Кінець осені.
Так швидко пролетіли ці строкаті, але від того не менш холодні дні… А нам колись холод зовсім і не був на заваді, чи не так?
Ідучи все далі в глиб того самотньо-занедбаного парку, я з кожним кроком натикаюся на неосяжну кількість спогадів, тих картинок, які тепер є єдиним вогнем, що зігріває моє замерзле серце.
Стільки часу минуло, але лише зараз мені вистачило сміливості прийти сюди – в обитель нашого кохання. Щоправда, навіть перебуваючи тут, мені так страшно… Чому ж я так боюся тут бути один…?
Здавалося б уже минуло десять років, але в голові так само чути твій голос. Той ніжний, теплий і такий улюблений голос, що задає найперше питання.
“Чому ти плачеш?”
Так, я виразно пам’ятаю той день…
Минули суворі осінні дощі. Вітер, від якого не рятує одягнена куртка, пробирає до кісток.
Єдиний порятунок від непотрібних думок – музика – і то скоро мене покине, адже навушники вже вкотре дають зрозуміти, що вимагають підзарядки. Однак, навіть не зважаючи на це, я кудись іду. Так-так саме “кудись”, адже певного шляху в мене і немає, а ноги ведуть аби кудись подалі від місця чергової сімейної лайки.
Продовжуючи вслухатися слова улюбленої пісні, я спостерігаю, як попереду промальовується щось схоже на парк. Правду кажучи, у мене й думок не було, що в такому, забутому богом і людьми, є щось подібне.
Проходжу в глиб знайденого місця і все більше і більше поринаю в цю незвичайну атмосферу. Високі дерева і чагарники, які колись мали химерні форми, зовсім не рясніють вогнем свого листя, адже воно на них відсутнє. Старі ліхтарі з ажурною окантовкою та ідентичні їм лавки, покриті окисом заліза та залишками чорної фарби. Але найголовніше – жодної людини, крім мене.
Йду далі, зовсім не звертаючи уваги на навушники, що сів, і перестала грати музику, ніби зачарований, спостерігаю і наближаюся до фонтану, що досі працює. Вода давно зацвіла і має зелений відтінок, від чого здається ніби в ньому переливається не та сама життєво необхідна рідина, а як мінімум рідкий нефрит.
– Гей! – несподівано, ніби вийшовши з трансу, перед очима я побачив тебе – зовсім не знайому мені дівчину, що поклала пальцями перед моїм обличчям. Невже я так сильно був зачарований і пішов у себе, що не помітив чужої присутності? – Ти мене взагалі чуєш? – чергове дзвінке клацання.
– Е-ем. Так..? Ти щось хотіла? – ці очі… Зелені вири, що нагадують смарагдовий ліс. Здається, лише раз поглянувши на них, я вже заблукав… Яке дивне почуття
– Я питала, чому ти плачеш. – твоє обличчя різко придбало якусь дещицю переживання.
“Я що..?”
Доторкнувшись кінчиками пальців до щоки, я відчув підозрілу вологу. Що зі мною..?
– Ну так що? – Ти знову вивела мене з думок.
– Я-я не знаю… – Боже, який сором… Пускати сльози перед дівчиськом і навіть не знати їх причин.
– Хм. У тебе, мабуть, багато всякого лайна у житті відбувається. Нервова система не витримує. – Ти підняла погляд у небо, ніби намагаючись щось згадати. Я тільки хотів відкрити рота, щоб щось сказати, як був перебитий. – Але якщо що, можеш не переживати через те, що я побачила цю “слабкість”. Адже ви хлопчики дуже любите вважати це чимось ганебним. – і ось твій погляд знову на мені, тільки спрямований він у мою душу… Та ще й мої думки ніби прочитала…
– Ти справжня справжня? – подумалося мені.
– Справжня. – я що сказав останнє у слух? Очевидно, так… – Просто не думаю, як решта сіра маса. – О боги ця усмішка…
Так усе й закрутилося… Нам було по сімнадцять, але ми були надто дорослими для цього безтурботного віку. Обидва пережили досить розчарувань і обидва знайшли сенс один одного в особі. Ти була другом, сестрою і з кожним новим днем ставала коханою. Зрозумів я це через півтора роки нашої дружби, тоді ж і зізнався, правда на взаємність особливо не розраховував, адже ти була гідна найкращого… Ти була гідна найкращого, але чомусь сказала тоді ті фатальні чотири слова…
“Я теж тебе кохаю”
І саме з них почався не безхмарний, але дуже щасливий час… Наш час… Час, коли ми, такі по-дитячому закохані, весь вільний час проводили тут, у цьому парку.
У такому темпі пройшли майже п’ять із половиною років, два з яких ми вже проживали як чоловік та дружина. Здавалося б все йшло своєю чергою, ми вже навіть подумували завести дитину, ось тільки моє самопочуття, під кінець другого року сімейного життя, різко стало погіршуватися… З’явилася задишка навіть від найлегшого фізичного навантаження, набряки на ногах, я став швидко втомлюватися, як для свого віку… Але найтривожнішим дзвіночком були несподівані непритомності та різкі болі в грудній клітці.
Не гаючи часу, ти відправила мене проходити всі можливі обстеження і кожне з них було поруч. Пройшли все, що призначили, тільки хто міг подумати, що все настільки погано…
Лише за УЗД серця, діагностували дилатаційну кардіоміопатію… Мій шок було не описати словами, але найстрашніше було бачити твою реакцію, а точніше ту мить, коли смарагдовий ліс твоїх очей накрив туман… Буквально мить, але цього вистачило, щоб зрозуміти якого твоє розчарування…
Я ж знав, що з моєю аномалією клапана є ризик розвитку цієї хвороби… Знав, пам’ятав, але дурень думав, що мені пощастить… Пощастило, як же. З таким довго не живуть… Мені й так сказали, що я виявився щасливим, адже за таких симптомів протримався близько півроку.
Буквально за кілька днів, я вже бавив свої дні в лікарняній палаті. Поки що, підключення до спеціальних препаратів не вимагалося, але для спостереження мого стану, який точно не поспішав покращуватися, а навіть навпаки погіршувався досить негайно, було вирішено залишитися в цих білих стінах.
Ти приходила рідко, але що можна було вдіяти з роботою? Я розумів це і завжди казав тобі, що твоєї провини в рідкісних візитах немає, проте ти все одно завжди докоряла себе в цьому. Дурна, моя радість.
Ось і зараз ти сидиш поряд. Розповідаєш про проблеми з деякими замовниками, а саме їхніми вимогами… Як не встигаєш чисто фізично зробити все так, як вимагає дизайн, а я намагаюся повернути твою віру у власні можливості. Ти посміхаєшся і навіть смієшся коли я намагаюся пожартувати, але сум у твоєму погляді не дає мені спокою… Напевно, тому я не зміг утримати язика за зубами…
– Прошу, просто залишся зі мною, поки я живий… – видавлюючи із себе сумну усмішку, говорю я.
– Не говори так… Чорт забирай! Не смій так казати, ma vie..! – І ось ти знову стріляєш з очей тими вогнями, які я так люблю.
– Ахах добре, я постараюся. Але знаєш, іноді я все-таки дуже гублюся, коли ти переходиш французькою. – гублюся, але теж люблю, адже без цієї особливості ти вже не будеш собою.
– А як тут інакше? Мене переповнюють зовсім різні почуття та емоції! Але найяскравіший це страх… – ти підібгала свої прекрасні губи і спрямувала сумний погляд у вікно моєї палати. Ні, ні, це не правильно, моя радість… – Je ne veux pas te perdre, mon miracle…
– Тому я і прошу тебе залишитися… Залишитися, поки є можливість бути разом. – говорячи це, я взяв твою мініатюрну ручку в свою і ніжно переплів наші пальці.
– Ні ні! – Ти міцніше стиснула мою руку в цьому своєрідному замку і, з лютою впевненістю в зелених очах, продовжила, – Ми знайдемо донора! Чуєш? Я зроблю все, щоби ти жив! Пожертвую всім, навіть якщо йтиметься про власне життя!
Від останніх слів моєю шкірою пройшовся мороз. Я… Я не можу дозволити тобі віддати життя за таку нікчемну людину, як я…
– Я вірю тобі, радість моя, але … – Ти не дала мені закінчити, ніби знову прочитавши мої думки.
– Ніяких “” але”. Я все сказала. Чи тобі не знати, яка я вперта. – і ось ще одна річ, яку я в тобі люблю… Ця пустотлива усмішка… Що ж ти зробила зі мною..?
Після цієї розмови, ти зайнялася активним пошуком того самого донора. Мій стан погіршувався досить швидко і через якихось нещасних пару місяців мені довелося пізнати всю красу підтримуючих апаратів. Тим часом потенційні донори змінювалися один за одним, проте відповідний за всіма пунктами так і не знаходився.
Я вже давно змирився з думкою, що мене скоро не буде поряд з тобою і тому мені було дуже важко спостерігати за тим, як, з повільною надією, ти шукала мого порятунку.
У такому темпі пролетів ще один місяць і якого було моє здивування, коли лікарі повідомили про швидку операцію. Я не міг повірити своїм вухам, а ти стояла біля дверей і ніжно дивлячись на мене посміхалася … Ледве, зовсім трохи піднявши куточки губ, я ж дивився на тебе очима повними полегшення.
Як виявилося, дарма.
Того вирішального дня ми не бачилися… Мені було трохи неспокійно, але потім мені повідомили, що тебе відправили в якесь несподіване відрядження… Як шкода, що тоді я повірив цим словам.
Операція пройшла успішно. Через реакцію імунної системи організму на чужорідний орган, після трансплантації серця був необхідний прийом препаратів, які не дозволяють організму відкинути донорське серце. Так мене протримали ще близько півроку у білій в’язниці. Але не це було найстрашнішим… Найстрашнішим виявилося те, що я ніяк не міг зв’язатися з тобою і був зовсім невідомий, що і як у тебе відбувається…
Буквально за кілька тижнів до виписки, мені надійшов один лист на електронну скриньку. Коли я побачив від когось цього листа, без жодних сумнівів почав його читати. Тільки ось з кожним прочитаним словом щось усередині мене повільно розбивалося…
“Привіт, ma vie… Якщо ти зараз читаєш цей лист, то мене немає поруч. Упевнена, тобі сказали, що я у відрядженні в якійсь далекій країні, але… Це не зовсім так, любий.
Мені дуже складно писати тобі про це, але так було потрібно… Ні-ні, ти не подумай, я не кинула тебе через те, що розлюбила або щось на зразок – мої почуття до тебе ніколи не зможуть згаснути. Навіть коли я буду ТАМ…
Ти, напевно, вже починаєш здогадуватися, про що я все ніяк не можу тобі повідомити в цьому листі.
Я – твій донор, ma vie… Пам’ятаєш я казала, що пожертвую навіть своїм життям для твого благополуччя? Саме це я й зробила. Вибач… Ти б почав мене відмовляти, я в цьому навіть не сумніваюся, тому довелося зберегти все в таємниці. Прошу вибач, що все так вийшло, але я так тебе люблю, що не можу дозволити померти! Я знаю, що ти впораєшся, зможеш пережити мою втрату і тому просто прошу жити далі, розумієш?
Живи далі, mon miracle, і подбай про нас… Подбай про наше серце…
Je t’aime, mon chéri… Прощавай“
“Ти … Ти не повинна була цього робити! Дурна … дурна, моя радість …!”
З твоєю втратою я не міг упокоритися довго, як можна було зрозуміти… Мені було складно прийняти твоє рішення, та й не звинувачувати себе я не міг.
Минули роки, перш ніж я прийшов сюди, в те місце, де почалася наша історія. Мені страшно, страшно жахатися тут і ще страшніше знати відповідь на запитання, чому мене з’їдає дикий жах…
Тут все почалося… Тут воно й набуде свого кінця…
– Я відпустив… Відпустив тебе! Чуєш? Відпустив! – відчайдушний крик рве горлянку, а очі обпалює гаряча волога. – Відпустив і зрадив наше кохання…
Кінець осені…
Самотньо-занедбаний парк і я, який відпустив свою улюблену осінь.
Ma vie – моє життя
Je ne veux pas te perdre, mon miracle – Я не хочу втратити тебе, моє диво
Je t’aime, mon chéri – я кохаю тебе, мій любий