Три гранатові зерня

Vivienne Mort – Персефона

– Якщо Аїд буде писати тобі протоколи аутопсії, то можеш жартувати скільки хочеш, – роздратовано каже Сильгі. Лантра посміхається.

В секційному залі завжди холодно. В кабінеті експертів – теж. Сильгі скріплює роздрукований протокол, ставить підпис і швидким кроком проходить до столу Альсафі. Широкі рукави шовком стікають по її руках і Лантра не може відірвати погляд від пальців Сильгі, поки та ставить печатку. Маленька родимка біля мізинця, короткі охайні нігті з темно-червоним лаком. 

Досконалість.

Лантра – розстібнута на верхні два гудзики формена сорочка, джинси, кросівки, в яких лише вчора влізла в багно і так і не встигла помити, волосся заколоте на олівець, – і вполовину не така досконала. На роботі якось…Не до того. 

Тільки помада в неї – такого ж темно-червоного, гранатового відтінку.

– Нічого надзвичайного, – каже Сильгі. – Ти і сама побачиш, що була права.

Взагалі-то в Лантри є робота. Нічого складного, підготувати папери до найближчих судів, покінчити з оформленням звітів. Вона може і пізніше це зробити. Ввечері. Вночі.

Сильгі передає їй протокол і кінчиками пальців – ніжних, білих пальців, від яких точиться запах гліцині, – торкається зап’ястка Лантри. Цикада на її заколці м’яко блищить емалевими крильцями і Лантра тягнеться поправити таку ідеально недосконалу прядку, яка вибилася з зачіски. 

Сильгі усміхається, легенько дряпає тонку шкіру на зап’ястку, напроти пульсуючої венки. 

– Чаю? – пропонує вона. – В мене є фрукти.

Лантра відчуває, як від зап’ястя кров розносить тепло по тілу. Сильгі відпускає її руку і відходить до тумбочки з чайником.

– Шеф в секційному, там ще години на дві роботи, а у Венері вихідний, – каже Сильгі. – фрукти там лежать.

Електричний чайник – керамічний, з птахами і гліциніями. В убойному відділі в них з Делісом чайник в коридорі ще з того часу, як їх розвели по окремих кабінетах, а купляти нови не хотілося обом. І то – пластикови, напростіши і періодично не бажаючи нагрівати воду.

Лантра хапається за тарілку, наче за рятівне коло. Пара яблук, мандарини і два гранати. Вона надрізає тверду червону шкірку – на руки бризкає свіжий, блискучий сік.

– В царстві Аїда не можна їсти гранати,а то залишишся навіки.

Сильгі мовчить. В її мовчанні читається тихе “З ким я звязалася?”. Лантра розкриває гранат: зернята в ньому лежать рядками, рівні наче зуби. Витягає одне зерня з ого гнізда і вкидає до рота.

Гранат спілий і майже не вяже рот. Солодкий і смачний. 

– Я залишуся, – каже вона, злизуючи краплі соку з руки. 

– В царстві Аїда?

Голос Сильгі – напружений. Вона так каже, коли Лантра знов сідає на секціний стіл. Вона так каже, коли дізнається, що Лантра – в котрий вже раз, – влізла під кулі. Коли на ранковій нараді бачить, що Лантра не перевдягалася з ночі, бо знов спала на роботі, якщо взагалі спала. 

Лантра розкушує друге зерня.

– Хіба що Аїдом будеш ти.

В погляді Сильгі – суцільне ніжне “З ким я звязалася?”. 

Третє зернятко – останнє. Лантра не встигає навіть зрозуміти, а Сильгі – вже тут, перехоплює губами ого з пальців. 

Досконалість. 

Її губи – прохолодні, як і пальці, як рукави шовкової блузи.  Сильгі – прохолодни океанічний вітер, тихий стрекіт цикади, квіткові завіси. 

– Тоді я вимагаю жертву, – тихо,на межі чутного, каже вона. – Весняні квіти, наприклад? 

Ті орхідеї, що Лантра приносила минулого разу, вже завяли. Лантра це точно знає – одна з зелених каттлей лежить під склом стола Сильгі. 

Наступного разу, думає вона, наступного разу принесу гіпсофіли. Великий, наче хмара, білосніжни букет. Гіпсофіли не в’януть.