Цього ранку мене розбудив аромат свіжоспеченого хліба, і я відразу ж відправилася на кухню.
— Аню, хочу попросити тебе про послугу.
Мачуха говорила солодким, співучим голосом, але в її посмішці відчувалася фальш. У такі моменти було зрозуміло, що справа обернеться проти мене.
Зараз маю погодитись на її чергову забаганку, яку вона приховувала за словом «прохання». Можна було відмовити, але слухати про відсутність відповідальності теж не хотілось. Усі наші розмови протікали доволі шовковисто, якщо я казала «добре», «окей», «угу».
— Про яку?
— Знала, що ти мені не відкажеш. Слухняна дівчинка, як завжди.
«Це не про слухняність.»
— Хочу попросити тебе віднести дещо твоєму дядькові.
— Дядькові?
— Моєму молодшому брату. Мені здавалося, я розповідала тобі про нього.
— Хмммм…
Удала, що намагаюся пригадати, та насправді знала:
«Вперше чую про існування цієї людини.»
Викрий я зараз брехню і на якийсь час ми взагалі перестанемо розмовляти. Краще підіграю.
— Так, здається. Він наче мав приїздити на минуле Різдво, але виникли інші плани. Правильно?
— Чудесно, що ти згадала.
ЇЇ відповідь тільки підтвердила підозри.
Я за звичкою примружила очі, коли посміхалась, аби не показувати справжніх емоцій.
Людина навпроти мене робила теж саме.
— Ось, віднеси йому це.
Вона вручила мені великого кошика, накритого шматком червоної тканини в клітинку. Заглянувши всередину я виявила там буханець свіжого хліба, шматок твердого сиру, червоне яблуко та пляшку вина. Звичайні продукти. Такі, які можна придбати будь-де. Але гарний привід для візиту. Промовчавши кивнула.
— Добре.
Як хороша дівчинка, не стала сперечатись. Узяла кошик і вийшла з дому. Посміхнулася на прощання й радісно помахала.
Прислухаючись до шурхоту сухого листя, я все далі заходила в хащі та вела уявний діалог. Питала й питала: дядько дійсно живе тут? Хіба на цій карті намальований не Зачарований Ліс? Правда, що звідси ще ніхто не повертався, а люди обходять це місце стороною?
«Вам же сподобається, якщо я заблукаю тут і помру?»
Багато про що хотілось запитати її особисто та доводилось стримуватись. Адже хороші дівчатка так не вчиняють.
По правді кажучи, якою б я не була, хорошою чи поганою, мачуха все одно мене ненавиділа. Але поводитись добре означало приглушувати її гнів.
Моє проживання в будинку давно неможливо було назвати приємним, та не вступаючи з нею в конфлікти принаймні можна зекономити сили.
Усе це наразі не мало ніякої різниці. Моя поведінка, слова, стосунки з цією жінкою та батьком.
— Хі-хі…
Придушено хіхікнувши, розгорнула карту, яку дали мені в дорогу. Не так давно я пройшла місце відзначне на ній червоним. І що ж там побачила? Звичайно, ніякого будинку не виявилося і близько. Лише обрив, за яким зяяла прірва. Чомусь так і думала.
«Ну, не так, звісно.»
Медіумів у моїй родині не спостерігалось.
Густі крони майже не пропускали світло. Підкоряючись поганому передчуттю, я уважно дивилася під ноги й слідкувала за всім, що відбувається довкола.
Ступала дуже обережно, кожен раз, промацуючи ґрунт. А коли спробувала зробити черговий крок, землі під ногами раптом не виявилося.
«Не добре так обманювати.»
Я не впала і вижила тільки завдяки обачності. Але хіба не померла б, якщо була трохи недбалішою?
— Ах… Ха-ха… Ха-ха-ха-ха…
«І чому зараз сміюсь у такій непроглядно поганій ситуації?»
Порвавши карту на дрібні шматочки жбурнула їх догори. Ніби підкоряючись моїй волі, піднявся вітер, який підхопив обривки паперу, несучи геть разом з опалим листям. Білий папір розчинився в небесах.
Я ненадовго замилувалася крихтами світла, що пробиваються крізь листя. Коли останній шматочок карти зник, важко зітхнувши, пробурмотіла:
— Яка дурна…
Але все ж таки, ну все ж таки, мене не покидало відчуття безмежного полегшення. Я глибоко вдихнула й повільно видихнула. Так, дихалось однозначно легше. Можна було подумати на свіже лісове повітря, але я ж бо знала, що це не мало ніякого відношення. Пахло зараз не тільки хвоєю, але і свободою.
Нарешті, мені не потрібно поводитись правильно, говорити мало, з усім погоджуватись. Усе. Я вільна. Хай, навіть, і такою ціною. Та що робити зі «скарбом» однозначно теж не знаю.
Висоти боюсь і відмовляюся вмирати, падаючи з обриву. Повертатися додому тепер теж не можна. Мене там не чекають. І я вже нічого не чекаю. Якщо вернусь, потрібно знову грати роль. А разом з крайнім видихом із мене вийшли сили на це.
Смерть усе ж не найгірший варіант, у даній ситуації. Визнати це було досить легко. Але якщо мені все одно доведеться загинути, я знайду кращий спосіб, ніж стрибок в безодню. Мачуха б ніколи так не вчинила. Не подумала про мене навіть у інтимний момент час моєї смерті. А могла, хоч зараз уявити, що я теж її дитина й заслуговую на увагу.
Після недовгих роздумів вибрала більш прийнятний для себе спосіб.
Лісовий вовк буде їсти мене, поки не насититься. Це більш осмислено, ніж падіння в прірву. Моя плоть і кров стане плоттю і кров’ю вовка, додасть йому життєвих сил.
Навіть одна думка про це радує. З боку, може здатися, що я зійшла з розуму. Але тепер уже все одно. Не хочу залишатись сама бодай у кінці. Маю право. Я шкодую лише про те, що це буде тільки нашим із вовком секретом. Ні мачуха, ні батько не дізнаються про те, що трапиться, і це мене трохи засмучує. З іншого боку, коли помру, мене вже ніщо не буде цікавити. Мертвим байдужі справи живих. Я забуду всі образи, усе стане несуттєвим. В останні хвилини думатиму лиш про фізичний біль, ні більше, ні менше.
Ці міркування мене тішили, вабили, зігрівали. Йшли зі мною за руку. Гуляли лісом, перестрибували через коріння. Та це все, що ми могли робити разом. Ставало дедалі темніше. Я ясно розуміла, що вже ніч, а успіх оминає стороною. Молодий місяць насилу міг освітити те, що знаходиться під носом.
«Вовк, виходь уже. Я втомилася йти. Забери мене, нарешті. Я маю страждати фізично, а не душевно.»
Хотілось кричати від відчаю.
«І тут не щастить!»
Кажуть, коли життя дає тобі лимони, потрібно зробити лимонад. Та мені навіть лимонів не дали, і вовка теж.
Помітивши пеньок вирішила присісти.
«Добре. Можна і від холоду померти. Чи голоду. Що вже я собі тут напридумувала. Не велика різниця. Головне результат.»
І тут же побачила, як хтось повільно виходить із тіней дерев.
— Невже…
Силует вінчали два вуха. Пухнастий хвіст погойдувався в такт крокам. Коли він побачив мене, його розкосі бурштинові очі здивовано розширилися.
— Ти хто?
— Вовк….
На хвилину втратила відчуття реальності. Погляд стрибав, оцінюючи картину, а мозок шукав підтвердження, та потім згадала, де знаходжусь. Без сумніву, це був вовк.
«Він не такий, як я думала.»
Усі наявні шаблони були розірвані. Якби не розповіли з минулого, не зрушила б з місця зараз.
Це вже точно ролі не грає. Головне, що знайшовся, а все решта деталі, очевидно, неправильні деталі.
Я театрально присіла в реверансі.
— Рада зустрічі з вами, пане Вовк.
Останньою перевіркою було спеціально назвати його ім’я.
— Взаємно.
Чоловік трохи квапливо вклонився у відповідь.
Він прийняв мій випад, а отже, можна діяти далі.
— Я прийшла запропонувати вам з’їсти мене.
— З’їсти… тебе?
— Саме так. Думаю, я доволі смачна. Хоча, чесно кажучи, мало в такому розбираюсь.
Після цих слів я скинула червоний капюшон і оголила плечі, показуючи свою шкіру. Очі Вовка, до цього спокійні, зацікавлено заблищали.
— Хм…
Примружившись, він оглянув мене довгим оцінювальним поглядом.
— А можна спочатку спробувати?
— Очевидно, що ні. Ми тут не на ринку, аби торгуватись.
— Ти ще й умови висуваєш?
— Та перед смертю, певно, можна. Так що, їсте?
— Ні.
— Як так?
Не відповідь, а грім серед ясного неба.
— Не до смаку ти мені.
— Так ти ж і не знаєш!!!
— Охо, то ми вже на ти. Сама не дала спробувати. А зараз ще і скандалиш.
— Та яка в біса дегустація, коли я просто прошу себе вбити?!
— Так вбити чи з’їсти?
— Без різниці. Просто, так користь би була для нас обох. Востаннє запитую. Їси?
— Ні.
— Добре, знайду іншого вовка, який це зробить. Не всі ж такі гурмани, як ти.
— Щасти, звісно, але не всі такі само добрі як я. Решта з тобою й не говоритимуть. Підкрадуться ззаду, поки ти не очікуватимеш, накинуться, живцем знімуть шкіру, а коли вдосталь насолодяться твоїми криками, то почнуть пити кров.
— Потерплю… головне результат.
Хоча така перспектива вже менше мені посміхалась. Де були мої мізки, вигадуючи цей план із самого початку? До біса романтизацію. Можна було придумати щось легше в реалізації. А не ходити лісом вночі самій, нариваючись на таке.
Треба якось вислизнути з лап цього пана й побігти додому, а там уже розв’язувати свої проблеми.
— Та не кажи дурні.
Вовк знову нагадав про себе.
— Все нормально.
На цій ноті голос мене зрадив. Ну яке «все нормально»? Завчена мною фраза зовсім не вписувалась у дану ситуацію. З дому вигнали, сама в лісі, з незнайомцем, пропоную мене з’їсти. Усе нормально?
З усвідомленням цього сили покинули мене. Відчуття, що поки я переховувалась від реальності, моє тіло ще могло функціонувати, а зараз, аби переварити всю ситуацію, віддало останню енергію мозку. Я спорожніла. Вистачило мене лиш на те, аби знову присісти на пеньок.
— Та не все в мене нормально…
— Що сталось? Втекла з дому.
— Чому відразу втекла?!
— Частенько такі дівчатка, як ти, до лісу від батьків драпають через «всесвітню несправедливість».
Вовк просмакував останні слова. Було добре, зрозуміло його позицію стосовно цього й такого роду проблем, які він за проблеми й не вважав.
— Все думають, що таким чином покарають дорослих, і ті зрозуміють, наскільки вони були не праві. Та вартує їх тріііішки налякати, і біжать додому, як миленькі. Але от ти. Що ти таке взагалі? Не злякалась, так ще й сама до мене пішла. Тому я й можу припустити, що причина в тебе є не ніжитись зараз у ліжечку.
— Це історія не на п’ять хвилин і не для твоїх вух.
— А що з ними не так? Чим не підходять? У мене є прекрасні вушка, які готові тебе слухати. І час є. В тебе так точно.
Вовк підморгнув.
Довелось переповідати мою, таку трагічно-печальну, історію життя. Ох. Ніколи не любила себе жаліти. Приймала все як належне. Прийняла, що мама в дитинстві вмерла, прийняла, що тато почав мене не помічати й віддалятись, а на всі мої запитання відповідав: «Ти ще маленька. Виростеш — зрозумієш». Добре. Тільки в даній ситуації, з огляду на все можливе, уже й не виросту. То що ти тепер скажеш? Розповіла про мачуху, для якої я ніколи не була, як рідна дитина. Та що вже казати, вона просто поваги до мене не виявляла.
Слова все виходили й виходили з мене, наче я намагалась швидше виблювати отруту, якою мене напоїли, аби вона не ввібралась у тіло. Принаймні перед смертю хочу бути без цього осаду. Хочу, щоби послухали й зрозуміли. Можливо, ти для мене той самий незнайомий подорожній, якому я зараз розкрию всі таємниці, і ми більше ніколи не побачимось.
Та Вовк слухав напрочуд уважно. Через те, як іноді здригались його вуха, складалось враження, що він вловлює звуки мого голосу, нотки, пробує наздогнати слівця пущені за вітром. Поки я тону в його золотистих очах, які з кожною секундою нашої розмови стають усе більш серйозними та зажуреними.
Не жалій мене, будь ласка. Просто прийми все сказане.
— Добре, що я не став тебе їсти. М’ясо точно буде гірким.
— А?…
Невже ти зрозумів як мені було огидно?
Вовк подав руку.
— Нумо домовимось. Я тебе з’їм. Але не зараз. Спочатку треба підготуватись. А то тушка буде з душком. Дуже важливо, у яких умовах росте тва… Словом, що попало я в себе запихувати не хочу. Та й підростеш трохи. А то зараз одна шкіра й кістки. Може, прибавиться десь. Стане м’якше, так сказати.
Ці слова Вовк явно подав із подвійним дном. Але щось відказати сил не було.
— Згодна?
Усе ще тримав руку.
— Згодна.
Подала я свою.
Не докладаючи зусиль він потягнув мене до себе, змушуючи встати.
— Нууу-с, тепер можна й додому. Бо вже, навіть я спати хочу, а на тебе так взагалі дивитись шкода.
Нехай говорить, що хоче, принаймні після цього дошкульного зауваження атмосфера почала повертатись у норму.
Корабель, що пережив шторм, нарешті, повернувся в тиху гавань.
— До речі, мене звати Анна.
— А? Що ти зараз сказала?
— Назвала своє ім’я… Хоча ти так запитав, що вже не впевнена.
— Це твоє справжнє ім’я?
— Також не впевнена.
— Перестань жартувати!
І Вовк подивився на мене так, що шуткувати вже точно не хотілось. Я відчула якийсь безмежний тягар і відповідальність. Кожне його слово зараз мало тонну ваги.
— ЦЕ. ТВОЄ. СПРАВЖНЄ. ІМ’Я?
— Так…
— Хахахахахахаха. Ти точно не звичайна дівчинка.
— Фух, навіщо так лякати. У чому справа?
Знову безтурботність і веселий сміх, а хвилину тому в мене серце ледь не зупинилось.
Він підійшов ближче, трохи нахилився й почав розповідати дуже важливу таємницю.
— Ніколи не запитуй чиєсь ім’я, поки ти знаходишся в цьому Лісі. І своє не говори.
Відійшов трохи далі.
— Тобі навряд щось буде, та зайвий раз не ризикуй.
— Чому?
— Цілішою будеш. Такий закон цього місця. Потім якось та й розповім.
— Добре, не допитуватимусь. А до тебе тоді як звертатись?
— Вовк.
— Просто Вовк?
— Ага.
— А як же ви один одного кличете?
— Вовк що живе біля річки, наприклад, біля старого дуба, і т.д.
— Звучить більше як якісь титули. А твій тоді де?
— Слухай, Аню, маленька, це все дуже цікаві запитання, але давай принаймні рухатись у напрямку дому.
— Ой, так, вибач. І все ж таки…
— Нууу, заслужив.
— Заслужив не мати титулу?
— Заслужив бути єдиним і неповторним Вовком у Лісі…
Під такі нехитрі розмови ми й рушили до будинку.
Додати до улюблених