— Мамо, тату, чому я не можу любити? Я закоханий у нього.
Чімін плаче, обіймаючи свої тендітні плечі, які завжди обіймає Юнгі. Цього вечора гроза та дощ, яким радіють жителі селища, адже земля на городі висихає через палюче літнє сонце, а постійно поливати врожай це складно та запарно.— Іди геть з батьківського дому і не примушуй мене з мамою червоніти перед сусідами!
Батько вказав пальцем на дерев’яні двері, обіймаючи Чімінову матір, яка плакала, витираючи рукавом вишиванки свої сльози.
***
— Ні, тату, ти не змусиш мене розлюбити його. Якщо ти не розумієш мене, тоді я йду геть!
Юнгі не дав матері слова, як і батькові, який був категорично проти цих відносин. Йому теж боляче залишати своє рідне гніздечко, де його любили та вирощували справжнім чоловіком.
Але настав час, і цей чоловік вибрав свій шлях. Шлях ганьби, якщо цитувати слова його батька, який червоніє, побачивши односельців.
Люди не навчилися розуміти та приймати вибір інших, намагаючись переконати у протилежному.
Хлопці зібрали все необхідне та зустрілися на вулиці. Вони з дитинства жили по сусідству, щоранку вітаючись через паркан, спілкуючись, сміючись. Саме по різні боки паркану вони вперше поцілувалися.
Це було зовсім нещодавно, на день народження Юнгі, коли йому виповнилося 21, а 18-річний Чімін вирішив, що це буде найкращий подарунок. Це було сьогодні, і їхні батьки за іронією долі побачили, у нічній темряві, заганяючи за шкірки по будинках, звітуючи до пізньої ночі.
І зараз усе повторилося. Вони на зло всьому селу стали цілуватися перед батьківськими будинками, ловлячи губами краплі дощу.
Бабуся з хати навпроти підняла шуму, вибігаючи з парасолькою і починаючи проганяти негідників, які наважилися таке зробити. На галас жінки в інших будинках спалахнуло світло і всі виходили з ліхтариками.
— Ви зганьбите наше село! Біжіть, біжіть, поки ми не спустили на вас собак!
Юнгі побачив страх в очах Чіміна, хапаючи його руку і тікаючи геть, вступаючи прямо в багнюку і калюжі, відчуваючи, як взуття промокає.
Крики людей чути ще довго, адже тут всі чутки поширюються зі швидкістю світла.
З такою ж швидкістю вони намагалися втекти.
Але забігли до лісу.
Чіміну холодно та страшно. Від дощу рятують густо посаджені дерева, що вкривають весь ліс. Про нього ходить багато чуток, і найпоширеніший — у цьому лісі живе Мавка.
«У неї є своя хата біля болота, побачиш її, тікай, поки не пізно, не обертайся, якщо хочеш залишиться в живих»: говорив літній чоловік, який ніколи не знімав свого солом’яного капелюха і цілодобово сидів на лавці під парканом свого будинку.
Його всі вважають божевільним.
Але ганьбою стали Юнгі з Чіміном.
Аони блукали лісом усю ніч, і лише вранці дощ угамувався. Молодший валився з ніг так само, як і старший.
Вони постелили кофти на землю, присівши біля невеликого озера, що вийшло за береги з-за зливи.
Вони голодні… І поцілунки тепер їх не годують, і треба думати, як виживати.
Юнги кмітливий. Взяв гілку і ножем наточив гострий кінець, скинувши взуття і закочувавши штани, поліз у холодну воду, зловивши дві рибини, поки Чімін насилу розпалив вугілля.
Юнгі знав, на що йде і знав, що треба буде виживати.
— Тут холодно та сиро… Мені страшно, Юнгі… Якщо ми не зможемо вижити?
— Не намагайся думати про це, дурнику, я поруч і я знайду вихід, чуєш?
— Але ти не знаєш, що буде цієї ночі…
І справді … Юнгі не знає, тому не зміг відповісти. Йому також страшно, як і молодшому, якого гріє собою, обіймаючи тремтяче тіло.
Але ліс нескінченний, а легенди про нього лякають … Не спати дві доби важко, і Пак так і засинає на плечі Міна, поки той чатує, а потім вони міняються.
І так довгий час, поки одного дня молодший не спіткнувся об рейки, які присипані торішнім і свіжим листям.
— Що це?
Хлопці не знають.
Просто серед лісу залізниця, на вигляд стара, вже поржавіла, дошки прогнили. А вдалині видніється старий поїзд, до якого вони й попрямували.
Такої легенди про цей ліс ще ніколи не було.
Цей транспорт із минулого століття. Зроблений із нержавіючого металу, лише в деяких місцях залишилася фарба. Видно, що раніше поїзд був такий гарний, і ним користувалися. Походу, військові?
Адже в лісі навряд чи хтось здогадався б, що можна прокласти шлях і пересуватися непоміченими.
І так глибоко у лісі, куди не кожен міг би дійти.
Було ухвалено рішення йти рейками, адже вони точно кудись ведуть.
Але завели їх у тунель. Їжі та води практично не залишилося, але хлопці продовжували… Продовжували йти…
Вони тримаються за руки і озираються навколо. Над ними зелена арка з листя, з якого крапають краплинки дощу, через що Чімін щурит личко, адже падають на його маленький носик. А Юнгі втирає великим пальцем, поцілувавши його.
Чімін тихенько захихотів, падаючи, тримаючись за Міна, який почав легенько бити хлопця по щоках, щоб той прийшов до тями. Але він не розплющував очі.
Так Юнгі ще ніколи не боявся. Підхопивши його на руки, вирішив залишити один портфель, щоб не було так важко йти і продовжив шлях, хоча вже сам не розумів куди… У глибину дивної арки… Він плаче… Кличе когось, наче думає, що в гущі лісу є хтось, крім них.
Чімін не розплющує очі.
— Будь ласка, прокинься, любий, — благав Юнгі, щоб він почув і розплющив очі.
Він знає, що чує, але не може цього зробити.
Непритомність через голод.
Так обоє й сиділи на рейках. Без допомоги Юнгі не вдалося привести хлопця до тями.
***
Як виявилося, Мін привів їх до початку цього чарівного тунелю, створеного матінкою природою, який здавався нескінченним, але таким красивим, адже кущі та дерева створювали густу арку і здавалося, що вони були вкриті від усього світу, ніби потрапили в інший вимір, відгородившись від всіх. Але навіщо цей бар’єр, якщо один із них був на межі життя та смерті?
Два тижні в лісі дали про себе знати.
Але на плач Юнгі тоді прибігли люди з ліхтариками, адже вже сутеніло. Це були люди, які влаштували кемпінг із наметами та були неподалік, але не бачили цих рейок, не доходили сюди.
Незнайомці відразу взяли Чіміна, підставляючи нашатир, яким змочили вату, під його ніс, від чого той швидко прокинувся, але скаржився на те, що в його очах темніє. Люди ці виявилися добрими і дали їм їжі, розповіли, що вони знаходяться на Рівненщині поблизу містечка Клевань, де розташувалося це історичне місце.
Чімін та Юнгі дійшли до міста… Через ліс і своїм ходом.
А дізнавшись, що вони відкрили важливе історикам місце, вирішили нагородити їх, заплативши величезну суму грошей, яка дала надію на старт нового життя.
— То чому цей тунель назвали «Тунель кохання?»
— Тому що твій батько ніс мене на руках та намагався врятувати, хай йому було тяжко. Він любить мене, а я люблю його. А ще ми любимо нашу маленьку зірочку!
Цей тунель відкрили біженці із села, яких ніхто не приймав та їм довелося втекти, пережити складнощі.
Один мало не втратив іншого, але Бог помилував їх і послав допомогу.
Закохані відкрили цей тунель і він носить їхнє ім’я, яке закріпили в історії, розповідаючи приїжджим туристам одну з легенд відкриття найромантичнішого місця у цьому місті.
***
Вони не можуть любити, але рятують себе від нерозуміння в лісі, сповненому легенд. Хто знав, що вони самі стануть легендою та історією, відкривши раніше нікому не відоме місце, яке тепер носить їхнє ім’я на сторінках книг та документів?
❗За основу взято одну з легенд про «Туннель кохання», яка говорить про двох закоханих молодих втікачів з клеванського замку 😌❗