.
Ці думки мене тішили, вабили, зігрівали. Йшли зі мною за руку. Гуляли лісом, перестрибували через коріння. Та це все, що ми могли робити в лісі. Ставало дедалі темніше. Я ясно розуміла, що вже ніч, а успіх оминає мене стороною. Молодий місяць насилу міг освітити те, що знаходиться в мене під носом.
“Вовк, виходь вже. Я втомилася йти. Забери мене нарешті. Я маю страждати фізично, а не душевно.”
Вже хотілось кричати від відчаю. Навіть тут не щастить. Кажуть, коли життя дає тобі лимони, потрібно зробити лимонад. Та мені навіть лимонів не дали, і вовка теж.
Я помітила пеньок і вирішила присісти.
“Добре. Можна і від холоду померти. Чи голоду. Що вже я собі тут напридумувала. Не велика різниця. Головне результат.”
І тут же побачила, як хтось повільно виходить з тіней дерев.
— Невже…
Силует вінчали два вуха. Пухнастий хвіст погойдувався в такт крокам. Коли він побачив мене, його розкосі бурштинові очі здивовано розширилися.
— Ти хто?..
Без сумніву, це вовк. А він не такий страшний, як я думала. Так! Це вже точно ролі не грає. Головне що знайшовся, а все решта деталі.
Я театрально вклонилася і присіла в реверансі.
— Рада зустрічі з вами, пане Вовк.
— Взаємно.
Вовк трохи квапливо вклонився у відповідь.
— Я прийшла запропонувати вам з’їсти мене.
— З’їсти … тебе?
— Саме так. Думаю, я доволі смачна. Хоча, чесно кажучи, мало в цьому розбираюсь.

Після цих слів я скинула червоний капюшон і оголила плечі, показуючи свою шкіру. Очі Вовка, до цього спокійні, зацікавлено заблищали.
— Хм…
Примружившись, він оглянув мене довгим оцінюючим поглядом.
— А можна спочатку спробувати?
— Очевидно, що ні. Ми тут не на ринку аби торгуватись. Або їсте, або ні.
— Ти ще й умови висуваєш?
— Та перед смертю певно можна. Так що, їсте?
— Ні.
— Як так?
Не відповідь, а грім серед ясного неба.
— Не до смаку ти мені.
— Так ти ж і не знаєш!!!
— Охо, то ми вже на ти. Тоді сама не дала спробувати. А зараз ще й скандалиш.
— Та яка в біса дегустація, коли я просто прошу себе вбити?!
— Так вбити чи з’їсти?
— Без різниці. Просто, так користь би була для нас обох. Востаннє запитую. Їси?
— Ні.
— Добре, знайду іншого вовка, який мене з’їсть. Не всі ж такі гурмани, як ти.
— Щасти, звісно, але не всі такі само добрі як я. Решта з тобою і не говоритимуть. Підкрадуться ззаду, поки ти не очікуватимеш, накинуться, живцем знімуть шкіру, а коли вдосталь насолодяться твоїми криками, то почнуть пити кров.
— Потерплю вже якось…головне результат.
Хоча така перспектива вже менше мені посміхалась. Де були мої мізки, вигадуючи цей план з самого початку? До біса ця романтизація. Можна було придумати щось легше у реалізації. А не ходити лісом вночі самій, нариваючись на таке. Треба би якось вислизнути з лап цього і побігти додому, а там вже вирішувати свої проблеми.
— Та не кажи дурні.
— Все нормально.
Та на цій ноті голос мене зрадив. Ну яке “все нормально”. Завчена мною фраза зовсім не вписувалась в дану ситуацію. З дому вигнали, я сама в лісі, з незнайомцем, пропоную мене з’їсти. Все нормально?
З усвідомленням цього сили покинули мене. Таке відчуття, що поки я переховувалась від реальності, моє тіло ще могло функціонувати, а зараз, аби переварити всю ситуацію, віддало останню енергію мозку. Я спорожніла. Вистачило мене лиш на те, аби знову присісти на пеньок.
— Та не все в мене нормально…
— Що сталось? Втекла з дому.
— Чому відразу втекла?!
— Частенько такі дівчатка, як ти, до лісу від батьків тікають через “всесвітню несправедливість”.
Вовк просмакував останні слова. Було добре зрозуміло його позицію стосовно цього і такого роду проблем, які він за проблеми і не вважав.
— Все думають, що таким чином покарають батьків, і ті зрозуміють наскільки вони були не праві. Та вартує їх тріііішки налякати, і біжать додому як миленькі. Але от ти. Що ти таке взагалі? Не злякалась, так ще і сама до мене побігла. Тому я і можу припустити, що причина в тебе є не ніжитись зараз в ліжечку.
— Це історія не на п’ять хвилин і не для твоїх вух.
— А що з ними не так? Чим не підходять? В мене є прекрасні вушка, які готові тебе слухати. І час є, а в тебе так точно.
Довелось переповідати мою, таку трагічно-печальну, історію життя. Ох. Ніколи не любила себе жаліти. Приймала все як належне. Прийняла, що мама в дитинстві вмерла, прийняла, що тато почав мене не помічати і віддалятись, а на всі мої запитання відповідав: “Ти ще маленька. Виростеш — зрозумієш”. Добре. Тільки в даній ситуації, з огляду на все можливе, вже і не виросту. То що ти тепер скажеш? Розповіла і про мачуху, для якої я ніколи не була як рідна дитина. Та що вже казати, вона просто поваги до мене не виявляла.
Слова все виходили і виходили з мене, як наче я намагалась швидше виблювати отруту, якою мене напоїли, аби вона не ввібралась в тіло. Принаймні перед смертю хочу бути без цього осаду. Хочу, щоб послухали і зрозуміли. Можливо, ти для мене той самий незнайомий подорожній, якому я зараз розкрию всі таємниці, і ми більше ніколи не побачимось.
Та Вовк слухав напрочуд уважно. Через те, як іноді здригались його вуха, складалось враження, що він вловлює кожен звук мого голосу, кожну нотку, пробує наздогнати кожне слівце пущене за вітром. Поки я тону в його золотистих очах, які з кожною секундою нашої розмови стають все більш серйозними та печальними.

Не жалій мене, будь ласка. Просто прийми все сказане.

— Добре, що я не став тебе їсти. М’ясо точно би було гірким.
— А?…
Невже ти зрозумів як мені було огидно, як гірко?
Вовк подав мені руку.
— Давай домовимось. Я тебе з’їм. Але не зараз. Спочатку треба тебе підготувати. А то м’ясо буде з душком. Дуже важливо в яких умовах росте тва… Словом, що попало я в себе запихувати не хочу. Та і підростеш трохи. А то зараз одна шкіра і кістки. Може прибавиться десь. Стане м’якше, так сказати.
Ці слова Вовк явно подав з подвійним дном. Але щось відказати сил не було.
— Згодна?
Все ще тримав руку.
— Згодна.
Подала я свою.
Не докладаючи зусиль він потягнув мене до себе, змушуючи встати.
— Нууу-с, тепер можна і додому. Бо вже навіть я спати хочу, а на тебе так взагалі дивитись шкода.
Нехай говорить що хоче, принаймні після цього дошкульного зауваження атмосфера почала повертатись в норму.

Корабель, що пережив шторм, нарешті повернувся в тиху гавань.
— До речі, мене звати Анна.
— А? Що ти зараз сказала?
— Назвала своє ім’я… Хоча ти так запитав, що вже не впевнена.
— Це твоє справжнє ім’я?
— Також не впевнена.
— Перестань жартувати!
І Вовк подивився на мене так, що жартувати вже точно не хотілось. Я відчула якийсь безмежний тягар і відповідальність. Кожне його слово зараз мало тонну ваги.
— ЦЕ. ТВОЄ. СПРАВЖНЄ. ІМЯ?
— Так…
— Хахахахахахаха. Ти точно не звичайна дівчинка.
— Фух, навіщо так лякати. У чому справа?
Я не втрималась і легенько вдарила його у бік. Знову ця його безтурботність і веселий сміх, а хвилину тому в мене серце ледь не зупинилось.
Він підійшов ближче, трохи нахилився і почав розповідати дуже важливу таємницю.
— Ніколи не запитуй чиєсь ім’я, поки ти знаходишся в цьому лісі. І своє не говори.
Відійшов трохи далі.
— Тобі навряд щось буде, та зайвий раз не кажи.
— Чому?
— Цілішою будеш. Такий закон цього лісу. Потім якось та й розповім.
— Добре, не допитуватимусь. А до тебе тоді як звертатись?
— Вовк.
— Просто Вовк?
— Ага.
— А як же ви один до одного звертаєтесь?
—  Вовк що живе біля річки, наприклад, біля старого дуба, і т.д.
—- Звучить більше як якісь титули. А твій тоді де?
— Слухай, Аню, маленька, це все дуже цікаві запитання, але давай принаймні рухатись в напрямку дому.
— Ой, так, вибач. І все ж таки…
— Нууу, заслужив.
— Заслужив не мати титула?
— Заслужив бути єдиним і неповторним Вовком у лісі…
Під такі нехитрі розмови ми і рушили до будинку Вовка.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: