Угода

Він засинає за столом, і на ранок все тіло ломить. Кришталева тиша зустрічає одразу за дверима. Вілл вигулює Хуана, п’є на ходу каву, перевдягається у вовняний костюм темно-сірого кольору, але все одно почувається незібраним. Лекція на вісім тридцять, опівдні – бранч з Аланою та її друзями, після – порожнеча, холод, морок, тиша безмовного будинку.

 

      На лекції Вілл розповідає про вбивство — своє вбивство, прости господи — і студенти мало не вперше слухають. На губах тремтить: «Я втратив контроль», але Грем руйнує цю конструкцію, створює нову, правильну.

 

 — Гаррету Джейкобу Хоббсу не було чого втрачати — він дійшов до межі, коли зникає страх і жаль. Такі злочинці найнебезпечніші.

 

      Кадри миготять за спиною профайлера; червоне, чорне, жовте пече шкіру крізь бавовну та шерсть. Здавалося б, картинка з проектора не здатна шуміти, але гул наростає, спочатку ледь вловимий, потім величезний і червоний, як гарчання горна. Вілл обертається та бачить смерть. Очі в його смерті білуваті й туманні, сорочка прикрашена кров’ю та кулями. Вілл приймається рахувати, але хтось заходить до аудиторії, хтось каже: «Всі геть!», і простір заповнюють поспішні рухи, смерть відступає.

 

 — Доброго дня, Джеку.

 

— Вілл, —  Кроуфорд підходить ближче, кидає чіпкий погляд на фото з місця злочину: роги на дерев’яних стінах, блиск і шорсткість крові — поверх. — Зеллер і Прайс чекають. Ми сподіваємося, що ти зможеш прояснити ще щось.

 

      “Хоч би щось” — кажуть очі Джека, і Вілл не сміє їм суперечити.

 

Прохолода та білизна заспокоюють. Вілл схиляється над тілом, втягує солодкувате повітря крізь зчеплені зуби і заплющує очі.

 

***

 — Як ти? — голос Марго — отрута і мед. Дівчина сидить недозволено близько, питає співчутливо, але кожна її посмішка, кожен погляд — для Алани. Вілл почувається зайвим; він стримано відповідає: “Все гаразд, дякую”, замовляє ще одну каву і відгороджується від них мовчанням.

 

      Пізніше хтось запитує: «Як ти справляєшся?» Дурне питання. Вілл робить все, що завгодно, тільки не справляється. Йому сняться залиті блакитним світлом кімнати, гулкі коридори та високі стелі; на кожній поверхні — відбитки зубів та пальців. Сліди куль говорять речитативом, але чужою, забутою мовою. Вілл обводить пальцем кожну вм’ятину — на шкірі залишається кров і штукатурка, а потім злизує.

 

      Він знає, яка на смак людська кров і плоть — у маніяків аномальний потяг до канібалізму; профайлер не раз чіпав свіже м’ясо руками вбивці, нанизував на виделку шматочки плоті і відправляв у — чужий, свій — рот те, що колись було людиною. Але тепер кров інша. Вона солодка і гнила, вона співає і шепоче, адже між ними немає посередника, вбивці, на місце якого себе ставить Вілл. Кров на його руках, його тілі. Кров належить його жертві. Вона чудова на смак.

 

      Ранок зустрічає Вілла незмінним мовчанням. Йому ніхто не дошкуляє питаннями, не вимагає працювати краще, не чекає усмішок та люб’язностей. Вілл виходить із дому назустріч чужому болю. Біль обтікає тіло — порожній блискучий обладунок — і котиться далі, залишаючи після себе гіркоту. Вілл відчуває, як злість виплескується з водіїв у пробці, як втома випливає з офіціантки в кафе, куди він зрідка ходить снідати; як горить цікавість у жінці, що складається з усіх відтінків червоного. Вона сидить через столик від профайлера — губи раз у раз стискаються навколо залізної трубочки. Білі зуби виблискують на тлі яскраво-червоної помади, кучері тремтять навколо гострого обличчя. Вілл копирсається в пам’яті, поки не згадує: журналістка постійно крутиться біля місць злочину. А тепер, після смерті Хоббса, Вілл і сам місце злочину. Приманка для стерв’ятників.

 

Він кличе офіціантку і розплачується за каву. Виходить на вулицю і здивовано хмикає: за шибками та цеглою — зима, а він ніби забув про це. Дрібні сніжинки кружляють у крижаному повітрі, світ ділиться на чорне та біле. Краса розкреслених білизною вулиць падає на Вілла важкою, вологою ковдрою, стає незатишно. Він чекає, поки журналістка вийде із кафе — брязкає дзвіночок — і обертається до неї.

 

 — Здрастуйте, Фредді.

 

 — Містер Грем, — дівчина киває, — її кучері роблять акуратний кульбіт і падають мідною стружкою на теракотове пальто. — Пройдемося?

 

      Вілл хитає головою.

 

 — Прошу вибачити, але я дуже педантичний у виборі компанії.

 

 — Правда? — журналістка наздоганяє його, її рука тягнеться до плеча Вілла, але завмирає у повітрі. Дівчина підходить ближче, дивиться знизу вверх і жмуриться. — Ви маєте на увазі вбивць, маніяків та нелюдимого психіатра, якого спочатку затримали, а потім відпустили?

 

      Під ногами щось тріскається. Вілл здивовано опускає погляд – срібляста плівка льоду на крихітній калюжі перетворюється на бите скло. Він струшує воду з черевика, розтягує губи в посмішці, відкриває рота, щоб сказати щось, але стримується. Скажи він хоч слово — ця розумна, дратівлива жінка використовує це проти нього. Тому Вілл розвертається і мовчки йде геть.

 

***

— Ваш сеанс призначено на п’ятницю. Ви не можете приїжджати до мене, коли вам заманеться. Без попередження!

 

Голос у Ганнібала сонний і грубий, очі жмуряться від яскравості та білизни зимового ранку. Вілл схиляє голову на знак смирення і простягає психіатру невеликий пакет. Атласні стрічки замість ручок, золоте тиснення – подарунок виглядає як глузування. Раніше за це вбивали на дуелі.

 

      Вілл каже:

 — Доброго дня, докторе Лектер.

 

      Ганнібал коротко киває і відповідає:

 — Я залишу ваш пакунок за дверима. Боюся, у моєму домі він може забруднитись.

 

 — Прикро, якщо Олд Палтні двадцятирічної витримки засипле снігом. Можна мені увійти?

 

      Ганнібал мовчить.

 

 — Допоможіть мені знайти вбивцю. Це у ваших інтересах, докторе Лектер, — Вілл скидає сніжинку з рукава і дозволяє собі коротку посмішку «ви ж знаєте, як буває: звинувачення зняли, але не спостереження». Ганнібал киває. Його долоня сильніше за потрібне стискає дверну ручку, ніздрі нервово роздуваються. Йому хочеться сказати: «Йди до біса, виродку!», але він каже:

 

 — Проходьте.

 

      Усередині — напівтемрява і затишне тепло. Вілл крокує в них стрімко, не озираючись, і на мить жахається: тут він натягнутий, наче струна, але водночас спокійний.

 

      Ганнібал готує на кухні щось банальне. Він залишає пакет з віскі біля раковини, а сам відвертається до плити та просить почекати кілька хвилин. На підвіконні тихо шумить радіо. За межею чутності профайлеру здається, що доктор Лектер лається собі під носа чужою мовою, і кожне слово про нього, Вілла.

 

 — Кімната у вашому розпорядженні, містере Грем. Якщо ви не вирішите щось підкинути. Вухо чергової жертви чи щось гірше.

 

      Губи Вілла розтягуються у тремтливій, широкій посмішці:

 — Що ви, докторе Лектер. Це було б дуже неввічливо.

 

***

 

Кімната наповнена мороком; штори щільно задерті, прямокутники меблів схожі на вугільні плями. Самотність таїться в кожному кутку — відгодована, незадоволена, що хтось турбує господаря в недільний ранок. Вілл оглядається: ні картин, ні фотографій, ні навіть паршивих сертифікатів, якими так люблять обвішувати стіни лікарі. 

 

Наповнений порожнечею будинок віддзеркалює прихованих у душі монстрів. У профайлера все навпаки: мармурові підлоги, шовкові простирадла, завжди ідеальний газон, рівне сяйво ламп у величезних провалах вікна і розбрат, гучна відсутність чогось усередині. Він тягнеться до незнайомої людини, щоб та поділилась своїми демонами, тягнеться і наривається на колючу огорожу. Це дратує. Розбурхує.

 

Ганнібал заходить у кімнату, за ним — запах спецій, кави та тривоги. Він пропонує поснідати разом, але Вілла всього перекручує від цієї думки — він видушує: «Дякую, тільки каву», потім: «Хоча, вибачте, і кава не потрібна — я просто почекаю, поки ви закінчите».

 

Через п’ятнадцять хвилин Ганнібал повертається до кімнати. На ньому чорні джинси та сорочка, зім’ята на рукавах; тонкий ланцюжок миготить під коміром, наче місячні відблиски. Вілл стискає губи до болю, щоб не спитати: «Яку дрібничку ви ховаєте біля серця, докторе Лектер?»

 

Він провів кілька безсонних ночей, спочатку у пошуках інформації, потім — у аналізі знайденого. Профайлеру здавалося, він божеволіє. Ганнібал був чистим. Його життя текло ліниво і тьмяно. Блискуча освіта хірурга, практика в Європі, наукові статті, відомі у вузьких колах, але не більше. Зрив із невідомої причини, переїзд до США, перекваліфікація, початок роботи психотерапевтом. Потім невеликий скандал із Беделією Дюмор’є, у якої помер пацієнт, з вини доктора Лектера. Справу швидко і старанно зам’яли, але осад залишився — після цього Ганнібал майже перестав приймати пацієнтів, його ім’я більше ніде не миготіло. Остання сходинка – відмова від продовження ліцензії, цей будинок, сірий та похмурий, самотність та мовчання.

 

      Вілл намагався зібрати в купу мізерні факти, але картина в його голові не складалася. Наче хтось розбив і заново склеїв кришталеву вазу, але втратив кілька черепків і поспіхом запхнув на їхнє місце шматки скла. А тепер Вілл, мов Кай, через вічність знаходить кришталевий уламок на шиї доктора Лектера, але не сміє його торкнутися.

 

      Профайлер нервово покашлює та відводить погляд від чужої оголеної шиї. Він дістає зі шкіряного портфеля папери і простягає Ганнібалу — прошу, ознайомтеся. Деякий час вони сидять мовчки. Шелестіння сторінок схоже на хвилі, розмірене дихання — на маятник, що повільно вводить у гіпноз. Коли Ганнібал відкладає папери та фотографії, коли починає говорити, Віллу здається, що він прожив безліч життів, і кожне з них, зрештою, призводило його до дверей цього будинку.

 

 — Найімовірніше, наш убивця — чоловік середнього віку, білий. Замкнений, нелюдимий. Можливо, з якимось каліцтвом.

 

 — Ось як? — Вілл коротко хмикає. — Він психопат?

 

 — Ні. Можливо, перша жертва була випадковою. Ситуація стала тригером, пробудила в ньому щось.

 

 — Так, він через символи намагався… ніби виправдатися, пояснити свій вчинок, але навіщо комусь вбивати людину, щоб потім її кров’ю накреслити виправдання?

 

 — Він не хотів вбивати. Найперша жертва – випадковість, я майже певен. Вбивство з необережності. Він хотів залишити листа, але дощі його розмили. І тоді йому довелося ще раз убити, щоб донести до всіх свою думку, але погода знову зіграла з ним злий жарт.

 

 — Швидше його рівень інтелекту, який дозволяє спланувати вбивство, але не подивитися прогноз погоди, — на обличчі Вілла задоволена втома.

 

 — Йому дуже важливо бути почутим, але він чомусь не може зробити звичайним способом.

 

 — Думаєте, він німий, докторе Лектер?

 

      Ганнібал невпевнено киває та відходить до вікна. Вітер дряпає скло, світло стрімко гасне, небо затягують хмари — породжують чудовиськ. Снігова буря обіцяє розігратися протягом кількох годин. Вілл дістає смартфон, перевіряє прогноз погоди і лається: якщо він виїде зараз, встигне додому, перш ніж перша сніжинка опуститься на холодну землю. Але він залишається сидіти в кріслі, оглядаючи напівпорожню кімнату, доки не зупиняється на широкій спині Ганнібала. Той стоїть ніби привид, який ось-ось зробить крок у білий блискучий портал вічності, і виглядає дуже самотнім.

 

 — Ви ж не тільки заради цього приїхали, Вільяме? — не повертаючись, питає Ганнібал. Від того, як чужою мовою перекочуються літери його імені, Вілла пробиває нервовий трепет. Вогонь тремтить на щоках і кінчиках пальців — не змахнути, не згасити, але профайлер все ж таки намагається. Він тре долонями обличчя, але жар тільки поширюється далі — по зап’ястках, по шиї, поки не дістається серця.

 

 — Ви проникливі, докторе Лектер, — нарешті видушує із себе Вілл. Ганнібал тихо сміється.

 

 — І чого ви хочете… ще?

 

Вілл видихає. Йому здається, він каже: «Вас», мовчить, потім додає: «Хочу пізнати вас цілком, все життя висмоктати по краплині, розворушити минуле і впитися в болючі шрами зубами, поки кров не поллється, поки ви не закричите». Йому здається, світ завмер і не ворушиться, стиснутий з гарячих долонях, але це все брехня. Вілл мовчить, його губи щільно стиснуті, очі ж широко розплющені, а світ тремтить і сяє навколо в розпорошеному світлі.

 

  — Розкажіть мені, — слова викочуються з горла Вілла, наче чавунні кульки. — Про свою сім’ю.